Трагедія на перегонах в Ле-Мані

Перегони «24 години Ле-Ману» стартували 11 червня 1955 року; П'єр Левег керував автомобілем Mercedes-Benz 300 SLR під номером 20. Американець Джон Фітч був призначений напарнником Левега, він мав підмінити його по ходу перегонів. Команди «Mercedes», «Jaguar», «Ferrari», «Aston Martin» і «Maserati» практично не відставали одна від одної: із самого початку усі учасники боролись за призові місця. Перегони проходили на дуже високих швидкостях, час проходження кола постійно покращувався[1].

В кінці 35-го кола П'єр Левег йшов слідом за випереджаючим його на коло Майком Готорном, що був за кермом автомобіля Jaguar D-Type. Обидва як раз виїжджали на пряму стартову ділянку, де знаходився заїзд на піт-лейн. Готорн, обігнавши повільніший Austin-Healey 100 Ленса Макліна, який також відставав на коло, із запізненням помітив сигнал на заходження на піт-стоп для дозаправлення. Готорн, щоб не піти на наступне коло, несподівано скинув швидкість. Jaguar Готорна, на якому були дискові гальма, гальмував значно краще, ніж інші авто, такі як Mercedes Левега, з барабанними гальмами. Несподіване гальмування Готорна змусило Макліна, вдатись до екстреного гальмування, в результаті чого перед Левегом, який рухався за ним, утворилась хмара пилюки. Після цього Маклін перетнув середину траси, намагаючись оминути Jaguar, що як здалось втратив керованість[1]. Маклін не помітив, як позаду на великій швидкості наближались П'єр Левег і Хуан-Мануель Фанхіо, котрий керував ще одним Mercedes-Benz 300 SLR. Фанхіо у той момент йшов другим у перегонах, але був безпосередньо позаду й намагався обігнати Левега[1].

У Левега не вистачило часу, щоб відреагувати: наближаючись на великій швидкості (приблизно 240 км/год) до автомобіля, що гальмував, болід Левега зачепив ліву задню частину автомобіля Макліна. Після удару автомобіль Левега відірвався від землі й полетів на лівий бік траси та приземлився на вершину земляного насипу, що відділяв глядачів від траси.

Схема аварії

Автомобіль Левега врізався у насип під таким кутом і на такій швидкості, що він почав обертатись. В результаті цього деякі частини автомобіля, пошкоджені й ослаблені при зіткненні, відлетіли від корпуса на величезній швидкості. Серед цих деталей був капот і передній міст: обидві частини полетіли у натовп. Капот, як гільйотина, відтинав голови глядачів із натовпу[3]. Так як передня частина шасі, і, отже кріплення двигуна були зруйновані, важкий блок циліндрів також вивільнився і полетів у натовп. Глядачі, що вилізли на козли, щоб краще бачити трасу, виявились прямо на шляху цих смертельних уламків[1]. Сам Левег вилетів із автомобіля, що перекидався, але при приземленні отримав смертельну травму голови.

Після цього вибухнув паливний бак, розташований позаду. Загорання пального підняло температуру залишків каркасу, виготовленого з магнієвого сплаву, вище від порогу займання, який, через високий вміст магнію, був нижчим, ніж у інших металевих сплавів. Сплав загорівся білим полум'ям, і від нього на трасу і у глядачів почали відлітати розпечені кавалки. Рятувальники, які зовсім нічого не знали, як боротись з палаючим магнієм, полили уламки водою, тим самим підсиливши полум'я. В результаті корпус автомобіля горів декілька годин. За офіційними даними, від уламків і вогню загинуло 84 людини (83 глядачі і Левег), 120 було поранено. За припущеннями інших свідків, число жертв було більшим[1].

Фанхіо, що рухався вслід за Левегом, чудом уникнув зіткнення із сильно ушкодженим Austin-Healey, який рухався до правої частини траси, перетинаючи йому шлях. Austin-Healey Макліна врізався у піт-волл та відлетів ліворуч, тим самим знову повернувшись на трасу. Його автомобіль врізався у загородження неподалік від того місця, де горів 300 SLR, вбивши ще одного глядача. Сам Маклін не отримав серйозних травм[1].

Перегони не було зупинено, за офіційними даними, для того, щоб глядачі при виході не заповнили дороги і тим самим не завадили машинам швидкої допомоги. Опівночі на прохання Джона Фітча, напарника Левега[4] було скликано екстрене засідання правління «Daimler-Benz». Пам'ятаючи про те, наскільки чутливою була тема участі німецьких автомобілів у французьких перегонах всього через десять років після закінчення Другої світової війни, правління на знак поваги до жертв аварії вирішило знятись зі змагань. Через вісім годин після аварії команда «Mercedes», яка тримала лідерство у перегонах (випереджала команду «Jaguar» на два кола), відкликала автомобілі Хуана Мануеля Фанхіо/Стірлінга Мосса і Карла Клінга/Андре Сімона з траси[5]. Команда «Mercedes» запропонувала команді «Jaguar» зробити те ж саме, але вони відмовились[1].

Майк Готорн і команда «Jaguar» під керівництвом менеджера Лофті Інгленда продовжили гонку. Готорн і його напарник Буеб виграли змагання.

На наступний день в соборі міста Ле-Ман відбулись похорони жертв трагедії.

Французькі газети надрукували світлини Готорна і Буеба, на яких вони святкували перемогу з шампанським, і піддали їх критиці[1].

Офіційне розслідування аварії встановило, що водій Jaguar був невинуватий, і що це була всього лише аварія. Вину у загибелі глядачів поклали на недостатні вимоги стандартів безпеки на трасах. Це призвело до того, що у Франції, Іспанії, Швейцарії, Німеччині та інших країнах було накладено заборону на проведення автоперегонів до тих пір, поки на трасах не буде запроваджено заходи вищої безпеки. У США Американська автомобільна асоціація розпустила свою Конкурсну раду (Contest Board), яка з 1904 року була головним органом, що регулював автоспорт в Америці (включаючи щорічні автомобільні перегони Індіанаполіс 500). У Швейцарії під заборону потрапили часові види мотоспорту, такі як швидкісний підйом. Швейцарські промоутери були змушені проводити кільцеві перегони за кордоном, у тому числі і у Франції, Італії, Німеччині. У 2003 році Швейцарський парламент розпочав тривалі дебати на тему того, чи потрібно знімати цю заборону. Обговорення в основному відбувалось щодо проблем керування рухом і питань, що торкались навколишнього середовища, а не питань безпеки. 10 червня 2009 року Рада кантонів (одна з палат парламенту) відхилила пропозицію про зняття заборони вдруге і остаточно;[6] тим самим заборона залишилась у силі[7].

Решта змагань Світового чемпіонату серед спортивних автомобілів 1955 року було відмінено: два змагання, «RAC Tourist Trophy» (Британія) і «Targa Florio» (Італія) відбулися, правда, вони пройшли у вересні і жовтні — через декілька місяців після аварії. Команда «Mercedes-Benz» виграла обидва цих змагання та завоювала кубок конструкторів того сезону.

Серед інших водіїв були різні думки стосовно того, хто був головним винуватцем в аварії, яка трапилася. Джог Фітч став активним прихильником заходів безпеки і започаткував розробку безпечніших дорожніх автомобілів та гоночних трас. Незабаром на самій трасі Ле-Мана головна трибуна і піт-лейн були знесені й споруджені заново[1].

Після перемоги в Targa Florio, останньому значному змаганні сезону 1955 року, керівництво компанії «Mercedes-Benz» заявило, що вони відмовляються від участі у фінансованому виробниками автоспорті, щоб сконцентруватися на розробці серійних автомобілів. Корпорація повернулася до кільцевих перегонів лише у 1980-х роках. Команда «Jaguar» теж була розпущена через декілька місяців — виробник повернувся в автоспорт лише через 30 років. Обидва водії — Хуан-Мануель Фанхіо і Норман Девіс з «Jaguar» — більше ніколи не брали участі у перегонах «24 години Ле-Мана».

Маклін вважав Готорна своїм другом, але, прочитавши автобіографічну книгу Готорна «Challenge Me The Race», що вийшла у 1958 році, він з гіркотою виявив, що Готорн зняв з себе всю вину за подію, не вказавши, хто ж став винуватцем аварії. Так як Левег був мертвий, Маклін припустив, що Готорн мав на увазі винуватцем його (Макліна), і подав до суду на Готорна за наклеп. Справа залишилася невирішеною, так як Готорн загинув в аварії у 1959 році[8].

Автомобіль Макліна Austin-Healey 100, перед тим, як потрапити на аукціон, був у руках декількох приватних власників. У 1969 року його купили за 155 фунтів стерлінгів[9]. У грудні 2011 року авто продали на аукціоні за 843 тисячі фунтів стерлінгів[10]. Автомобіль мав рідний двигун SPL 261-BN; до аукціону вартість автомобіля оцінювалася у 800 тисяч фунтів стерлінгів. Вказувалося, що його стан був «безхазяйним»[11].