Символ віри
Си́мвол Ві́ри — короткий і точний виклад усіх істин християнської віри, важлива складова так званого святого Передання.
Історія
З-поміж кількох давніх ісповідань тепер загальноприйнятий текст Символа віри, схвалений на Нікейському (325) і Константинопольському (381) Вселенських Соборах, починається словом «Вірую…»[1]. Символ віри промовляється у прилюдних і приватних моліннях і співається або читається на літургії (з 5 ст.). Виголошення Символу Віри з найдавніших часів вимагається від охрещуваного; якщо ж хрестять немовлят (у католицьких і православних церквах), то Символ Віри читає за нього хрещений (хресний) батько. Як популярний молитовний текст «Вірую…» вмістив у «Азбуку» (1574) Іван Федоров, а згодом у свій «Буквар» Тарас Шевченко.
Згадка у Символі віри про походження Святого Духа «від Отця» з додатком «і Сина» (Filioque, як це поширилось у західній церкві) знайшла найрізноманітнішу інтерпретацію у західних і східних християнських церквах і стала одним з пунктів їхнього розколу 1054 року. Українські полемічні твори 16 — 17 ст. присвячували цьому питанню особливу увагу. Православна Церква не визнає додатку «і Сина». Українська Греко-Католицька Церква, прийняла цей додаток на Замойському Соборі 1720.
У православ'ї весь Символ віри складається з дванадцяти членів, і в кожному з них міститься особлива істина, або, як ще називають, догмат православної віри. Варто відзначити, що за цими догмами віри живе і Католицька Церква, але під редагуванням 1014 року.
Див. також
Посилання
- Символ віри // Українська Релігієзнавча Енциклопедія
- Символ віри // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1965. — Т. 7, кн. XIV : Літери Сен — Сті. — С. 1727. — 1000 екз.