Сьоґун

Сьоґун[1][2] або шьоґун[3][1][4][5](від яп. 将軍, しょうぐん, [ʃʲoːgun]/[ɕʲoːgun], «полководець») — найвища військова посада у домодерній Японії. Голова самурайського уряду.

Токуґава Ієясу, засновник сьоґунату Едо, у парадних шатах шьоґуна.

Спочатку сьоґуном називали тимчасового головнокомандувача імператорської армії, яка вирушала в похід проти племен еміші, автохтонів Японських островів, так званих «північно-східних варварів». У XII столітті титул сьоґуна закріпився за однією з військових посад імператорського двору — сейї-тайсьоґуном[6], лідером самураїв Східної Японії і головою самурайського уряду — сьоґунату. З XIV століття шьоґунів також називали державцями (公方, кубо) — титулом представника верховної державної влади, яким у давнину позначали імператора, його двір та вищих чиновників[7].

Зустрічаються також — шоґун[8], шогун або сьо́гун[9].

Відповідає «маршалу» у західних і «гетьману» у східноєвропейських арміях[джерело?] .

Назва

Назва цієї посади прийшла в Японію з Китаю (переклад посади цзянцзунь), тому її інколи заміняли словами тайкі (大樹) або тайкі шьоґун (大樹将軍) на китайський лад. Слово тайкі шьоґун (大樹将軍) означає «полководець (将軍) великого дерева (大樹)». Воно вперше зустрічається у китайських хроніках 4-5 століття «Записах пізньої Хань» на адресу видатного генерала Хьо-І (馮異). Він був настільки скромний, що втік під велике дерево (大樹) під час розмов про свої подвиги, не бажаючи вихвалятися ними. На основі цього оповідання виникло словосполучення «полководець великого дерева», яким позначали доброчесних військовиків.

Стародавність (VIII—XI століття)

Різноманіття «сьоґунів»

У VII— VIII століттях, у періодах Асука і Нара, існувало декілька посад, які включали себе слово «сьоґун». Серед них були:

  • сейї-сьоґун (征夷将軍) — «полководець — завойовник варварів Сходу»;
  • чінтекі сьоґун (鎮狄将軍) — «полководець — завойовник варварів Заходу»;
  • чінджю сьоґун (鎮守将軍) — «полководець — пацифікатор».

Як правило, ті хто обіймав ці посади займали високий ранг у чиновницькій системі Японії. Вони були головами експедиційних армій або командирами їхніх окремих частин. Першим відомим чінджю сьоґуном був Косе но Маро у 709 році.

Сьогуни також поділялися на «вищих» і «нижчих»:

  • тайсьоґун (大将軍) — «великий полководець»
  • сьоґун (将軍) — «полководець»
  • фукусьоґун (副将軍) — «заступник полководця»

Військові кампанії були тимчасовими, посадовець повертав пост сьоґуна Імператору одразу після її завершення[10].

Іноді синонімом сьоґуна виступала посада державного «посланця» сі (使). Зокрема, у VII — початку VIII століттях поняття «посланець — завойовник варварів Сходу» сейї-ші (征夷使) та «полководець — завойовник варварів Сходу» сейї-сьоґун (征夷将軍) ототожнювалися[10].

Перші сейї-тайсьоґуни
Саканоуе но Тамурамаро, перший сейї-тайсьоґун стародавньої Японії (Кікуті Йосай, Збірка гравюр «Дзенкен кодзіцу», 1825—1836)

У VIII столітті одним із найпріоритетніших напрямків зовнішньої політики імператорів Японії було об'єднання острова Хонсю під своєю владою. Нескореною землею залишався північний схід острова — регіон Тохоку, споконвічне місце проживання племен еміші. Японці вважали ці племена «варварськими» і періодично висилали армії для їх підкорення. Головнокомандувачіі цих армій обіймали посади сейї-сьоґун. Першими відомими історії сейї-сьоґунами були Тадзіхі но Аґатаморі[11] у 720 та Фудзівара но Умакаі[12] у 725 роках.

Згодом посаду сейї-сьоґуна заступила посада сейї-тайсьоґун. Її вперше отримав у 793 році Отомо но Отомаро. У 797 році його перейняв Саканоуе но Тамурамаро, а у 811 році — Фун'я но Ватамаро. Подвиги Саканоуе, який практично підкорив увесь північний схід острова Хонсю і полонив емішійського вождя, оповили посаду сейї-тайсьоґуна особливим ореолом воєнної слави і величі.

У IX столітті, після приєднання еміші, необхідність у нових експедиційних арміях відпала. Посада сейї-тайсьоґуна лишалась тривалий час вакантною. На завойованих північно-східних землях японці сформували пацифікаційний уряд-адміністрацію тіндзюфу. Її начальником призначався «сьоґун-пацифікатор» — тіндзю сьоґун. Він мусив ліквідовувати залишки опору емішійських племен та наглядти за реалізацією асиміляційних проектів центрального уряду.

У X столітті у східних районах Японії спалахнуло повстання самурайського ватажка Тайри но Масакадо. Для його придушення імператорський уряд відрядив каральну експедицію на чолі з Фудзіварою но Тадабумі, якого призначив «великим сьоґуном — завойовником Сходу» — сейто тайсьоґуном. Призначення ж на посаду «великого сьоґуна — завойовника варварів Сходу», сейї-тайсьоґуна, не було, оскільки повстанці були знатними самураями, а не «варварами» еміші.

Загалом, до середини XII століття, завдяки стабілізації соціально-економічного життя, посада сейї-тайсьоґуна практично канула у небуття.

Сьогун — самурайський лідер (XII—XIX століття)
Портрет знатного самурая, ймовірно Мінамото но Йорітомо, засновника самурайського уряду в Камакурі.

Відродження імені сейї-тайсьоґуна мало місце наприкінці епохи Хей'ан під час війни між родами Тайра і Мінамото. У 1184 році командир останніх, Мінамото-но Йосінака, вигнав самураїв Тайра зі столиці і, призупинивши правління імператора-інока Ґо-Сіракава, самовільно призначив себе на цю посаду. Цим кроком він хотів залучити на свій бік вояків для походу проти Мінамото-но Йорітомо, конкурента зі Сходу Японії, армії якого підступали до Кіото. Сили останнього ототожнювалися зі зниклими еміші, «варварами Сходу» стародавніх часів, які мусили бути покарані. Завдяки діям Йосінаки сейї-тайсьоґун перетворився у фактично незалежну від центрального уряду політичну фігуру, яка формально підкорялася лише імператору Японії і отримувала від нього частину монарших повноважень.

Того ж року Мінамото но Йорітомо знищив Йосінаку і, захопивши столицю, негайно забажав від двору призначення себе на посаду сейї-тайсьоґуна. Це підвищило політичну вагу цієї посади, котра стала символізувати військового лідера Східної Японії. Проте Ґо-Сіракава, який боявся виникнення незалежного самурайського уряду на сході країни, не задовольнив прохання Йорітомо. Останній був призначений на сьоґунську посаду лише після смерті імператора-інока у 1192 році.

Пост сейї-тайсьоґуна був тимчасовим, але Йорітомо збирався перебувати на ньому постійно. За японським звичаєм обіймач сьоґунської посади мусив тричі відіслати посольство до Кіото з проханням повернути її дворові. Як правило, після двох відмов імператора посада поверталася під час прибуття третього посольства. Проте Йорітомо відрядив лише два посольства до столиці, на які отримав традиційну відмову. Під приводом того, що двір не бажає забирати посаду, він не відправляв третього посольства і залишався сьоґуном до кінця свого життя.

Така політика Йорітомо сприяла тому, що більшість населення країни сприймала його нащадків як сьоґунів, не залежно від того чи було офіційне затвердження на цю посаду імператорським двором чи ні. Наприклад, Мінамото но Йорііе, син Йорітомо, був призначений на пост сейї-тайсьоґуна у 1202 році, лише за три роки після смерті свого батька. Проте у світі ходили чутки, що він вже перебував на сьоґунівському посту безпосередньо перед кончиною Йорітомо. У історичному джерелі «Адзума каґамі», яке було складене у 1266 році, згадується, що Йорііє став спадкоємцем саме сьоґуна. Це свідчить про наявний симбіоз титулів і посад сейї-тайсьоґуна і голови самурайського уряду — «Камакурського господаря» (鎌倉殿) — у свідомості тогочасних японців. Цей симбіоз було остаточно закріплено урядом у 1203 році, коли Мінамото но Санетомо був призначений на сьоґунську посаду одразу ж по успадкуванню головування у Камакурі.

Таким чином, на початок XIII століття посада сейї-тайсьоґуна перетворилася на спадкову. Вона стала синонімом лідера самураїв Японії і голови самурайського уряду. Відтепер слово «сьоґун» асоціювалося лише з цією посадою, а не різноманітними «сьоґунами» стародавніх часів. У наступні століття призначення на пост сейї-тайсьоґуна було приводом до заснування власного самурайського уряду і слугувало легалізацією пануючого режиму. Поєднання сьоґунської посади і функцій голови японського уряду проіснувало до середини XIX століття. Пост сейї-тайсьоґуна був ліквідований імператорським указом у 1867 році.

Церемонія призначення на посаду

У давнину церемонія призначення на посаду сьоґуна проводилася у імператорському палаці. Вона супроводжувалась оголошенням едикту про призначення та врученням церемоніального меча (節刀), який був символом делегування судових повноважень імператора сьоґуну. Там само у палаці призначався заступник сьоґуна і верхівка командного складу армії.

Докладних відомостей про те, як призначали сьоґунів у 12 — 13 століттях немає. Ймовірно, церемонії супроводжувались оголошенням едикту і врученням меча як у стародавні часи. Відомо, що у випадку з Мінамото-но Йорітомо та принца Хісаакі едикт про призначення на посаду сейї-тайсьоґуна відсилався до сьоґунівської ставки у Камакурі імператорським послом (勅使). В усіх інших випадках двір такого привілею не надавав, а сповіщав номінанта про призначення його сьоґуном через простих гінців.

У 14 — 17 століттях, включаючи перших трьох правителів сьоґунату Токуґава, обов'язковим для номінанта на сьоґунівську посаду було прибуття до столиці і аудієнція з імператором. Така практика була припинена за часів правління Токуґави Іецуни, який через свій малий вік не зміг з'явитися до кіотського двору. Він був оголошений сьоґуном у своєму Едоському замку через імператорського посла. До середини 19 століття його наступники також ставали сьоґунами не полишаючи ставки в Едо.

Церемонія призначення на посаду сьоґуна з 14 по 19 століття була вельми скромною. Під час оголошення едикту про призначення сьоґуном, номінант обіцяв слідувати «світлому прикладу» Мінамото но Йорітомо і, наповнивши золотим піском скриньку, у якій містився едикт, передавав її імператорському посланцю. З 15 століття, починаючи від правління Асікаґи Йосіміцу, обіймач посту сейї-тайсьоґуна також призначався «старшим роду Мінамото» (源氏長者), головою школи Сьоґакуін (奨学院) і буддистського павільйону Дзюннаін (淳和院), а також інспектором імператорських конюшень (馬寮御監).

Список сейї-тайсьоґунів

Загальна кількість сьоґунів становить 45 осіб. Кількість правлінь дорівнює 46.

Сьогуни 8 — 12 століть
№УкраїнськоюЯпонськоюРоки життяРоки служби
1Отомо-но Отомаро大伴弟麻呂731–809793–794 (?)
2Саканоуе-но Тамурамаро坂上田村麻呂758–811797–811 (?)
3Фун'я но Ватамаро文屋綿麻呂765–823813–816
4Мінамото-но Йошінака源義仲1154–11841184
1Мінамото-но Йорітомо源頼朝1147–11991192–1199
2Мінамото-но Йорііе源頼家1182–12041202–1203
3Мінамото-но Санетомо源実朝1192–12191203–1219
4Фуджівара-но Йоріцуне藤原頼経1218–12561226–1244
5Фуджівара-но Йоріцуґу藤原頼嗣1239–12561244–1252
6Принц Мунетака宗尊親王1242–12741252–1266
7Принц Кореясу惟康親王1264–13261266–1289
8Принц Хісаакі久明親王1276–13281289–1308
9Принц Морікуні守邦親王1301–13331308–1333
1Принц Морійоші護良親王1308–13351333
2Принц Нарійоші成良親王1326–13441335–1336
1Ашікаґа Такауджі足利尊氏1305–13581338–1358
2Ашікаґа Йошіакіра足利義詮1330–13671358–1367
3Ашікаґа Йошіміцу足利義満1358–14081368–1394
4Ашікаґа Йошімоті足利義持1386–14281394–1423
5Ашікаґа Йошікадзу足利義量1407–14251423–1425
6Ашікаґа Йошінорі足利義教1394–14411429–1441
7Ашікаґа Йошікацу足利義勝1434–14431442–1443
8Ашікаґа Йошімаса足利義政1436–14901449–1473
9Ашікаґа Йошіхіса足利義尚1465–14891473–1489
10Ашікаґа Йошікі足利義材1466–15231490–1493
11Асікаґа Йосідзумі足利義澄1480–15111494–1508
10[13]Ашікаґа Йошітане足利義稙дивіться Ашікаґа Йошікі1508–1521
12Ашікаґа Йошіхару足利義晴1511–15501521–1546
13Ашікаґа Йошітеру足利義輝1536–15651546–1565
14Ашікаґа Йошіхіде足利義栄1538—15681568
15Ашікаґа Йошіакі足利義昭1537～15971568–1573
1Токуґава Іеясу徳川家康1543–16161603–1605
2Токуґава Хідетада徳川秀忠1579–16321605–1623
3Токуґава Іеміцу徳川家光1604–16511623–1651
4Токуґава Іецуна徳川家光1641–16801651–1680
5Токуґава Цунайоші徳川綱吉1646–17091680–1709
6Токуґава Іенобу徳川家宣1662–17121709–1712
7Токуґава Іецуґу徳川家継1709–17161713–1716
8Токуґава Йошімуне徳川吉宗1684–17511716–1745
9Токуґава Іешіґе徳川家重1712–17611745–1760
10Токуґава Іехару徳川家治1737–17861760–1786
11Токуґава Ієнарі徳川家斉1773–18411787–1837
12Токуґава Ієйоші徳川家慶1793–18531837–1853
13Токуґава Іесада徳川家定1824–18581853–1858
14Токуґава Іемоті徳川家茂1846–18661858–1866
15Токуґава Йошінобу徳川慶喜1837—19131866–1867

Див. також

Примітки
  1. Японські запозичення і український правопис. Бондар Олександр Іванович
  2. Сьоґун Словник іншомовних слів За редакцією О. С. Мельничука, Головна редакція Української Радянської Енциклопедії Академії Наук Української РСР (АН УРСР), Київ — 1974.
  3. Шпігунов А., Івахненко М. Японська фонетика та українська транслітерація. Архів оригіналу за 11 серпня 2017. Процитовано 11 серпня 2017.
  4. О. О. Коваленко. Ода Нобунаґа в японській антихристиянській літературі на прикладі «Записів про розквіт і падіння Храму південних варварів». Східний світ № 2 2009
    • Рубель. В. А. Нова історія. Азії та. Африки: Постсередньовічний Схід (XVIII — друга половина ХІХ ст.) — К.: Либідь, 2007. — С. 81; Коваленко О. Самурайські хроніки. Ода Нобунаґа. — К.: Дух і Літера, 2013. — С.19.
  6. яп. 征夷大将軍, せいいたいしょうぐん, дослівно: «великий полководець — завойовник варварів». Розбір по знаках: сей (征, захоплювати, карати), і (夷, східні варвари), тай (大, великий), сьо (将, вести у бій), ґун (軍, військо, полк).
  7. Коваленко 2013, С. 560.
  8. Газета Свобода. 15 березня 1938
  9. Українське мовознавство: міжвідомчий науковий збірник, випуски 29 – 30, ст. 112[джерело?]
  10. 『国史大辞典』15巻、17冊 (Великий словник історії Японії)．東京、吉川弘文館、 1972－1997.　第8巻、P.190—191.
  11. Японською:多治比県守
  12. Японською: 藤原宇合
  13. Ашікаґа Йошікі заступив на пост сьоґуна під новим іменем Асікаґи Йошітане

Бібліографія
  • Рубель В. А. Японська цивілізація: традиційне суспільство і державність. — К. : «Аквілон-Прес», 1997. — 256 с. — ISBN 966-7209-05-9.
  • Рубель В. А. Історія середньовічного Сходу: Курс лекцій: Навч. посібник. — К. : Либідь, 1997. — 462 с. — ISBN 5-325-00775-0.
  • Рубель. В. А. Нова історія. Азії та. Африки: Постсередньовічний Схід (XVIII — друга половина ХІХ ст.) — К.: Либідь, 2007.
  • 『国史大辞典』15巻、17冊 [Великий словник історії Японії]． — 東京: 吉川弘文館, 1972－1997. — 第8巻. — P.190—191.

Сьоґун // 『日本大百科全書』 [Енциклопедія Ніппоніка]. — 第2版. — 東京: 小学館, 1994—1997. — 全26冊. (яп.)

Посилання
Ця стаття належить до добрих статей української Вікіпедії.
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.