Удовиченко Олександр Іванович

Олександр Іванович Удовиченко (20 лютого 1887, Харків 19 квітня 1975, Ментенон, Франція) військовий і громадський діяч, генерал-полковник в еміграції, віце-президент УНР в екзилі в 1954 — 1961 роках.

Олександр Удовиченко
 Генерал-полковник
Загальна інформація
Народження 20 лютого 1887(1887-02-20)
Харків, Російська імперія
Смерть 19 квітня 1975(1975-04-19) (88 років)
 Франція, Ментенон
Національність українець
Alma Mater Q16688561?
Військова служба
Роки служби 19181952
Приналежність  УНР
Вид ЗС  Армія УНР
Рід військ Сухопутні війська
Формування Третя Залізна Стрілецька дивізія Армії УНР
Війни / битви Перша світова війна
Радянсько-українська війна
Бій за Арсенал
Бої за Вапнярку
Бій за Кам'янець-Подільський
Нагороди та відзнаки
Хрест Симона Петлюри
«Воєнний хрест» (УНР)
 Удовиченко Олександр Іванович у Вікісховищі

Життєпис

Народився в Харкові в родині російського офіцера; його батько походив із селянської родини Черкаської волості Лівенського повіту Орловської губернії, служив у війську, дослужився до підполковника та до особистого дворянства.

Мав старшого на 3 роки брата: Удовидченко (Удовиченко) Микола — військовий топограф, капітан російської армії, затим генерал-хорунжий армії УНР.

В дитинстві виховувався в С.-Петербурзі, в дитячому притулку принца Ольденбурзького, одержав там середню освіту.

До 1917 року (включно) мав прізвище Удовидченко.

Служба в російській армії

Закінчив Військово-топографічне училище (1908), служив у Корпусі військових топографів російської імператорської армії. На початку Першої світової війни переведений до 129-го Бесарабського полку, у складі якого брав участь у бойових діях, був поранений. У 1917 закінчив перший прискорений курс Миколаївської військової академії в Петрограді. У 1917 році — старший ад'ютант штабу 21-ї піхотної дивізії і старший ад'ютант штабу 3-го Кавказького корпусу, штабс-капітан. Нагороджений Георгіївською зброєю.

На хвилі українізації

Після Лютневої революції брав активну участь в українському національному русі, у тому числі у з'їзді воїнів-українців 3-ї армії в місті Несвіжі і в I і II Всеукраїнських військових з'їздах. У серпні-вересні 1917 року — голова української ради 3-го Кавказького корпусу, брав участь в українізації частин 3-го Кавказького корпусу й очолював Українську корпусну раду. Після погроз з боку більшовиків був змушений виїхати в Київ.

На службі в українській армії

Олександр Удовиченко (в центрі) на позиції неподалік Дністра. (1920)

З жовтня 1917 року — військовий радник Симона Петлюри. На початку 1918 року як начальник штабу Гайдамацького Коша Слобідської України відзначився у боях за Арсенал у Києві.

З 12 березня по 1 квітня 1918 року — командир 3-го Гайдамацького полку армії УНР. Потім — помічник начальника розвідувальної частини (Василя Тютюнника) оперативного відділу Української держави (за гетьмана Павла Скоропадського). У червні 1918 року підвищений до рангу полковника. З 31 жовтня 1918 — голова відділу з формування Окремої армії при Головному управлінні Генерального штабу Української держави.

З 26 грудня 1918 року генерал-квартирмейстер Холмсько-Галицького фронту військ Директорії, потім — Правобережного фронту Дієвої армії УНР. З березня 1919 року — начальник штабу Гуцульського коша Дієвої армії УНР. З 6 червня 1919 року — начальник 16-го піхотного загону Української Галицької армії, сформованого з наддніпрянських частин. 17 червня 1919 року загін був перейменований у 3-ю Окрему стрілецьку дивізію (потім 3-а Залізна піхотна дивізія — одна з найбоєздатніших частин армії УНР). У липні 1919 року відзначився як командир Третьої Залізної Стрілецької Дивізії у боях під Вапняркою. У грудні 1919 року потрапив у полон до білогвардійських військ Антона Денікіна в Одесі, звідки втік і діставшись Могилева-Подільського відновив Третю Залізну Стрілецьку дивізію, якою командував до відступу Армії УНР за Збруч в листопаді 1920 року.

З грудня 1920 року — генеральний інспектор армії УНР. Під час конфлікту між головним отаманом Симоном Петлюрою і частиною генералітету підтримував першого. З 5 жовтня 1920 року генерал-хорунжий. З весни 1921 року — член Вищої військового ради УНР.

В еміграції

У 1924 році переїхав з табору в Каліші до Франції, де працював робітником на шахтах. Через рік, після закінчення контракту, залишився там жити. У Франції включився в громадську і комбатантську працю: голова Товариства вояків УНР в еміграції, з 1953 року голова Європейської Федерації Українських Військових Організацій; міністр військових справ Виконавчого Органу Української Національної Ради і віце-президент уряду УНР в екзилі (1954 — 1961 роки).

Автор книг «Україна у війні за державність» (Вінніпеґ, 1954) і «Третя Залізна дивізія» (Нью-Йорк, 1971).

Вшанування пам'яті

Примітки

Джерела

This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.