Симонів (село)

Селом протікає річка Безіменна.

Пам'ятник воїнам-визволителям, с. Симонів,1.jpg

Могила М..К. Винокура, с. Симонів,2.jpg

Могила К. П. Дегтярьова (радянського воїна), с. Симонів,2.jpg

У селі виявлено археологічні пам'ятки доби міді та раннього заліза, на північному сході від урочища Агатівка виявлено ранньослов'янське та давньоруське поселення. Південніше від сучасного села на високому мисі при впаданні струмка в Горинь збереглися залишки кургану заввишки 1,5, діаметром 10-14 метрів.

За легендою довгожительки села Марії Симончук, записаної краєзнавцем Олесею Медведчук, на високому пагорбі неподалік Горині першим поселився бувалий козак на ім'я Симон. Він не тільки вмів наполегливо і розумно працювати, а й добре знався на природі. Тому до нього й тулилися люди при зустрічах. З їх допомогою той козак увесь схил аж до річки заліснив дубами, утворивши чудовий гай. А ще той Симон мав великий кусень родючої землі. На ній збудував хату, одружився. І довгий час успішно господарював. А коли повиростали його діти, він також тут усіх поженив, облаштувавши кожному садибу. Село швидко розросталося. Невдовзі мало аж три вулиці. Одна з них — Підгайок, тяглася вздовж Горині, друга лежала в бік Гощі, а третя — до торгового Соляного чи Чумацького шляху на Башине і називалася Причепою. Бо була крайньою.

Поселення того козака пізніше стали називати Симоновим. І, можливо, воно тут зародилося не випадково. Адже неподалік з північного боку від першої садиби лежало, заросле бур'янами, урочище Замчисько. Там і справді до появи у цих землях козака Симона, стояла міцна фортеця. Її люто за опір зруйнували татаро-монголи. Ймовірно, той козак колись також був серед оборонців і його там вороги непритомного полонили, забрали на каторгу. Звідки й втік та й оселився неподалік місця кривавої звитяги побратимів… Інша легенда, записана Євгеном Кащаком від оповідачки Надії Романюк, підтверджує сказане в першій щодо існування замку неподалік села. Доповнює деталями з нападу ворогів на нього… Коли татарське військо, розбивши таранами-колодами міцні мури замку, князь зібрав усе своє золото й срібло у ковану скриню і з високої стіни скинув її у глибінь Горині, заклинаючи, щоб скарби ніхто не зміг дістати. Після того, відправивши жінок і дітей підземним тунелем до монастиря, що стояв на Гощанській Заставі, сам пішов битися з степовиками. Там і загинув.

Довго Замчисько обминали люди, бо щоночі, навіть і за дня, там людський голос тужив за полеглими. Проте люди пам'ятали про скарб. За польсько-литовської окупації, чиновники підкупили сміливців, щоб ті знайшли у глибоких водах річки. ту скриню. Знайшли. Навіть обв'язали вірьовками і подали кінці на берег. До них підпрягли коней, але зрушити скрині з скарбом так і не вдалося Не подужали тієї ноші і 30 пар найкращих ваговозів, яких на причеплених вірьовках невидима сила затягла в Горинь. Більше ніхто не поривався шукати князівського срібла-золота.

Значно пізніше (в 1955 р.) дослідники під керівництвом Ігоря Русанова та Юрія Кухаренка у згаданому місці, де вже діяв піщаний кар'єр, виявили давнє городище. Його рештки свідчили, що там справді колись стояв мурований замок. А задовго до НЬОГО було праслов'янське поселення. У словнику староукраїнської мови XIV—XV століть, виданому в Києві у 1977—1978 роках, вміщено згадку про це село за 1436 рік Тоді, начеб воно називалося Симон. Інші джерела (пам'ятки, що видавала Тимчасова комісія для вивчення давніх актів у 1845—1859 рр.) засвідчують першу згадку про це село в 1545 році. Тобто це сталося у добу правління польсько-литовського короля (Сигізмунда першого, що довгий час воював з Московським князівством за землі колишньої Київської Русі, утримуючи під своєю рукою Волинь . А ще в архівах Рівненського гуманітарної о університету є така згадка: «Село розбудувалось, при дорозі на Гощу, де була корчма Сима (Симона)». І справді корчма тут колись стояла, але значно пізніше, найімовірніше, задовго після «Сима (Симона)», бо про неї серед людей побутує ще свіжа згадка.

Якщо в ранніх згадках йдеться, що Симонів лежить на березі Горині, то в пізніших тлумаченнях — «при річищі Томашівці», притоці Горині. Місцеві краєзнавці ту притоку називають Рівцем. Мабуть, правильно так і так, адже село розросталося і сполучалося з іншими — Франівкою у східній околиці та замало не досягнулося до північним крилом до Гощі. Але історичний центр знаходиться непорушно на уже згаданому високому пагорбі біля Горині, що довгий час у місцевих людей називався Курганом.

Симонів мав немало власників. Довгий час належав дітям та внукам хрещеного перекопського мурзи Кирдея. Та в 1545 році ним володів польський магнат Матіас Зенкович Острієвський[1], потім перейшов до рук одного з нащадків того ж перекопського мурзи, який на наших землях започаткував багато знатних родин — Велігорських, Богуринських, Гойських, Чапличів-Шпанівських. Місцеве населення гнуло спину на панщині і в графа Сосновського, його орендарів Регульського, Сокальського, Задемського. Останній тут став паном, непогано розбагатів, побудувавши гарний маєток, господарські приміщення. Навіть мав власну каплицю-костел.

Наприкінці XIX століття всі багатства тут викупив князь Четвертинський. Приблизно у ту пору, а саме 1873 році, в селі за кошти прихожан побудовано церкву на честь Великомученика Дмитра. Мабуть, це вже друга чи й третя, бо копія метричної книги зберігалася з 1799, а книга сповідальників — з 1800 року. Школа діяла з 1865 року. На той час у селі було 190 дворів, де проживало 1524 душі.

У 1906 році село Гощанської волості Острозького повіту Волинської губернії. Відстань від повітового міста 30 верст, від волості 2. Дворів 333, мешканців 2430[2].

Шла війна, селяни щиро боролися за добробут села, але влада у селі так швидко мінялася, що селяни не могли зрозуміти котра з них народна, а яко ворожа. У 1920 році село опинилося при польській владі. Дехто з нею вживався, проте більшість симонівців не прийняли тих властей, що гнобили. Продовжували боротьбу за визволення, вступивши у різноманітні підпільні течії. Серед найактивніших були Микола Українець, Микола Винокур, Євдоким Римаришин, Василь Яремчик. Так тривало до 1939 року.

У 1940 році в Симонові було утворено сільську раду, головою якої став Варфоломій Пархомець Тоді ж почав організовуватися колгосп. Люди, одержавши у свої володіння панську і церковну землі, не проти були й самі її обробляти. Проте змушені йти у новостворений колгосп, куди ту землю прикріплювали. Головою його був Микола Винокур. Та наступного року почалася війна Німеччини з Радянським Союзом.

На початку липня 1941 року у Симонів увійшли гітлерівські війська. Вони ж зразу з колгоспу зробили держгосп, наставили своїх керівників і примусили селян працювати на себе. Хто лінувався чи пробував ухилитися від праці, того карали палицями та гайками. А кривавою розправою в урочищі Агатівка над євреями, зігнаними туди з Гощі та навколишніх сіл, нагадали, що німці сюди прийшли грабувати, вбивати, руйнувати.

Так і було впродовж всієї окупації: у селі гітлерівці вбили 12 чол., в перестрілках з повстанцями ще 10 чол., при загадкових обставинах 3 чол., військовополонених, котрі втекли з таборів, З чол. Спалили церкву 2 серпня 1943 р. При відступі німці знищили і приміщення держгоспу, забрали худобу. Симонів звільнили бійці Новоград-Волинської дивізії Червоної армії 18 січня 1944 року. А після цього ще десять днів німці з лівого берега Горині обстрілювали село з мінометів та гармат, від снарядів та мін поруйновано багато будинків, покалічено й людей

Не було спокійно тут і після відходу фронту на західні землі. Бо почалася війна каральних сталінських загонів з українськими партизанами. Під час тих акцій від рук міліціонерів та військ органів безпеки Радянського Союзу загинув 31 молодий житель. На ту пору припадає нова хвиля організації колгоспів. У 1948 році відновили попередній (довоєнний) і заснували ще два — «Комсомолець» та «Червона зірка». А в 1954 всі ці артілі об'єднали в одну, назвавши іменем Сталіна, а потім — імені Енгельса. До цього колгоспу в 1961 році прилучили й Гощанський, що називався імені Шевченки

Таке укрупнене господарство діяло під назвою спершу імені Енгельса, а з 1971 року — імені Леніна, куди в 1978 році увійшли і землі та люди з села Бочаниці. Це сільськогосподарське підприємство було не тільки найбільшим у районі, а й найзаможнішим. За його кошти збудовано десятки добротних приміщень виробничого го призначення, підземні сховища, склади, закуплено дуже багато різної техніки, за допомогою якої обробляли поля, доглядали рослини, збирали врожаї.

У період економічного зміцнення колгоспу зведено у селах нові школи, будинки культури, медпункти, дитячі садочки-ясла, побудовані майстерні, прокладено вулиці та дороги твердим покриттям.

У селі є дитячий:

• Санаторно-оздоровчий комплекс «Агатівка»
• ЗОШ с. Симонів
• Публічно-шкільна бібліотека-філіал с. Симонів
• Фельшерсько акушерський пункт

• Віталій Цимбалюк — заввідділенням Київського науково-дослідного інституту нейрохірургії, професор, доктор медичних наук.
• Володимир Прокопчук — професор, кандидат медичних наук.
• Дмитро Божок — посол України в Монголії та Казахстані.
• Дмитро Лакей — посол України в Канаді.
• Віталій Божок — полковник запасу.
• Микола Устимець — художник-аматор.
• Іван Трохимчик, Євстахій Жовнір, Олена Ярощук — сільські кореспонденти районної та обласної газет.
• Скоцик Віталій Євстафійович — голова Аграрної партії України.
• Віталій Сагайдаківський — священослужитель, батько якого був дияконом у симонівський церкві, відомий у світі церковний діяч

• Кравчук С., Кравчук О. Перехрестя вождя Божа: історія Дорогобузького Погориння в нарисах [Текст]/Спиридон Кравчук, Олеся Кравчук. — Рівне. — 2005.

• Погода в селі Симонів