Фелікс Маллум

Фелікс Маллум — виходець з південної (християнської) частини Чаду, з префектури Середнє Шарі, належить до етнічної групи сара. Народився 13 вересня, за іншими даними 10 вересня 1932 року. Він обрав кар'єру професійного військового і дослужився до чину полковника. В 1971 році був призначений тодішнім президентом Чаду Франсуа Томбалбаєм начальником штабу чадської армії. В 1973 році він був звинувачений у заколоті проти президента і потрапив в ув'язнення.

13 квітня 1975 в результаті військового перевороту президент Томбалбай був відсунутий від влади і вбитий. Через два дні Маллум, тепер вже генерал, був проголошений заколотниками президентом Чаду. Він сформував уряд, до складу якого увійшли як військові, так і цивільні діячі. Маллум проголосив політику національного примирення, прагнучі закінчити громадянську війну у країні. Маллум також зробив спробу налагодити відносини з Лівією, в результаті чого стосунки із Францією дещо похолодніли. Втім, порозуміння з Лівією тривало дуже недовго, позаяк уряд Маллума виступав проти лівійської окупації Смуги Аузу — спірної території на півночі Чаду. У квітні 1976 року при підтримці лівійського лідера Муаммара Каддафі був влаштований невдалий замах на Маллума[3], і Лівія підсилила допомогу повстанському руху FROLINAT, що діяв на півночі країни[4]; це призвело до нового зближення між Чадом і Францією. 31 березня 1977 був придушений новий заколот армійських офіцерів проти Маллума.[5]

Ще в 1976 році у FROLINAT стався розкол, в результаті якого антилівійські фракції, які не погоджувалися з окупацією Лівією Смуги Аузу, вийшли зі складу руху і заснували окрему організацію — Збройні сили Півночі (FAN). В 1978 році Маллум підписав угоду про примирення з лідером FAN Хіссеном Хабре, який 20 серпня 1978 зайняв посаду прем'єр-міністра Чаду (до того обов'язки прем'єра виконував сам Маллум). Збройні загони FAN не були роззброєні, а мали увійти до складу урядової армії. В той же час на півночі країни тривали важкі бої з пролівійськими повстанцями Гукуні Уеддея, підтримуваними Лівією. Навесні 1978 року лише втручання Франції врятувало столицю країни Нджамену від захоплення повстанцями.[6]

Мирне співіснування між збройними загонами Маллума і Хабре трималося недовго; 12 лютого 1979 року дріб'язковий інцидент у Нджамені переріс у запеклий бій; 19 лютого у місто увійшли загони Гукуні, які підтримали Хабре.[7] Протистояння тривало кілька тижнів і закінчилося скликанням мирної конференції у нігерійському місті Кано. Під тиском з боку африканських країн 19 березня Маллум був змушений піти у відставку і передати повноваження Державній раді під головуванням Гукуні.

Маллум покинув країну й оселився у вигнанні у Нігерії. Тим часом громадянська війна у Чаді та лівійсько-чадський конфлікт спалахнули с новою силою.

31 травня 2002, після 23 років життя у вигнанні Маллум повернувся до Нджамени, де був тепло зустрінутий урядом. Президент Ідріс Дебі подарував йому чин генерал-майора; Маллум також отримав усі привілеї, якими, згідно з чадськими законами, користуються колишні президенти, зокрема сплачуване державним бюджетом житло, два службових автомобіля з водіями, медичне страхування і довічну пенсію.[8]

Помер 12 червня 2009 в госпіталі в Парижі.[9]

• Brecher, Michael & Wilkenfeld, Jonathan (1997). A Study in Crisis. University of Michigan Press. ISBN 0-4721-0806-9. (англ.)
• Azevedo, Mario J. (1998). Roots of Violence: A History of War in Chad. Routledge. ISBN 90-5699-582-0. (англ.)
• Pollack, Kenneth M. (2002). Arabs at War: Military Effectiveness, 1948–1991. University of Nebraska Press. ISBN 0-8032-3733-2. (англ.)