Трафальгарська битва

1805 року головною наземною силою Європи була армія першої французької імперії під командуванням Наполеона; на морі такою силою був королівський військово-морський флот Великої Британії. Під час війни Велика Британія почала морську блокаду Французької імперії, що вплинуло на торгівлю і не дозволило Франції мобілізувати всі її морські сили. Попри кілька вдалих проривів блокади, французьким кораблям не вдалося остаточно припинити дії британського флоту, який міг атакувати їх як на своїй території, так і поза нею.

Наполеон проводив схожу політику: розпочав континентальну блокаду, що забороняла всім підвладним і залежним від Французької імперії країнам, а також її союзникам торгівлю з Британськими островами. Таким чином, було порушено зв'язок Великої Британії з Європою, що призвело до того, що країна була змушена атакувати ворога на землі.

Після того як Третя коаліція оголосила Французькій імперії війну та після нетривалого Ам'єнського миру, Наполеон вирішив почати наступ на Велику Британію.

Основна частина французького флоту перебувала в Бресті (в Бретані) і в Тулоні на узбережжі Середземного моря. Також існували і менші ескадри, які розміщувалися в портах на Атлантичному узбережжі Французької імперії. Крім того, на боці Французької імперії був іспанський флот, що базувався в Кадісі та Ферролі.

Велика Британія володіла добре навченим і досвідченим морським офіцерським корпусом, у той час як найкращі офіцери французького флоту були або страчені, або відсторонені від служби ще на початку Великої французької революції. Найнадійнішою людиною, якій можна було довірити командування Середземного флоту Наполеона, був П'єр-Шарль Вільньов.

Морський план Наполеона полягав в тому, що французькі сили в Середземному морі та іспанські сили в Кадісі мали прорвати блокаду й з'єднатися в Вест-Індії. Після цього їм пропонувалося допомогти французьким силам в Бресті вирватися з блокади й очистити Ла-Манш від британських кораблів, щоб забезпечити безпеку десантним кораблям.

Помітивши вранці 21 жовтня 1805 року біля мису Трафальгар англійську ескадру, адмірал Вільньов дати бій не зважився і наказав вертатись у Кадіс.

Переслідуючи франко-іспанський флот, британці розділились на дві колони: першу з 16 кораблів вів контр-адмірал Катберг Коллінгвуд на «Роял-Соверені», який мав розірвати ворожу лінію, другу з 11 кораблів — адмірал Гораціо Нельсон на «Вікторії», плануючи атакувати французький флагман «Буцентавр» Вільньова, який прикривався величезним 135-гарматним лінкором «Сантиссіма-Трінідад».

Французам і іспанцям довелось розвернутись, щоб прийняти бій, і вишикувати 31 корабель у лінію.

Першим із ними зблизився «Роял-Соверен» Коллінгвуда, який о 12-30 розрізав ворожий стрій біля іспанського флагмана «Санта-Анна». Французький лінкор «Фуге» вдарив по ньому з гармат, але жоден снаряд не влучив в ціль. Наблизившись, «Роял-Соверен» буквально зрешетив «Фуге», після чого зі 150 гармат вдарив по «Санта-Анні», де загинуло і було покалічено близько 400 матросів.

Через півгодини у бій вступила колона Нельсона. «Буцентавр» Вільньова здійснив три постріли по «Вікторії», останнім влучивши в одну зі щогл. Йому відповіли залпами шість чи сім кораблів. Сильна бортова хитавиця заважала вести прицільний вогонь, але тривалий обстріл зрештою порушив єдність франко-іспанського флоту, розрізаного супротивником у кількох місцях. Бій перетворився на запеклі поєдинки на близькій відстані, абордажні атаки, в хід пішла холодна і стрілецька зброя.

Прицільним пострілом десь з 15 метрів був поранений віце-адмірал Гораціо Нельсон, що стояв на капітанському містку «Вікторії». Куля пройшла через плече, пробила легеню і застрягла в хребті. Він помер приблизно в 16:30.

Десь о другій дня Вільньов наказав вступити у бій резерву з 5 кораблів, який він притримував, щоб завдати вирішального удару. Але вже було пізно — 12 кораблів союзників вже були захоплені британцями. Втративши після обстрілу всі щогли, французький флагман спустив прапор і здався в полон разом зі своїм адміралом.

Найзапекліший опір чинили іспанці, які вдалим маневром шістьма кораблями під командою адмірала Гравіни зуміли вирватись з оточення і дістатись Кадіса.

За годину шторм зупинив битву, безумовно виграну британцями: вони зберегли усі кораблі, втративши 1666 чоловік (458 загиблими), проти 22 кораблів (1 потонув, решта взяті у полон) у французів та іспанців і 4395 убитими, 4759 пораненими і біля 8 тисяч полоненими.

Наступного дня негода потопила багато взятих у полон суден союзників, які ледь тримались на плаву.

• ACS staff (2009). Battle of Trafalgar – propaganda. The Archives and Collections Society. Процитовано 15 березня 2009.
• Adkin, Mark (2005). The Trafalgar Companion: A Guide to History's Most Famous Sea Battle and the Life of Admiral Lord Nelson. London: Aurum Press. ISBN 1-84513-018-9.
• Adkins, Roy (2004). Trafalgar: The Biography of a Battle. Little Brown. ISBN 0-316-72511-0.
• Adkins, Roy (2004a). Nelson's Trafalgar (вид. 1st). London: Penguin Books. ISBN 9780143037958.
• Adkins, Roy; Adkins Lesley (2006). The War For All The World's Oceans. Lancaster Place, London.: Little, Brown Book Group. ISBN 0-316-72837-3.
• Allen, Joseph (1853). Life of Lord Viscount Nelson. George Routledge. с. 210.
• BBC staff (21 жовтня 2008). Hero's medal marks Trafalgar Day. BBC News. Архів оригіналу за 11 січня 2009. Процитовано 6 січня 2009.
• Best, Nicholas (2005). Trafalgar. London: Weidenfeld & Nicolson. ISBN 0-297-84622-1. Проігноровано невідомий параметр |orig-year= (довідка)
• Corbett, By Sir Julian Stafford (1919). The campaign of Trafalgar 2. Longmans, Green, and company. с. 538. Url
• Cowan, Veronica (21 грудня 2005). First Sea Lord Admiral Sir Alan West on Trafalgar 2005. Culture24. Архів оригіналу за 11 червня 2015. Процитовано 1 лютого 2012.