Українське поетичне кіно

Українське поетичне кіно (англ. Ukrainian poetic cinema) — мистецька течія, що виникла в радянському кіно в середині 1960-тих з виходом «Тіней забутих предків» Сергія Параджанова.[1][2] На противагу канонічному радянському реалістичному кіно «українське поетичне кіно» виводило на перший план візуальну виразність, сюрреалістичні та етнографічні мотиви. Ця течія залишила по собі ряд новаторських фільмів і спровокувала новий наступ радянської ідеологічної машини на українське кіно, національну свідомість та нетрадиційний художній пошук.[3][4]

Розквіт «українського поетичного кіно» в Україні припав на 1960-70-ті роки.[5][6] Авторство терміну «українське поетичне кіно» приписується Янушу Ґазді, який придумав його у 1970 році.[7][8]

Багато фільмів цієї течії унаслідок ідеологічної цензури було заборонено до показу в СРСР і вони побачили світ лише наприкінці 1980-тих - початку 1990-тих.[7][9]

Історія виникнення

На виникнення поетичного кіно та взагалі на розвиток кіномистецтва вплинув демократичний рух в період "відлиги" (1960-ті роки). Поетичне кіно найяскравіше з'явилось у двох національних кінематографах - грузинській та українській. Витоки поетичного кіно беруть з українського фольклору та з творчості раннього Довженка. Особливістю поетичного кіно являється притчове начало, тяга до метафоричності й алегоричності в осмисленні дійсності.

Режисери

Найвпливовішими режисерами цієї течії стали Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко та Борис Івченко.

Фільми

До фільмів «українського поетичного кіно» зараховують десять повнометражних художніх фільмів з періоду українського кінематографа 1960-70-их років.[7] Зокрема, це:

Творче наслідування

Важливе місце в поетичному кіно займали метафоризм, алегоричність та значна кількість символів. Тому згодом люди поділилися на два табори: прихильників цього жанру та супротивників. Але, все ж таки, представники поетичного кіно зробили колосальний внесок в культуру та подальший розвиток кіномистецтва України. Приблизно у 1980-х роках виходить альтернативний жанр поетичного кіно - «міська проза». Як і поетичне кіно, міська проза підіймала досить філософські проблеми суспільства та переосмислювала їх. Особливістю поетичного кіно була жанрова «розкутість», тому згодом з цього жанру вийшла традиційна екранізація. Суттєві елементи українського поетичного кіно з'явилися також в стрічці «Вавилон XX» (1979) Івана Миколайчука та артхаусному фільмі «Лебедине озеро. Зона» (1989) Юрія Іллєнка.

Джерела
  1. Ольга Брюховецька. Поетичний матеріалізм. «Тіні забутих предків». Часопис «Кіно-театр», 2013:#6
  2. Українське поетичне кіно // Український словник-довідник екранних медіа / Рутковський О. К. : ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України, 2007. — 304 с. — ISBN 978-966-02-4557-0
  3. Анастасія Пащенко. Українське поетичне кіно як зразок національного кінематографа. Часопис «Кіно-театр», 2012:#2
  4. Контрасти кіно шістдесятих в «Мистецькому Арсеналі» // Довженко центр, 2015
  5. Віра Кандинська. Вічний карнавал. Український журнал, № 12 (2007) сс. 38-39
  6. Йоанна Левицька. «По­вер­нен­ня до коріння. Ук­раїнське по­етич­не кіно». Переклад з польської: Любов Горбенко. Київ: Редакція журналу «Кіно-Театр», Видавництво «Задруга». 2011. 124 с. ISBN 978-966-432-088-4
  7. Лариса Брюховецька. Прорив до вічного. Часопис «Кіно-театр», 2008:#5
  8. Лариса Брюховецька. Поетична хвиля українського кіно. Київ: Мистецтво, 1989. 172 с. ISBN 5-7715-0210-3
  9. Лариса Брюховецька. «Поетичне кіно: заборонена школа». Київ: «АртЕк», Редакція журналу «Кіно-Театр». 2001. 468 стор. ISBN 966-505-068-0
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.