Єлизавета II

Друга світова почалася, коли принцесі Єлизаветі було тринадцять. Її з молодшою сестрою Маргарет евакуйовано до Віндзору. Розробляли також плани евакуації принцес до Канади, але, як відомо, їхня мати — королева Єлизавета заявила: «Діти нікуди не можуть їхати без мене, я ніколи не залишу короля, а король ніколи не залишить своєї країни». У той час принцеса організовувала пантоміми із дітьми персоналу Королівського дому у Віндзорі, а в 1940 р. вона зробила своє перше радіозвернення під час Дитячої години Бі-Бі-Сі, в якому зверталася до евакуйованих дітей. У тринадцять років познайомилася з Філіпом Маунтбаттеном, кадетом Дартмутського військово-морського училища, сином грецького принца Андрія, закохалася в нього і підтримувала з ним листування протягом його служби в Королівському флоті.

У 1945 році Єлизавета вмовила батька дозволити їй зробити свій безпосередній внесок у перемогу. Вона приєдналася до Жіночої Допоміжної Територіальної Служби, де вивчилася на водійку та була відома як № 230873 лейтенант Елізабет Віндзор. Це стало першим випадком в історії королівської родини, коли жінка служила у військовому підрозділі.

Єлизавета здійснила перший закордонний візит у 1947 році, із батьком відвідавши Південну Африку. На честь свого повноліття, коли їй виповнився 21 рік, виступила із радіозверненням до Співдружності та Британської імперії: «Я проголошую перед вами, що все моє життя, буде воно довгим чи коротким, має бути присвячене служінню вам і нашій великій імперській сім'ї, до якої ми всі належимо».
20 листопада 1947 р. Єлизавета одружилася з герцогом Единбурзьким Філіпом (при народженні принцом Грецьким і Данським), своїм чотириюрідним братом (як і Єлизавета, він праправнук короля Данії Кристіана IX); Філіп також є праправнуком королеви Вікторії. Багато хто виступали проти одруження через те, що принц Філіп був православним, не мав грошей, а його сестри одружилися з німецькими принцами, які були прихильниками нацистів. Мати Єлизавети також була проти і навіть, як свідчать останні біографії, називала Філіпа «гуном».^{[джерело?]}

Після одруження резиденцією герцога і герцогині став Кларенс-гаус, але з 1946 до 1953 р. герцог Единбурзький перебував в основному на Мальті, де проходив службу як офіцер Королівського флоту. Принцеса Єлизавета жила з ним з 1949 до 1951 р. на Мальті, оселившись на віллі Гуардаманджа, яку близько 1929 р. придбав лорд Маунтбаттен Бірманський.

14 листопада 1948 року народила першу дитину — принца Чарльза. Раніше, спеціальною відкритою грамотою, король дарував право дітям герцога Единбурзького та принцеси Єлизавети, герцогині Единбурзької, іменуватися принцами. 15 серпня 1950 року народила другу дитину — принцесу Анну.

У 1984 році відвідала скансен «Село україно-канадської культурної спадщини» неподалік Едмонтона (Альберта).[7]

Королева Єлизавета II найчастіше з монархів в історії Британії подорожує. У 1953–1954 рр. вони з Філіпом здійснили піврічну навколосвітню подорож, ставши першим британським королівським подружжям, що обпливло земну кулю. Єлизавета стала першим правлячим монархом Австралії, Нової Зеландії та Фіджі, що побувала там. В 1957 р. вона перебувала з державним візитом у США та здійснила тур Канадою, де відкрила 23-тю сесію канадського парламенту. Також виступила з промовою на засіданні Генеральної Асамблеї ООН. У 1959 р. королева здійснила ще один тур Канадою і вже як королева Канади відвідала США. У лютому 1961 р. вона відвідала Туреччину на запрошення президента Кемаля Гюрселя, а пізніше — вперше Індію та Пакистан. Єлизавета II побувала в більшості європейських країн (в тому числі — Росії, Литві, Латвії та Естонії) та багатьох неєвропейських. У 2011 році королева вдруге зробила промову на зібранні асамблеї ООН. Цього ж року вона стала першим британським монархом, який відвідав незалежну Ірландію.

Британська імперія почала еволюціювати ще з часів Декларації Бальфура, проголошеної на Імперській Конференції 1926 року і формалізованої в декларації Вестмінстерського статуту 1931 року.

У часи правління королеви Єлизавети II завершився розпад Британської Імперії і повністю формалізувалася Співдружність націй, яка об'єднала більшість колишніх британських володінь. Тепер головною роллю голови Співдружності, якою є королева, стала необхідність підтримувати зв'язки країн Співдружності між собою та з колишньою метрополією. Королева часто грала важливу роль у відновлені порушених відносин із країнами Співдружності та згладжуванні протиріч.

У 2007 році були виявлені секретні документи, що свідчать про те, що в 1956 році французький прем'єр Гі Молле та британський прем'єр Ентоні Іден обговорювали можливість союзу Великої Британії та Франції. При цьому не виключалося, що Єлизавета II може стати главою держави у Франції.

Як конституційний монарх, Єлизавета II не має висловлювати публічно свої політичні симпатії чи антипатії. Вона завжди дотримувалася цього правила, діючи непублічно, через що її політичні погляди нез'ясовані. Однак існують свідчення, що королева схиляється до точки зору так званої «Однієї нації». Під час урядування Маргарет Тетчер було відомо, що королеву турбувало те, що її політика може призвести до серйозних соціальних проблем. Відомо, що Маргарет Тетчер якось сказала: «Проблема в тому, що королева належить до того типу жінок, які можуть проголосувати за Соціал-Демократичну партію».

Ніколи не висловлюючись прямо проти суверенітету Квебеку, Єлизавета часто підкреслювала необхідність єдності канадської нації. Вона також часто наголошувала на своїй увазі до Канади. Наприклад, повертаючись з Каліфорнії в 1983 р., королева сказала: «Я їду додому, в Канаду, завтра» та на обіді в Саскачевані (2005): «Ця країна і канадці завжди присутні в моєму житті і моїй роботі».

У промові до Квебекської Національної Асамблеї у розпал Тихої революції в 1964 р. королева ігнорувала національні протиріччя і говорила про «дві взаємодоповнюючі одна одну культури», кажучи: «Я радію від думки, що в нашій Співдружності існує країна, де я можу офіційно висловлюватись французькою».

Після проголошення Конституційного Акту 1982 р., який був єдиною в канадській історії важливою конституційною зміною, що була прийнята без згоди уряду Квебеку, Єлизавета намагалася продемонструвати свою роль голови всієї канадської нації і публічно виражала жаль від того, що Квебек не брав участі в формуванні канадської державної структури.

У 1995 р. під час кампанії за відділення Квебеку вона протягом чотирнадцяти хвилин говорила (англійською та французькою) з діджеєм П'єром Брассардом з монреальського радіо CKOI-FM, який видавав себе за канадського прем'єр-міністра Жана Кретьєна. Під час цієї розмови він сказав королеві, що начебто прихильники відділення лідирують, на це вона відповіла, що «відчувала, що референдум піде неправильним шляхом», і додала: «Якщо я можу якось допомогти, я готова допомогти». Однак при цьому вона категорично відмовилась втручатись до чіткого роз'яснення ситуації. Під час референдуму Єлизавета II перебувала в дорозі до Нової Зеландії і попросила свого пілота не вилітати з Лос-Анджелеса, поки не будуть оголошені результати референдуму.

Формально королеві належить законодавча, виконавча і судова влада в державах, які вона очолює, але фактично її роль скоріше церемоніальна через те, що вона завжди діє за порадою Кабінету міністрів, а прем'єр-міністром найчастіше призначає голову партії, що перемагає на виборах. Іноді монарх може призначити прем'єра, який має сформувати уряд на основі абсолютної більшості в Палаті громад, але така практика застосовується лише в критичних ситуаціях (востаннє — у 1940 році, коли король Георг VI призначив прем'єр-міністром Вінстона Черчилля). Тричі під час свого правління Єлизавета мала конституційні проблеми з формуванням британського уряду. 1957 року і 1963 року, за відсутності чіткого механізму обрання лідера в Консервативній партії, саме королева мала вирішити кому доручити формування уряду після відставок сера Ентоні Ідена та Гарольда Макміллана. У 1957 році Ентоні Іден відмовився радити королеві, кого призначити його наступником, і вона звернулася за порадою до лордів Солсбері та Кілмура і Вінстона Черчилля, як єдиного з живих на той час консервативного прем'єра (згідно з прецедентом, за яким після відставки Ендрю Бонара Лоу у 1923 році король Георг V радився з батьком лорда Солсбері та колишнім прем'єром Артуром Бальфуром). У 1963 році Гарольд Макміллан сам радив призначити своїм наступником Алека Дуглас-Хоума. А в 1974 р., після відставки Едварда Гіта через неясний результат виборів, Єлизавета II призначила прем'єр-міністром лідера опозиції Гарольда Вільсона. Його уряд меншості протримався близько восьми місяців.

У всіх цих випадках королева діяла відповідно до британської конституційної традиції, за якою вона повинна не приймати ніяких важливих рішень без поради своїх міністрів і таємних радників.

Британські прем'єри зустрічаються з королевою щотижня, до чого ставляться дуже серйозно. Один з прем'єр-міністрів навіть сказав, що до зустрічей з королевою він готується серйозніше, ніж до засідань парламенту, тому що королева обізнаніша в більшості питань. Крім того, королева має постійні зустрічі з іншими міністрами та прем'єрами держав Співдружності, коли вони перебувають у Великій Британії. Також під час свого перебування в Шотландії вона зустрічається з першим міністром Шотландії. Міністерства та дипломатичні представництва Великої Британії надсилають їй регулярні звіти.

Хоча заведено, що королева не втручається в політику, але через те, що за своє довге правління вона мала можливість працювати з багатьма прем'єрами та лідерами інших країн, до її порад завжди ставляться уважно. У своїх мемуарах Маргарет Тетчер писала про свої щотижневі зустрічі з королевою Єлизаветою: «Кожен, хто думає що вони [зустрічі] — проста формальність або соціальна умовність, глибоко помиляється. Насправді вони проходять в спокійній діловій атмосфері, і Її Величність завжди демонструє свою здатність охоплювати широке коло проблем і свій великий досвід».