Франциско Суарес

У межах своєї метафізики Суарес, аналізуючи поняття сущого, вказує, що про суще можна говорити як про формальне, або ж як про об'єктивне поняття. Формальним поняттям (conceptus formalis) Суарес називає акт чи слово, через яке розум здатен схоплювати річ або загальний смисл, у той час як об'єктивне поняття (conceptus obiectivus) позначає саму річ чи смисл, які ми пізнаємо [Див.: DM II, 1, 1, а також DM II, 2, 3 та ін.]. Приміром, на рівні формального поняття людина мислить сліпоту як таке явище, що існує, а отже, позитивно. В той же час на рівні об'єктивного поняття сліпота не наділена дійсним існуванням і є лише позбавленістю зору.

Суарес поділяє суще на нескінченне (божественне) і скінченне, створене і не створене. Нескінченне суще поділяється на наявне суще, сутність і властивості. Скінченне — на сутність і наявне суще, субстанції і акциденції. Увага також приділяється і категорії причинності, адже суще розглядається також як причина. Причини поділяються на загальні, особливі і індивідуальні, на матеріальні і формальні. Також йдеться про першопричину і кінцеву, останню причину.

Поряд з усім цим суще розглядається окремо від усіх властивостей субстанції та акциденції, а також абстрактно від матерії. Поняття сущого саме по собі є унівокативним, але поняття сущого як сприймаємо його ми є еквівокативним тільки як концепт нашого розуму. Всяке суще було простим для Суареса, складним його робили наші міркування.

Важливою складовою поняття сущого у Франциско є його реальність. Реальним є те, що об'єктивно може існувати, а також те, що актуально існує в реальному світі. Реальна сутність — така сутність, яка не містить протиріч і є конструкцією розуму. Потенціальне суще для Франциско взагалі не було буттям. Все те, що не існує актуально — не існує взагалі. Таким чином Суарес не відрізняв акту від потенції, а отже відкидав цей доказ буття Бога у Томи Аквінського.

Вчення про Бога відірвано від вчення про буття, хоча й виходить з останнього. Це є типовою рисою новочасної філософії. Він виходить з позиції, що сутність і існування в Бозі збігаються. Оскільки всяке суще для Суареса є простим, тому окремішність Бога полягала в іншому: його самобутності та нескінченності. Не визнавав Суарес положення про те, що творча сила відділила Творця від творіння. Людські чесноти, які не включають в своє поняття жодної недосконалості, наприклад абсолютна мудрість, є формальними предикатами Бога. А категорії, які відносяться до людини, наприклад людська не безконечна мудрість, належать Богові лише modo eminenti.

Щодо обґрунтування буття Бога то Суарес критикує Аргументи Томи Аквінського і повертається до ідеї Аверроеса про те, що суще, яке є причиною самого себе має бути одне, видозмінюючи її відповідно до індивідуалізму. Оскільки індивідуальність є сутністю природи, вона не може мати основи в чужій сутності.

У світі нема жорсткої детермінації. Бог не керує нашими рішеннями, Він знає про них і відповідно до цього створює шляхи людини до Бога, певні умови за яких вона може досягти благодаті. Адже цілковита детермінація заперечує вільну самопожертву Христа. Божественна допомога, таким чином, не заперечує свободу людської волі, а узгоджується з нею.

Проблема світу в Суареса зрештою перетворюється на дуалізм духу та матерії, між якими не було зв'язку, адже індивідуальність лежала поза ними.

Однією з найоригінальніших ідей Суареса, є теза про індивідуальність людини, як і кожної речі. Людина є індивідуальна «сама по собі», а не завдяки поєднанню якихось властивостей, які є для неї привхідними. Він ставить питання так: «Чим річ х відрізняється від інших речей виду х?», замість того, щоб питати: «Що спільного мають речі виду х?». Таким чином він стверджує примат індивідуального над загальним як відносно природи людини, так і відносно сущого взагалі.

Індивідуальна річ не є ні формою ні матерією, вона первинна по відношенню до них і тотожна «буттєвості». Не зважаючи на це, єдина композиція конкретної форми і матерії містить основу для індивідуації, причому первинною виступає форма, завдяки якій індивід як представник певного виду зберігає свою нумерологічну тотожність. Однак річ є індивідуальною від початку, а всі наші рефлексії над нею є вторинними. Єдність універсального — продукт думки, однак ці універсалії з'являються від пізнання і аналізу реальних речей. Адже існує певна схожість індивідуальних речей, якій не суперечить індивідуальне існування кожної речі. Кількість взагалі займає досить важливу позицію в філософії Суареса, як основа того, що різні речі займають різні місця в просторі і не проникають одне в одне, але просторове розташування частин тіла і його протяжність зумовлені природою цього тіла.

Взагалі, так званий номіналізм Суареса — дуже цікаве явище. Розглядаючи entia rationis він вказує на те, що логічно такі речі існувати не можуть. Однак оскільки він епістемологічний реаліст, то тут з'являються певні підстави утвердження об'єктових причин для їх існування.

Буття і сутність для Суареса розрізнені не логічно, а епістемологічно. Ми можемо мати знання тільки індивідуальних речей.

Різниця між сутністю і існуванням у Суареса (як і у Оккама) існує тільки в пізнанні, однак тільки якщо під існуванням розуміти актуальне існування, а під сутністю — актуально існуючу сутність, які насправді одна річ, але розрізняються в процесі пізнання, яке за основу має саму річ.

Позицію Суареса можна назвати епістемологічним і онтологічним сингуляризмом в основі якого лежав ренесансний містичний емпіризм, який у Суареса перетворювався на умоглядний емпіризм поєднаний з номіналізмом.

Одним з головних здобутків Суареса є його розробка теорії держави, виходячи з співвідношення між світською та церковною владою. Він обґрунтовує примат влади Папи над владою світського правителя, а саме короля. Оскільки всі люди рівні, то влада належить спільноті людей, якою є церква. Людина має соціальну природу, дану Богом, що включає здатність створювати закони. При формуванні суспільства люди передають цю владу правителеві. Таким чином король є лише світським правителем, чиї обов'язки обмежуються досягненням блага для своїх підданих. Якщо він погано виконує свої обв'язки то, на думку Суареса, його можна позбавити трону, за це деякі історики визнають його тираномахом. Однак церква дбає про духовні інтереси людей і спасіння людей, а отже є важливішою для індивіда і тому вона має перевагу над державою.

Оригінальною в цій концепції є також проблема панування. Воно не базується, як це було прийнято раніше, на первородному гріху, а проявляє себе в суспільному, а не природному стані. Держава є пізнішим утворенням ніж людське суспільство, тому народ не має таких зобов'язань перед світським правителем як перед духовним.

Однак ця концепція хоча і схожа на сучасну демократію, однак зовсім не є такою, оскільки включає в себе такий компонент як сакральну владу Папи. Позиціонування сакрального та секулярного також проявляється у концепції природного і міжнародного права, яке базується на традиціях. Природне право за основу бере частково в людській природі, а частково у вічному, божественному законі. Тобто норми такого права носять ідеальний характер. Закон, якому підкоряються люди є древнішим за самих людей, народ — лише носій, а не творець державного порядку і управління. Тому свобода і суверенітет народу, згідно з Суаресом, ніколи не бувають абсолютними, а лише відносними. Першим джерелом природного закону є Бог.

Міжнародне право — це радше те, що ми маємо над увазі під суспільним правом тобто традиції, звичаї. Суарес підкреслював значення вольового елемента у встановленні такого закону. Порушення цих законів — злочин, порушення ж природних законів гріх. Однак природні закони обмежуються тільки найзагальнішими положеннями, а саме: прагненнями людини до блага, неприйняттям зла і т. д. Тому суспільний закон не витікає з природного з необхідністю, а є результатом діяльності законодавця.

Хоча ця концепція і є проривом у вільний дух Нового Часу, однак Суарес не приймає остаточного індивідуалізму. Народ — це певна містичне і метафізична є єдність, тіло. Людина, держава і право пов'язані на рівні метафізики.