Собакіна Марфа Василівна

Про походження Марфи і про її сім'ю відомо мало, причому існують протиріччя. Збереглися відомості, що цей збіднілий дворянський рід походив з-під Коломни. Її батьком був Василь Степанович Собакін Великий (або Старший)[3], хоча Таубе і Крузе помилково називають ним новгородського купця Григорія Собакіна.

Рід піднісся після одруження Марфи з царем, проте після смерті Марфи знову зник з виду[4]. Як пише Б. М. Флоря, «коли цар у жовтні 1571 року відсвяткував свій шлюб з Мартою, батько дружини, Василь Степанович Собакин, був подарований боярським саном, дядько, Василь Меншою, став окольничим, двоюрідний брат цариці, Каліст, — царським кравчим, інший син Василя Меншого, Семен, — царським стольником».

Варлаам Собакін Менший після смерті Марфи був пострижений у монастир. Двоюрідні брати Марфи також постраждали — як зазначає Б. М. Флоря, «не пройшло і двох років, як Каліст і Семен Собакіни були звинувачені в тому, що „хотіли чарами вапна“ царя і його дітей, і були страчені разом зі своїм батьком».

Вказується, що Малюта Скуратов, судячи з усього, доводився Марфі Собакіній далеким родичем[5].

Марфа була обрана в дружини царя після традиційної процедури оглядин наречених (1571 рік). Це були другі оглядини, влаштованими для царя, овдовілого вже 2 роки, і треті на Русі взагалі. Інша учасниця — Євдокія Сабурова, була віддана в дружини царевичу Івану. Для нього за переписом дворянських «дівок» в 1570 році було зібрано близько 2 тисяч дівчат, з яких було відібрано 24 спочатку, потім 12 дівчат.

Нудьгуючи вдівством хоча і не цнотливим, він вже давно шукав собі третю дружину... З усіх міст звезли наречених в Слободу, і знатних і незнатних, числом більше двох тисяч: кожну представляли йому особливо. Спершу він вибрав 24, а після 12 ... довго порівнював їх в красі, в приємності, в розумі; нарешті вважав за краще всім Марфу Васильєву Собакіну [...], в той же час обравши наречену і для свого старшого царевича, Євдокію Богданову Сабурову. Батьки щасливих красунь з нічого стали боярами. (Карамзін)

У записках німців Йоганна Таубе та Елерта Крузе, збереглися відомості про цю процедуру. Коли привозили дівчат на оглядини, цар «входив у кімнату <…> кланявся їм, розмовляв з ними трохи, оглядав і прощався з ними». За свідченням німців, останню дюжину дівчат оглядали вже оголеними. При цьому був присутній лікар-англієць Елізеус Бомеліус, випускник Кембриджу, який приїхав на службу в Московське царство, причому «лікар мав оглянути їх сечу в склянці»[3].

Як зазначалося у вироку Священного собору:

«...о девицах многу испытанию бывшу, потом же царь надолзе времяни избрал себе невесту, дщерь Василия Собакина»[5].

Заручини відбулися 26 червня 1571 року, але обрана наречена незабаром тяжко захворіла і почала «сохнути».

Шлюб, втім, відбувся 28 жовтня 1571 року в Александровській слободі, оскільки 41-річний цар «поклавши на Бога надію, любо виздоровіє».

На весіллі свахою були дружина і дочка Малюти Скуратова, а його дружками — сам Малюта і його зять Борис Годунов. Ймовірно, саме Малюта «лобіював» вибір даної нареченої[5]. Відомо, що захід був веселим — з Великого Новгорода прибутку ціла ватага скоморохів і підводи з ручними ведмедями — для царської весільної потіхи. Через тиждень, 4 листопада, весілля зіграв царевич Іван Іванович, заручений в один день з батьком.

Вже після смерті Марфи, домагаючись права укласти заборонений церквою 4-й шлюб з Анною Колтовською, яка зайняла на тому ж огляді «2-е місце»), втретэ овдовілий Іван клявся духовенству, що через хворобу нареченої та її раптову смерть вона не встигла стати йому дружиною — темні сили диявольські «воздвиже ближніх багатьох людей враждовати на царицю нашу, ще в дівчатах сущу… і тако їй отруту злий учиниша». Вище духовенство особливим вироком підтвердило, що шлюб не був консумований, тому що чоловік дівоцтва нареченої позбавити «не дозволив».

Цариця Марфа померла через 15 днів після весілля. Як і у випадку з першими двома дружинами Івана, Анастасією Романівною та Марією Темрюковной, рання смерть цариці породила підозри в отруєнні і викликала гнів Івана. Офіційно було оголошено, що Марту винищили отрутою: «Диявол воздвиже ближніх багатьох людей враждовати на царицю нашу, ще в дівчатах сущу… і тако їй отруту злий учиниша». За деякими даними, в ході розслідування було страчено 20 осіб, у тому числі троє двоюрідних братів Марфи страчені «за чаклунство». Батько Марти Василь Великий Собакин насильно пострижений у ченці.

Існувало кілька кандидатур на роль того, хто «вивів» наречену отрутою. За однією з версій, це були родичі або першої дружини царя, або другої — Романови або Черкаські. За іншим припущенням, якесь «зілля» Марфі передала її мати, піклуючись про її «чадородие». У записках «Про Московію» Данило Принц фон Бухау писав: «У третій шлюб він вступив з одного боярыней, яка померла, коли випила якесь питво, пересланное їй матір'ю через придворного (з допомогою цього пиття вона, може бути, хотіла придбати собі родючість); за це і мати, і придворного він стратив».

Духовна грамота царя Івана Васильовича (червень-серпень 1572 р.) згадує покійних Марту і Марію Темрюковну з проханням царевичам Івану і Федору поминати їх: «А що, з гріхом, жон моїх, Марії та Марфи, не стало, і ви б жон моїх, Мар'ю та Марту, а свої благодатныя матері [Анастасію Романівну], поминали у всьому по тому, як аз заставив, і поминали б есте їх з усіма своїми батьки незабутньо»[6].

Царицю поховали поруч з попередньою дружиною царя — Марією Темрюковною (у Вознесенському соборі кремлівського Вознесенського монастиря біля західної стіни храму; після знесення храму останки в 1930 р. перенесені в Архангельський собор).

«В літо 7080 листопада в 14 день государя царя і великого князя Івана Васильовича всієї Русі преставис благовірна і христолюбивая цариця велика княгиня Марфа на пам'я святого апостола Філіпа на першій годині дні»[7].

Дослідження останків Марфи, проведене в 1990-ті роки, не виявило отруйних металів та інших стійких речовин; це, втім, не виключає використання рослинної отрути, яка не піддається хімічному аналізу[4].

Існує легенда, що під час розкриття гробниці царська наречена лежала в труні бліда, але ніби жива, не зачеплена тлінням, незважаючи на те, що пролежала під землею 360 років. Однак протягом кількох хвилин її обличчя почорніло і перетворилося на прах[5]. За твердженням Т. Д. Панової, ця легенда нічого спільного з дійсністю не має[4].

У саркофазі також був виявлений головний убір — волосник, який гарно збергся, прикрашений вишивкою, і унікальний скляний кубок італійської роботи на срібному піддоні, не має аналогів в музейних зібраннях Росії[4].

У 2003 році криміналіст С. О. Нікітін відновив за її черепом скульптурний портрет.