Токійська повість

Сюкіті і Томі Хіраями, літнє подружжя, що усе життя прожило разом з донькою Кіоко в маленькому порту Ономіті на півдні Японії, вирушає до Токіо відвідати дітей. Це дуже довга подорож, і здійснюють вони її в останнє у своєму житті. Спочатку вони проводять декілька днів у сина Койті, районного лікаря, якому ледве вистачає на них часу. Його діти, завжди усім невдоволений 12-річний хлопчисько і молодший син, досить байдуже сприймають бабусю з дідусем. Потім люди похилого віку переселяються до доньки Шіґе, дуже жадібної жінки, що володіє перукарнею. Та доручає Норіко, вдові одного з синів Хіраями, загиблого на війні вісім років тому, показати їм Токіо. Сюкіті і Томі проводять чудовий день у товаристві Норіко, щедрої і привітної молодої жінки, і з задоволенням поринають разом з нею у спогади про їхнього сина Содзі.

З міркувань економії Шіґе пропонує Койті відправити батьків на мінеральний курорт Атамі. Проте шум, спека і втома примушують їх повернутися раніше, ніж передбачалося. Тоді домовляються, що мати оселиться у Норіко, а батько — у свого старого друга з Ономіті, що давно вже переїхав у Токіо: пана Хатторі, нотаріуса. «Ось ми і стали бездомними», — сміючись, робить висновок батько. Разом з Хатторі і зі ще одним другом він проводить вечір і частину ночі за веселою пиятикою. Поліція відвозить його і третього друга до Шіґе бо вони обоє до нестями п'яні. Мати чудово проводить час з Норіко, яка при розставанні дає їй трохи грошей на кишенькові витрати.

По дорозі назад матері стає погано; вони з чоловіком вимушені зупинитися у сина Кейдзо, що живе в Осаці. Трохи пізніше Койті отримує телеграму про те, що батьки добралися додому, але матері стало гірше. Незабаром усі діти збираються біля її ліжка. Вона впала в кому і нікого не упізнає. Кейдзо приїжджає вже після її смерті. Після похоронів діти роз'їжджаються — усе, окрім Норіко, яка залишається на декілька днів, щоб скласти компанію свекру і Кіоко. Кіоко звинувачує братів і сестри в егоїзмі. Батько радить Норіко, втомленої від нудного життя, забути про Содзі і знову вийти заміж. Сам же він повинен тепер звикати до самотності.

Як зазначає французький кінознавець Жак Лурселль, Токійська повість, це «типовий приклад елегії, в якій автор дає відчути свій біль, не забарвлюючи її у безпросвітно чорні тони»[1]. «Стиль фільму намагається зберегти рівновагу між усвідомленням зачерствіння сердець у дітей і не меншою свідомою покірністю обставинам, які можуть пояснити, якщо не виправдати, такий егоїзм. У авторській інтонації також зберігається рівновага між жалем і безтурботним спокоєм»[1].

У кінці стрічки добре чутно, як у порожньому будинку цокає годинник. Бездоганне почуття часу, здатність перекладати мовою кіно ритми повсякденного життя — «козирі» режисерської манери Ясудзіро Одзу.[2] Старість, самотність і смерть трактуються ним у дусі східної філософії — як прояви природного кругообігу життя.[3] Невипадково наприкінці фільму, як і в його перших кадрах, у бік Токіо поспішає потяг.

Ясудзіро Одзу на зйомках «Токійської повісті»

Як і у Міядзакі, у фільмах Одзу немає героїв і лиходіїв.[4] Усі дійові особи належать до однієї сім'ї, де у кожного є свої причини діяти так, а не інакше.[5] Бездушність дітей стосовно батьків викликана не злістю або невдячністю, а необхідністю піклуватися про власних дітей.[6] Глядачеві представлені мотиви поведінки не лише старшого, але й молодшого покоління.[6]

Не впадаючи в мелодраматизм і уникаючи трагедійного пафосу, Одзу спокійно і тверезо констатує, що світ постійно змінюється, причому не завжди на краще.[3][7] Боротьба за існування у багатомільйонному Токіо погано сумісна з душевною сприйнятливістю і шанобливістю до старших, хоча обрядова сторона вікового японського життя ще дається взнаки.[6]

Єдина драматична подія фільму — смерть матері — непомітним чином виростає з потоку повсякденного життя і сприймається як його органічна частина, природна ланка в ланцюжку причин і наслідків.[8] Герої Одзу не роблять нічого значного, але непримітно для самих себе вони щохвилини приймають рішення, які зумовлюють зміст їх життя.[8]

Як і інші післявоєнні стрічки Одзу, «Токійська повість» затверджує вищу цінність повсякденного життя в лоні сім'ї, в душевній гармонії з близькими людьми. За результатами глобального опитування кінокритиків, проведеного британським виданням Sight & Sound у 1992 році, «Токійська повість» увійшла до трійки найбільших фільмів в історії кінематографу.[9] Відтоді стрічка Одзу регулярно фігурує в подібних списках (за версіях А. Каурісмякі, Дж. Джармуша, Р. Еберта — в першій десятці).[10]

У 2010 році фільм увійшов до списку 100 найкращих фільмів світового кінематографу (16-а позиція) за версію часопису Empire[11].

За результатами опитування 2012 року «Токійська повість» підтвердила своє місце у трійці лідерів[12], причому в ході опитування 358 кінорежисерів за твір Одзу було подано більше голосів, ніж за будь-який інший фільм[13].

• Лурселль, Жак. Авторская энциклопедия фильмов. — СПб. : Rosebud Publishing, 2009. — Т. 2. — С. 1668—1670. — 3000 прим. — ISBN 978-5-904175-02-3.(рос.)

• Токійська повість на сайті IMDb (англ.) (станом на 23.11.2016)
• 東京物語 (Токійська повість) на сайті Japanese Movie Database (яп.)
• Токійська повість на сайті AllMovie (англ.)
• Токійська повість на сайті Rotten Tomatoes (англ.)