Стерлігов Володимир Васильович

Влітку 1925 за поради художниці Віри Єрмолаєвої переїхав до Ленінграду, і восени 1925 почав працювати у ДІНХУК (Державний інститут художньої культури) у Казимира Малевича.

З січня 1926 офіційно оформлений практикантом відділу живописної культури ДІНХУКу; займався живописом під керівництвом Казимира Малевича, вивчав кубізм та супрематизм; і після зачинення ДІНХУКу працював під керівництвом К. Малевича (до 1934).

Познайомився з Миколою Пуніним, Павлом Філоновим, Павлом Мансуровим, Михайлом Матюшиним, Миколою Харджиєвим, Борисом Ендером.

Разом з Вірою Єрмолаєвою, Костянтином Рождественським, Левом Юдіним, Миколою Суєтіним, Анною Лєпорською увійшов до «гурту живописно-пластичного реалізму», утвореному у 1929, залишався близьким до цих художників протягом життя.

У грудні 1926 познайомився з поетами кола ОБЄРМ (рос. ОБЭРИУ) — Олександром Введенським, Даниїлом Хармсом; їхня особиста і творча дружба тривала до 1941[2].

У 1929 почав працювати у книжковій та журнальній ілюстрації, співробітничав із журналами «Їжак», «Чиж»; ілюстрував книжки, у тому числі «книжки власного тексту». Усі передвоєнні роки писав вірші і прозу.

З 1930 почав працювати як педагог; його першим учнем став художник Павло Басманов.

У 1932 вступив до Спілки художників. У жовтні 1932 брав участь у виставці «Художники РСФСР за 15 років» у Державному Руському музеї. Роботи того часу: «Рівновага» (1927)[3], серії «Мужики», «Женці», «Напівобраз» (1933).

25 грудня 1934 заарештований і перебував під слідством до 26 лютого 1935[4]. 27 березня 1935 засуджений згідно постанови УНКВД за статтею 58 Карного кодексу РСФСР; 29 березня 1935 відправлений відбувати покарання у 1-ше відділення 3-го відділу Карагандинського ВТЛ. У таборі разом з ним відбувала термін Віра Єрмолаєва та Петро Соколов. Перебував у засланні (Карлаг, селище Долинка) до 19 грудня 1938, був достроково звільнений.

У грудні 1938 став на облік у Спілці художників Казахстану в Караганді.

У серпні 1939 переїхав у Підмосков'я (в Петушки); не дивлячись на заборону жити у Москві, постійно бував там, зупиняючись у друзів (Є. Сперанського, Єлени Сафронової). У 1940 працював над панно на Сільськогосподарській виставці у Москві. У ці роки застрічався із поетом Олександром Веденським, став хрещеним батьком його сина Петра[5].

У 1941 переїхав у селище Мала Вишера Новгородської області. 22 червня 1941 мобілізований Маловишерським РВК до 47-го запасного артилерійського полку (рядовий 2-го запасу). Разом з полком знаходився на фронті, що простягався по річці Сестрі, де 12 січня 1942 був контужений. Перебував на лікуванні у польовому шпиталі, з 28 лютого по 15 травня — у евакошпиталі № 1354 (там зробив серію малюнків «У шпиталі»). У лютому 1942 дізнався про смерть Даниїла Хармса, написав текст «На смерть Даниїла Івановича». 15 квітня 1942 звільнений із армії інвалідом 2-ї групи, а 1 червня 1942 визнаний нездатним до військової служби із зняттям з обліку.[6].

13 червня 1942 евакуювався із блокадного Ленінграду до Алма-Ати, де 3 липня 1942 став на облік у Спілці Художників Казахстана. Увійшов до кола художників, яких евакуювали із Москви та Ленінграду. У 1943 одружився з ленінградською художницею Тетяною Глєбовою. Організував художнє життя в Алма-Аті; працював у ЦДКА, у шпиталях; організував студію в Спілці художників, де займався розробкою художніх проблем; викладав історію та перспективу у художньому училищі; вів літературні передачі на радіо; вивчав техніку фрескового живопису і писав фреску на стінах Спілки художників Казахстану. За договором з КазІЗО виконав ілюстрації до сімох дитячих книжок; організував виставку художників-фронтовиків (1944), а також свою персональну виставку (1943) і групові виставки «Про колорит», «Малюнок;»; живописною роботою взяв участь у виставці до ювілею Амангельди Іманова. Серед його робіт того часу виділяється серія «Спогади про супремитизм». З 1944 по листопад 1945 входив до бюро графічної секції Союзу художників Казахстану, у 1945 обраний секретарем графічної секції Спілки художників. У листопаді 1945 повернувся до Ленінграду.

У грудні 1945 став на облік у Ленінградські спілці художників і активно увійшов у ленінградське художнє життя.[7].

У деяких роботах 1940-х присутній момент супрематизму, «супрематичний стан»: «Вікно», «Стара Ладога» (1946—1947). Інші його роботи несуть вже нові образи: серія «Бики» (1940—1950); серія гуаші «Хмари перед неіснуючим» (1950—1951). У 1951 почав розробляти релігійну тему: Євангельський цикл (1951—1954), серія гуаші «Вісники» («Ангели», 1956—1957), ця тема тривала протягом життя.

У 1940-60 продовжував писати вірші і прозу. Його літературні твори опубліковані посмертно.

У 1950-ті дружив з реставраторами та дослідниками давньоруського мистецтва; брав участь у святкуванні ювілею Андрія Рублева у Москві (1960). У цей час в його графічних та живописних роботах нові пластичні якості.

На початку 1962, розвиваючи теорію свого вчителя Казимира Малевича про додаткові елементи у образотворчому мистецтві, Стерліґов відкрив новий додатковий елемент мистецтва 1960-х — «прямо-криву». Його теорія отримала назву «Чашково-купольної свідомості» У 1962 Стерліґов залучає до своєї ідеї інших художників, працює на створенням нового пластичного простору — сферичного, криволінійного.

У 1963—1966 разом з друзями створив Старопетергофську школу, яка отримала цю назву тому, що зустрічі і виставки художників проходили у Старому Тергофі, у будинку художника Сергія Спіцина. Стерліґов і його коло вивчали теорія додаткового елементу Казимира Малевича, «п'ять новітніх систем у мистецтві — імпресіонізм, сезаннізм, кубізм, супрематизм, окрім футуризму», досліджував колір. Стерліґов називав цю роботу «невидимий інститут», тому що бачив у ній продовження, з перервою більш ніж 30 років, дослідницької роботи, що проводилася у ДІНХУКі.

За життя виставки Стерліґова проходили нечасто: одноденна виставка в ЛОСХ (1966), та дві виставки НДІ архітектурии і у Державному інституті у Москві (1970). 1957 проводив «квартирні» виставки у себе вдома та у друзів. З червня 1971 ці виставки проходили у майстерні Глєбової.

У книжковій ілюстрації Володимир Стерліґов працював протягом життя. У 1953—1973 постійно співробітничав із дитячим журналом «Мурзилка».