Співдружність націй

Співдружність націй діє на засадах спільних цінностей та цілей, проголошених у Сінгапурській декларації та ряду інших декларацій прийнятих на самітах Співдружності.

Співдружність (синій = дійсні члени, помаранчевий = колишні члени, зелений = членство призупинене, блакитний = залежні території членів)

2012 року була прийнята Хартія Співдружності, в якій зазначені 16 основних принципів діяльності організації. Серед цих цінностей та цілей проголошені демократія, права людини, справедливе правління, верховенство закону, свобода особи, рівноправність, вільна торгівля, врахування багатосторонніх інтересів та мир у всьому світі.

Діяльність Співдружності здійснюється через постійний Секретаріат Співдружності, на чолі якого стоїть генеральний секретар та через зустрічі глав урядів держав-членів, що відбуваються кожні два роки. Символом асоціації виступає Глава Співдружності націй, обов'язки якого наразі виконує королева Єлизавета II. Обов'язки Глави Співдружності церемоніальні. Єлизавета II, водночас, незалежно від своїх обов'язків Глави, є також монархом шістнадцяти держав-членів, відомих як Королівства Співдружності.

Формально держави-члени Співдружності не вважаються чужоземними одна щодо іншої, тому дипломатичні місії в цих країнах визначаються не як посольства, а як «високі комісії».

Окрім урядової організації існує низка неурядових організацій, що об'єднують представників країн Співдружності. Сукупність цих організацій відома під назвою Сім'я Співдружності. Міжурядовий Фонд Співдружності здійснює над цими організаціями опіку. Одна з цих організацій опікується проведенням Ігор Співдружності.

• дійсні члени організації
• колишні члени організації (Ірландія, Зімбабве)
• призупинене членство (Фіджі)
• залежні території членів організації

Станом на грудень 2020 року Співдружність включає 54 країни на всіх населених континентах. Загальне населення держав-членів — 2,4 мільярда осіб, майже третину світового, з них 1,4 мільярда проживає в Індії, а 95 % — в Азії та Африці разом[2]. Після Індії наступними за чисельністю населення країнами Співдружності є Пакистан (211 млн.), Нігерія (210 млн.), Бангладеш (171 млн.) та Велика Британія (66 млн.). Тувалу — найменший член, де проживає близько 10 000 осіб[3].

Площа суші держав Співдружності складає близько 31 500 000 км², або близько 21 % від загальної площі світової суші. Дві найбільші за площею країни Співдружності — Канада з площею 9 984 670 км² та Австралія — 7 617 930 км²[4].

Глава Співдружності Єлизавета II

Британська Співдружність націй прийшла на зміну Британській імперії, яка з початку XX століття почала поступово втрачати свої колонії.

Вперше словосполучення «співдружність націй» вжив Арчибальд Прімроуз після своїх відвідин Австралії у 1884 році, відзначаючи, що Британська імперія змінюється, деякі колонії набувають дедалі більшої незалежності[5]. Конференції британського та колоніальних прем'єр-міністрів проводилися періодично починаючи з 1887 року, а з 1911 вони отримали статус «Імперських конференцій»[6]. Саме з цих імперських конференцій розвинулася Співдружність.

Спочатку втратили характер колоній населені переважно британськими колоністами заморські території. Статус домініону, тобто самоврядної території отримали Канада — з 1867 року, Австралійський Союз — з 1901 року, Нова Зеландія — з 1907 року. Згодом домініонами стали Цейлон (тепер — Шрі Ланка) та деякі інші колонії з місцевим населенням. У 1931 році окремим парламентським актом замість терміна «імперія» запроваджувалося поняття Commonwealth (Співдружність). Утворювалася Британська співдружність націй, тобто союз формально рівноправних держав, заснований на «спільній відданості короні». У 1949—1952 в організаційних структурах Співдружності відбулися істотні зміни, спрямовані на утвердження суверенітету його членів. З назви Співдружності випало визначення «Британська», а принцип відданості короні перестав бути обов'язковим. Від 1965 року керівним органом Співдружності націй стали конференції її членів. При генеральному секретарі Співдружності став функціонувати постійний секретаріат. Він взяв на себе функції, що виконував раніше кабінет міністрів Великої Британії та ліквідоване після утворення секретаріату міністерство в справах Співдружності.

Британська імперія почала еволюціонувати ще з часів Декларації Бальфура, що була проголошена на Імперській конференції 1926 року й була формалізована в декларації Вестмінстерського статуту 1931 року.

У часи правління королеви Єлизавети ІІ завершився розпад Британської імперії — і повністю формалізувалася Співдружність Націй, яка об'єднала більшість колишніх британських володінь. Тепер головною роллю глави Співдружності, якою зараз є королева, стала необхідність підтримувати зв'язки країн Співдружності між собою та з колишньою метрополією. Королева часто грала важливу роль у відновленні порушених відносин із країнами Співдружності та згладжуванні суперечностей.

У 2007 році були виявлені секретні документи, що свідчать про те, що в 1956 році французький прем'єр Гі Молле та британський прем'єр Ентоні Іден обговорювали можливість союзу Великої Британії та Франції[7].

Як конституційний монарх, Єлизавета ІІ не має висловлювати публічно свої політичні симпатії чи антипатії. Вона завжди виконувала це правило, діючи непублічно — через це її політичні погляди залишаються нез'ясованими. Але існують свідчення, що королева схиляється до точки зору так званої «однієї нації». Під час урядування Маргарет Тетчер було відомо, що королева бентежилася, що її політика може призвести до серйозних соціальних проблем. Відомо, що Маргарет Тетчер якось сказала: «Проблема в тому, що королева належить до того типу жінок, які можуть проголосувати за соціал-демократичну партію».

• Британська імперія
• Європейський союз
• Співдружність Незалежних Держав

• Commonwealth Foundation website
• The Royal Commonwealth Society website
• Friends of the Commonwealth website
• Association for Commonwealth Literature and Language Studies

• Крушинський В. Ю. Співдружність націй // Українська дипломатична енциклопедія : у 2 т. / ред. кол.: Л. В. Губерський (голова) та ін. — К. : Знання України, 2004. — Т. 2 : М — Я. — 812 с. — ISBN 966-316-045-4.
• Крылова Н. С. Содружество наций. — М., 1991. — 260 с.
• Трансформація Британської імперії в Співдружність націй (1931—1947 рр.): монографія / С. Б. Христюк ; Нац. ун-т біоресурсів і природокористування України. — Київ: Компринт, 2017. — 204 с. : іл. ; 21 см. — Частина тексту англ. — Бібліогр.: с. 173—185 (158 назв). — 100 пр. — ISBN 978-966-929-453-1
• Яковенко Н. Л. Велика Британія в міжнародних організаціях: навч. посібник для студ. вищих навч. закладів. — Київ: Київський університет, 2011. — 400 с.
• MacIntyre W.D. The Guide to the Contemporary Commonwealth. L: Palgrave Macmillan, 2001. 266 p.
• McDougall D. The Commonwealth in contemporary international relations. Commonwealth & Comparative Politics. 2018. Vol. 56. No 4. P. 547—558.
• Murphy P. The Empire's New Clothes: The Myth of the Commonwealth. New York, Oxford: Oxford University Press, 2018. 282 p. 
• Murphy P. Monarchy and the End of Empire: The House of Windsor, the British Government, and the Postwar Commonwealth. Oxford: Oxford University Press, 2013. 256 p.
• Srinivasan K. The Rise, Decline and Future of the British Commonwealth. L: Palgrave Macmillan, 2005. 184 p.

• Співдружність, очолювана Великобританією // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2003. — Т. 5 : П — С. — 736 с. — ISBN 966-7492-05-2.
• «День»
• The Commonwealth Conversation, a global public consultation on the future of the Commonwealth, managed by The Royal Commonwealth Society.
• The Commonwealth (Сайт Уряду Об'єднаного Королівства).
• The Commonwealth, Сайт Британської Монархії.
• The Commonwealth of Nations website
• University of London Institute of Commonwealth Studies
• What is the CommonwealthPDF (82.7 KB)