Сукачів Василь Миколайович

Народився в с. Лимани Ізюмського повіту Харківської губернії Російської імперії.

Завершив навчання в духовній семінарії РПЦ МП.

Отримав хіротонію 17 січня 1892 р.

Золотий наперсний хрест на Георгіївській стрічці (1787-1917 рр.)

Від 1903 р. служив священиком у Кубанській пластунській бригаді 1-го Кавказького армійського корпусу Російської імператорської армії.

У Першу світову війну служив полковим священиком 123-го піхотного Козловського полку та благочинним 31-ї піхотної дивізії.

Мав нагороду Золотий наперсний хрест на Георгіївській стрічці з Кабінету Його Імператорської Величності (найвища нагорода для капеланів Російської імперії), палицю та всі ордени ордену Святого Володимира до 3-го ступеня з мечами включно.

У 1918 р. — капелан 55-го (пізніше 42-го) пішого Валкського полку та благочинний 14-ї пішої дивізії Армії Української Держави. Потім був призначений на полкового священика 51-го пішого дієвого полку імені Северина Наливайка та благочинним 17-ї пішої дієвої дивізії Дієвої армії УНР[1].

Від травня 1919 р. служив капеланом 3-го пішого Подільського полку ДАУНР, від 21 липня 1919 р. — капелан Волинської групи ДАУНР, від кінця 1919 р. — капелан Збірної (згодом 2-ї) Волинської дивізії АУНР.

З 6 грудня 1919 р. був учасником 1-го Зимового походу.

Наказ Головної команди військ УНР № 32 від 5 жовтня 1920 р.[2]:

На підставі висновків реєстраційної комісії на дійсну українську військову службу по військово-духовній офіції зараховуються: до складу штабу 4-ї Київської дивізії-протоієрей Микола Мариніч, до складу штабу 2-ї Волинської дивізії — протоієрей Василь Сукачів, до складу штабу 4-ї Київської запасної бригади — протоієрей Анатолій Волкович, до складу штабу Окремої кінної дивізії — протоієрей Михайло Овертович

29 липня 1920 р. у м. Ямполі мав подяку від Головного Отамана С. Петлюри та військового міністра В. Сальського[3]. 12 липня 1921 р. Павло Пащевський подав лист міністрові І. Огієнку про нагородження о. В. Сукачіва, о. М. Маринича та інших відзнакою лицарів Залізного Хреста[4].

Звертався до міністра І. Огієнка 12 липня 1921 р. у справі використання для таборових церков Армії УНР похідних церков залишених по церквах після розвалу Російської імперії[5].

Потрапив до Польщі разом з інтернованими військовиками Армії УНР[6].

9 січня 1922 р. був на 2-му з'їзді військового духовенства у м. Каліші, де затвердили текст Статуту Братства та моральний кодекс, були представлені українські національні ризи для капеланів[7].

Був одруженим та мав 4 дітей.

• Михалевич Віктор, Духівництво у військових структурах: історичний досвід і сучасністьPDF, 2012 р. // «Волинь і волиняни у Другій світовій війні: збірник наукових праць». —— С.129-130.
• Забзалюк Дмитро, Душпастирська служба українських військових формацій першої половини ХХ ст. (Монографія), Львівський державний університет внутрішніх справ. Львів, 2012. — С.15, 21, 58, 62, 65, 68, 71, 73, 76, 78-79. — ISBN 978-611-511-089-6.
• Слюсаренко П. М., «Душпастирська служба в армії Української народної республіки періоду російсько-польської війни 1920 року» // Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут».
• «Військові священики Армії Української Народної Республіки» // Тинченко Я., Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). Книга II.

• Корсак Іван, «Капелан армії УНР» // Група «Мисленого древа»
• Саппа М. М., «Організація інституту військового духовенства армії української народної республіки» // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ — Вісник (Комзюк А. Т.), 06.08.2008.