Східне Полісся

У залізну добу Східне Полісся було основною територією розселення милоградської культури (3-7 ст. До н. е.) і зарубинецької культури (3 ст. до н. е. — 5 ст. до н. е.).

У 8-9 ст. Східне Полісся заселяли дреговичі, які мали своє політичне об'єднання «князювання». У 9 ст. вони дійшли на півночі до верхнього басейну Березини, на заході досягли лівобережжя Німану, де зустрілися з ятвягами, поклавши початок слов'янізації останніх.

У 12-13 ст. основна територія Східного Полісся входила до складу Туровського (Турово-Пінського) князівства, Мозирське Полісся — Київського князівства.

У період Великого Князівства Літовського та Речі Посполитої землі Східного Полісся виділялися в окрему історичну провінцію, що знайшло відображення на географічних картах (карти Т. Маковського 1613; Г. де Баплана 1651 р. і ін .).

Після 2-го розділу Речі Посполитої (1793) Східне Полісся увійшло до складу Мінської губернії.

У рельєфі Східного Полісся компактні височини чергуються з болотистими низинами Прип'ятського Полісся. До недавнього часу великі площі займали відкриті болота (голи).

Широкі весняні розливи, заболочені землі та неврожаї накладали відбиток на характер розселення, положення шляхів сполучення і транспортні засоби, господарські заняття і повсякденний побут.

У землеробській практиці поряд з трьохпіллям збереглися лісові перелоги і Ледньов (підсічно-вогнева) система. Землю обробляли валами за допомогою поліської сохи. На човнах селяни переправлялися з одного острова на інший, ставили куріні, що служили їм тимчасовим житлом, і послідовно обробляли одну ділянку за іншою. Таким же способом збирали урожай з полів, обмолочували снопи або складали їх необмолоченними на високих адонках, а після вивозили на човнах або санях.

Місцеві жителі тримали велику рогату худобу та свиней, яких виганяли на випас в ліс або відвозили в човнах на сусідні острови, де вони перебували в природних умовах без нагляду. Стада рогатої худоби пасли далеко від сіл, заганяючи на ніч в спеціальну загороду з курчам і легким типом сараю (загін).

У традиційному господарстві поряд із землеробством і скотарством були розширені рибальство, збиральництво, бджільництво, домашні промисли.

Сільські поселення нерівномірно розподілялися на території регіону. Найбільш густо населеними здавна були Хойниксько-Брагинська та Юровичська височини, Мозирська гряда, на заході — Туровська лісова рівнина. Поруч з багатодвірними зустрічалися невеликі поселення (5-10 будинків), застінки і хутори — виселки. Будинки зазвичай розташовувалися за системою садиби: будинок, сіни, істопка, навіс, сараї, сарай. Найбільш поширені типи житла: будинок, сіни, істопка, будинок сіни[2].

На заплавних і болотистих місцях будинки мали дерев'яну підлогу і ставилися на палі. Дахи крили тесом, очеретом, соломою. Вечорами будинки освітлювали стаціонарними лучинами.

У народному одязі Східного Полісся збереглися традиційні риси, в яких можна знайти загальнослов'янські основи. У жіночому одязі найбільш поширеною була паньова-плахта, яку носили з вовняним фартухом (запаска). У більш ранній період носили 2 запаски — спереду і ззаду. Сорочка мала зразковий (частіше розшитий) декор на комірі, рукавах, грудях, внизу на подолі. У декорі домінували великі рослинні форми, які в пізньому середньовіччі витіснив геометризований дрібнорослинний орнамент. Жіночі корсети прикрашали аплікацією. У Прип'ятському Поліссі вони довші, приталені, з вовняної тканини, в Мозирському — короткі, з домотканого полотна або фабричної тканини.

• 
  Калинкавіцький стрій
• 
  Турава-Мазирський стрій
• 
  Давид-Городокський-Туровський стрій

У керамічному виробництві відомі центри з виготовлення задимленого і глазурованого посуду в Паричах, Юровичах, Лоєві.

Регіональні особливості має пісенний фольклор: для весільних наспівів Східного Полісся властиві святково-підняті ліричні мотиви.