Миколайчук Іван Васильович

Народився у багатодітній селянській родині одним із 13 дітей; дехто з його братів і сестер досі мешкає в с. Чортория. У селі відбудували батьківську хату Миколайчуків, облаштувавши під музей-садибу[2][3].

З 12 років грав у сільському самодіяльному театрі[4]. Закінчив середню школу в с. Брусниця (її дерев'яне приміщення збереглося, а в новому приміщенні тепер діє музей І. Миколайчука)[3].

1957 року закінчив Чернівецьке музичне училище, 1961-го — театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О. Кобилянської.

29 серпня 1962 року одружився з акторкою того ж театру Марією Карп'юк[5].

У 1963—1965 роках навчання на кіноакторському факультеті Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (майстерня Віктора Івченка).

В кіно дебютував ще студентом  — у курсовій режисерській роботі Леоніда Осики «Двоє».

Іван Миколайчук прийшов у кіно через ворота кіностудії імені Олександра Довженка разом зі своїм учителем Віктором Івченком. Той привів його, аби студента взяли в картину «Тіні забутих предків». За легендою, режисер фільму Сергій Параджанов з поваги до Івченка дав команду зробити пробу, одначе без нього. Вже йдучи зі студії, прошепотів на вухо операторові Юрію Іллєнку, щоб той не заряджав плівку. Студенту належало проказати невеличкий монолог з епізоду різдвяного свята. Він заговорив, а потому помолився Богу, перехрестився. Отут Іллєнка і пробило: Іван справді молився…[6]

Загальне визнання Миколайчукові принесли ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків». Знімався в них одночасно, також навчаючись на 2-му курсі. «Тіні забутих предків» здобули 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 Гран-прі) у 21 країні й увійшли до Книги рекордів Гіннеса.[4]

	Я не чекав чогось особливого, тому доручив Іллєнку провести зйомки [кінопроби] і пішов з павільйону. Через кілька хвилин мене наздогнав збуджений Юрко: «Сергію Йосиповичу! Поверніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння й сприйняття!» Злякавшись, що я пішов, Іван побілів, йому здалося, що він мені не сподобався (так признавався актор опісля), і в ньому ніби щось прорвалося. Він зачарував нас. Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпувалися з нього, що ми були приголомшені, забули про все, навіть про те, що вже затверджений інший актор.
— Зі спогадів С. Параджанова про кінопробу І. Миколайчука[7]

	Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко.
— Сергій Параджанов

У фільмі «Комісари» (1970) зіграв комісара Громова — людину з загостреною моральною сприйнятливістю і духовним максималізмом. Картина стала помітним явищем в українському кінематографі, вона довела, що Миколайчук схильний до тонкого психологізму, до несподіваних контрастів і навіть парадоксів характеру.

З фільму «Білий птах з чорною ознакою» (1971) почалася нова сторінка у творчості Миколайчука — крім актора, він стає ще й сценаристом.

У фільмі Бориса Івченка «Пропала грамота» (1972) був не лише виконавцем колоритної ролі козака Василя, а й фактичним співрежисером. Працював над музичним оформленням фільму — картину супроводили пісні у виконанні тріо «Золоті ключі» (Ніна Матвієнко, дружина Марічка Миколайчук, Валентина Ковальська), у створенні якого І.Миколайчук відіграв не останню роль. В «Пропалій грамоті» він дав нове життя звучанню бандури — в жодному фільмі не використовувалися такі можливості цього інструмента.

1970-х років почалися гоніння на діячів української культури. Випровадили з кіна, а потім заарештували Сергія Параджанова. Зі звинуваченням у націоналізмі зіткнувся й Миколайчук. Вперше це сталося ще 1968 року, під час зйомок фільму «Анничка». У відповідь Миколайчук спалахнув, намагаючись пояснити різницю між «націоналізмом» і «патріотизмом». Інцидент закінчився доносом у Київ, де Миколайчука кваліфікували як «людину ворожої ідеології». Ще більш ускладнилася ситуація після фільму «Білий птах з чорною ознакою». Стрічку, що здобула Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю, сприйняли як мало не випад ворожих націоналістичних сил. Акторові не раз доводилося пояснювати свою позицію в різних інстанціях.

«Тіні забутих предків» на довгий час фактично заборонили до показу. «Пропала грамота» вийшла на екрани лише наприкінці 1980-х років. Івана Миколайчука поступово майже відлучили від творчого процесу. Впродовж 5 років, за вказівками партійних бонз, його прізвище викреслювали з більшості знімальних груп, хоча багато режисерів хотіли бачити актора у своїх фільмах.

Лише 1979 року, завдяки заступництву секретаря з питань ідеологічної роботи Харківського обкому КПУ Володимира Івашка, вдалося отримати дозвіл на зйомки фільму «Вавилон ХХ» за романом Василя Земляка «Лебедина зграя»[4], в якому Миколайчук виступив сценаристом, режисером, актором і навіть композитором. 1980 року картина здобула приз «За найкращу режисуру» на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе.

Пам'ятна монета НБУ номіналом 2 грн. присвячена Івану Миколайчуку

Наступний фільм, «Така пізня, така тепла осінь» (1981), режисером якого був Миколайчук і сцени з якого раз у раз перезнімалися з ідеологічних міркувань, уже не мав такого успіху, як «Вавилон ХХ».

1983 — Миколайчук створив сценарій картини «Небилиці про Івана», 1984-го готувався до роботи над фільмом за цим сценарієм, але постановку «Небилиць…» дозволили тільки восени 1986 року. Проте через важку хворобу автор почати зйомки так і не зміг. Фільм зняв 1989 року (уже по смерті Миколайчука) Борис Івченко.

Помер від раку 3 серпня 1987 року. Похований на Байковому цвинтарі у Києві.

Могила Івана Миколайчука на Байковому кладовищі

Меморіальна дошка Іванові Миколайчуку, вулиця Івана Миколайчука, Київ

Будинок на вулиці Івана Миколайчука, в якому жив Миколайчук у 1971—1987 роках

• 1964 — «Сон» (Тарас Шевченко)
• 1964 — «Тіні забутих предків» (Іван Палійчук)
• 1965 — «Гадюка», (Валько Брикін)
• 1966 — «Бур'ян», (Давид Мотузка)
• 1967 — «Дві смерті», актор
• 1967 — «Київські мелодії», актор
• 1968 — «Помилка Оноре де Бальзака», актор
• 1968 — «Анничка», (Роман)
• 1968 — «Камінний хрест», (Микола)
• 1968 — «Розвідники», актор (Віктор Курганов, прізвисько Борода)
• 1968 — «Визволення» (кіноепопея), частина 1 — «Вогняна дуга», (Савчук)
• 1969 — «Визволення» (кіноепопея), частина 2 — «Прорив», (Савчук)
• 1970 — «Білий птах з чорною ознакою», сценарист, (Петро)
• 1970 — «Комісари», актор
• 1971 — «Іду до тебе», актор
• 1971 — «Лада з країни Берендеїв», актор
• 1971 — «Захар Беркут», (Любомир)
• 1972 — «Наперекір усьому», актор
• 1972 — «Пропала грамота» (Козак Василь)
• 1973 — «Повість про жінку», актор
• 1973 — «Коли людина посміхнулась», актор
• 1974 — «Марина», актор
• 1974 — «Мріяти і жити», сценарист
• 1975 — «Канал», актор
• 1976 — «Тривожний місяць вересень», (Гнат)
• 1977 — «Бірюк», сценарист у співавт.
• 1978 — «Море», актор
• 1978 — «Під сузір'ям Близнюків», сценарист
• 1978 — «Спокута чужих гріхів»
• 1979 — «Вавилон ХХ», актор, композитор, режисер, сценарист
• 1980 — «Лісова пісня. Мавка», актор
• 1981 — «Така пізня, така тепла осінь», актор, режисер, сценарист
• 1982 — «Повернення Баттерфляй», актор
• 1983 — «Легенда про княгиню Ольгу», (князь Володимир)
• 1983 — «Миргород та його мешканці», актор
• 1986 — «І в звуках пам'ять відгукнеться...», сценарист
• 1986 — «На вістрії меча», (Турчин)
• 1987 — «Жменяки», (Жменяк)
• 1989 — «Небилиці про Івана», сценарист[8],[9]

Меморіальна дошка на честь Івана Миколайчука, встановлена на адміністративному корпусі кіностудії імені Олександра Довженка (Київ)

На честь Івана Миколайчука названі вулиці у Києві, Львові, Полтаві, Івано-Франківську, Кропивницькому, Вінниці та Коломиї.

25 грудня 2015 року Вінницька міська рада своїм рішенням № 71 перейменувала вулицю та провулок Фелікса Кона на вулицю та провулок Івана Миколайчука.[10]

• На честь нього названо 49 курінь УПЮ імені Івана Миколайчука.
• 8244 Миколайчук — астероїд, названий на честь митця.
• Миколайчук-Фест — всеукраїнський фестиваль народної пісні та кіно, присвячений 75-річчю актора.

23 лютого 2016 року на сайт Президента України подана петиція про присвоєнню Іванові Миколайчуку почесного звання «Герой України».[11]

• «Іван Миколайчук. Тризна», документальний фільм, режисер Василь Вітер (1989).
• «Іван Миколайчук. Посвята» (1998, реж. А. Сирих, автор сцен. Людмила Лемешева).[12]
• 

  Меморіальна дошка Іванові Миколайчуку на будівлі кінотеатру ім. Шевченка у Вижниці
  "Іван Миколайчук. Книга життя", двосерійний документальний фільм, студія «Степ»; автори: Тарас Ткаченко, Василь Ілащук; режисери: С. Сотников, А. Білан.
• «Іван Миколайчук. 25 років кохання», документальний фільм, продюсерський центр «Закрита зона»; автор Н. Фіцич, режисер Сергій Цимбал (2007).

• Г. С. Брега. Миколайчук Іван Васильович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — С. 656. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1028-1.

• Миколайчук Іван Васильович // ЕСУ
• Миколайчук Іван Васильович // Шевченківська енциклопедія: — Т.4:М—Па : у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський.. — Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2013. — С. 205-206.
• Марко Роберт Стех «Очима культури» № 51. Про Івана Миколайчука і кінофільм «Вавилон ХХ»
• Іван Миколайчук та Марія Миколайчук | Програма «Велич особистості» || 2018 (відео)
• Іван Миколайчук | Програма «Велич особистості» | 2016 (відео)
• Сайт «Іван Миколайчук»
• Алла В'юн. Вiрш-присвята «Пам'яті Івана Миколайчука»
• З серпня 2013 — річниця смерті Івана Миколайчука // День
• Позняк-Хоменко Н. Іван Миколайчук. Український секс-символ із Божою ознакою // Без цензури
• Лебедина зграя із Чорториї // Україна Молода. — № 93. — 2 червня 2011
• На гостини до Івана // Україна Молода. — № 93. — 2 червня 2011 (про відзначення 70-річчя з дня народження митця)
• Миколайчук Іван // UaModna. — 18 червня 2015.
• Світлана Корженко. Миколайчук зустрічався з сусідською Марусею // Газета по-українськи. — № 1265. — 5 серпня 2011
• Кость Бондаренко. Роздуми у семидесяту річницю Івана Миколайчука // korrespondent.net. Блоги
• Іван Миколайчук. Невідомі ФОТО життя і смерті // Історична правда. — 15 червня 2011
• Овсяник Ю. Слідами «Білого птаха» // Zbruch. — 14 червня 2015
• Брюховецька Л. Реабілітація духовності. Парадокс Івана Миколайчука // Кіно-Театр.— 1998. — № 2. — С. 24-26.
• Мистецька магія Івана Миколайчука // «Голос України»