Спіраль (авіаційно-космічна система)

Потужний повітряний корабель-розгінник (маса 52 т, довжина 38 м, розмах 16,5 м) мав розганятись до шестикратної швидкості звуку (М = 6), потім з його «спини» на висоті 28—30 км мав стартувати 10-тонний пілотований орбітальний літак довжиною 8 м і розмахом 7,4 м.

«Літак-розгінник до 6 махів передбачалося можливим використовувати і як пасажирський літак, що, безумовно, було раціонально: його високі швидкісні характеристики дозволили б збільшити швидкість цивільної авіації»[3].

Літак-розгінник був першим проєктом гіперзвукового літального апарата з повітряно-реактивними двигунами. На 40-му конгресі Міжнародної авіаційної федерації (FAI), що відбувся 1989-го року у Малазі (Іспанія) представники американського Національного управління з аеронавтики і дослідження космічного простору (НАСА) високо оцінили літак-розгінник, відзначивши, що він «проєктувався відповідно до сучасних вимог»[4].

МіГ-105.11 — дозвуковий аналог бойового орбітального літака проєкту «Спіраль» у авіамузеї в Моніно (Московська область)

Орбітальний літак був літальним апаратом зі стрілоподібними крилами з консолями, що відхилялись догори для зміни поперечного кута атаки. При спуску з орбіти літак самобалансувався на різних ділянках траєкторії. Фюзеляж був виконаний за схемою несучого корпусу зі значно затупленою опереною трикутною формою в плані, через що отримав прізвисько «лапоть».

Теплозахист був виконаний із застосуванням плакованих пластин (матеріалу, вкритого шаром металу методом гарячої прокатки поверхні) з ніобієвих сплавів з покриттям на основі дисиліциду молібдену. Температура поверхні носової частини фюзеляжу на різних стадіях спуску з орбіти могла досягати 1600 °C.

Рушійна установка складалась з рідинного ракетного двигуна (РРД) орбітального маневрування, двох аварійних гальмівних РРД з витискувальною системою подачі компонентів палива стиснутим гелієм, блоку орієнтації, що складався з 6 двигунів грубої орієнтації і 10 двигунів точної орієнтації; і турбореактивного двигуна для польоту на дозвукових швидкостях і посадці, що працював на гасі.

На дозвуковому аналозі орбітального літака (МіГ-105.11) здійснювали випробування льотчики Петро Остапенко, Ігор Волк, Валерій Меніцький, Олександр Федотов. На літаку МіГ-105.11 Авіард Фастовець стартував з-під фюзеляжу важкого бомбардувальника Ту-95К[5], остаточний етап випробувань аналога здійснював Василь Уряд.

Для порятунку пілота у випадку аварії орбітального літака передбачалась відокремлювана кабіна у вигляді капсули з власними пороховими двигунами для відстрілу від літака на всіх етапах його руху від старту до посадки, а також із керівними двигунами для входу в щільні шари атмосфери.

Були розроблені проєкти орбітальних літаків:

• Фото- і радіорозвідники;
• Для ураження авіаносців, що мають ракети з ядерною бойовою частиною і системою наведення з супутника;
• Перехоплювачі космічних цілей у двох варіантах. Перший варіант для фотографування та передачі фотографій каналами зв'язку, другий — для ураження цілі.

Для підготовки пілотів орбітального літака 1966-го року в Центрі підготовки космонавтів була сформована група, до якої увійшли члени загону космонавтів, що мали достатню льотну підготовку. До першого складу групи увійшли:

• Титов Герман Степанович, що вже побував у космосі
• Куклін Анатолій Петрович
• Лазарєв Василь Григорович
• Філіпченко Анатолій Васильович

Після реорганізації 1969-го року Центру підготовки космонавтів був створений 4-й відділ 1-го управління ЦПК, начальником якого призначили Титова. До відділу набрали молодих льотчиків, що проходили космічну підготовку:

• Кизим Леонід Денисович (підготовка в 1969—1973)
• Березовий Анатолій Миколайович (1972—1974)
• Дєдков Анатолій Іванович (1972—1974)
• Джанібеков Володимир Олександрович (липень — грудень 1972)
• Козельський Володимир Сергійович (серпень 1969 — жовтень 1971)
• Ляхов Володимир Афанасійович (1969—1973)
• Малишев Юрій Васильович (1969—1973)
• Петрушенко Олександр Якович (1970—1973)
• Романенко Юрій Вікторович (1972)

7 січня 1971-го року у зв'язку з виходом Титова із загону космонавтів начальником відділу призначили Філіпченка, а 11 квітня 1973-го року — інструктора-космонавта-випробувача Лева Воробйова. 1973-го року відділ було розформовано у зв'язку з припиненням робіт за проєктом.

Під час розробок для демонстрації реалізованості проєкту були створені підпроєкти: літака-аналога 50-11 (МіГ-105.11); суборбітальних апаратів-аналогів БОР-1 (Безпілотний орбітальний ракетоплан), БОР-2, БОР-3; космічних апартів-аналогів «ЭПОС» (рос. Экспериментальный пилотируемый орбитальный самолёт, Експериментальний пілотований орбітальний літак) БОР-4, БОР-6.

Міністр оборони СРСР Гречко не дозволив запуск майже готового до випробувань корабля у космос, зазначивши, за різними джерелами, резолюцію «Фантазіями ми займатись не будемо»[6] або «Це — фантастика. Потрібно займатись реальною справою»[7].

За 15 років до американської програми шатла в рамках проєкту «Спіраль» велися розробки жаростійких теплозахисних матеріалів «типу пінокераміка», що відображено в документі 1966-го року[4]. Це сталося за 16 років до першого випробування радянських кварцових плиток на БОРі-4, за 22 роки до польоту «Бурана».

Космічний апарат БОР-4 (у рамках проєкту «Буран») був безпілотним експериментальним апаратом — зменшеною копією орбітального літака «Спіраль» у масштабі 1:2. БОР-4 був моделлю-аналогом бойового орбітального літака «Спіраль», на якому відпрацьовувався теплозахист для «Бурана». Технічні рішення, отримані під час розробок рідинних ракетних двигунів фахівцями ОКБ Заводу Клімова, також були використані при будівництві «Бурана»[8].

«На базі БОРа-4 розроблялися маневрені бойові блоки космічного базування, основним завданням яких було бомбардування Америки з космосу з мінімальним підлітним часом до цілей (5…7 хвилин)». Лукашевич В. П., фінансовий директор ВАТ «Міжнародний консорціум Багатоцільові авіаційно-космічні системи»[9][10][11].

Роботи зі створення, зупинені 1969-го року, відновились 1974-го року. У 1976—1978 роках було проведено 8 випробувальних польотів, під час яких апарат жодного разу не літав у космос. Роботи над «Спіраллю» остаточно припинились після початку розробки сучаснішого проєкту «Енергія-Буран», що здавався тоді перспективнішим. Основні фахівці, які раніше працювали за проєктом «Спіраль», були переведені з ОКБ Мікояна і ОКБ «Радуга» (рос. Радуга, Веселка) наказом міністра авіаційної промисловості до НВО «Молния» (рос. Молния, Блискавка). Станом на 2013-й рік аналог бойового орбітального літака можна бачити у Центральному музеї Військово-повітряних сил РФ у Моніно.

• Багаторазова авіаційно-космічна система
• Байкал-Ангара
• Буран (орбітальний корабель)
• Космос-1374
• Безпілотний орбітальний ракетоплан
• Російський аерокосмічний літак (Ракс)
• SpaceShipOne
• SpaceShipTwo
• North American X-15
• Boeing X-20 Dyna-Soar

• Лукашевич В. П., Афанасьєв А. Б. Космічні крила — М.: Стрічка Мандрів, 2009, 496 с.- іл.
  • Розділ 10 Повітряно-орбітальний літак «Спіраль» (с. 201—218)
  • Розділ 11 Експериментальні літаки-аналоги (с. 219—244)
  • Розділ 12 Бойові пілотовані орбітальний літаки (с. 245—255)
  • Розділ 13 Створення епосу (с. 257—278)
  • Розділ 15 Перші безпілотні орбітальні ракетоплани (с. 287—300)
  • Розділ 16 Літаючий «лапоть» (с. 301—344)
• Мікоян С. А. Ми — діти війни. Спогади військового льотчика-випробувача — М.: Яуза, Ексмо, 2006
  • Розділ 23 Освоєння космосу і авіація (с. 438—456), і Розділ 28 На новій роботі (c. 539—566)

• Проєкт «Спіраль»
• ЕПОС (105.11) експериментальний пілотований орбітальний літак
• Фото МіГ-105 «Спіраль» в Моніно
• ГЕНЕРАЛ Зоряні війни — Документальний фільм Телестудії Роскосмосу