Французьке Марокко

Перша Марокканська криза вибухнула через імперське суперництво великих держав, в даному випадку, між Німеччиною, з одного боку і Францією, за Британської підтримки, з іншого. Німеччина негайно прийняла дипломатичні заходи, щоб заблокувати нову угоду, у тому числі невдалий візит Вільгельма II в Танжер, Марокко 31 березня 1905. Кайзер Вільгельм намагався отримати підтримку в Марокко, якщо держава вступить у війну з Францією чи Англією, і виступив з промовою, висловивши підтримку незалежності Марокко, що було провокаційним викликом французькому впливу в Марокко.

У 1906 році Альхесіраська конференція була проведена для вирішення суперечки, і Німеччина підписала угоду, за якою Франція погодилася поступитися контролем над марокканською поліцією, але зберегли ефективний контроль над марокканськими політичними і фінансовими справами. Альхесіраська конференція лише тимчасово вирішила Першу Марокканську кризу, й загострила міжнародну напруженість між Троїстим союзом і Антантою.

У 1911 р. спалахнуло повстання в Марокко проти султана, Мауля Абд аль-Хафіз ібн аль-Хасана. На початку квітня 1911 року, султан був обложений у своєму палаці у Фесі і Франція відправила війська, за для придушення повстання під приводом захисту життя і майна європейців. Німеччина дала згоду на окупацію міста. Марокканські війська обложили окуповане французами місто. Приблизно за місяць, французькі війська прорвали облогу. 5 червня 1911 іспанці окупували Лараше і Ксар-ель-Кебір. 1 липня 1911, німецький канонерський човен Пантера прибув у порт Агадір. Негайно послідувала негативна реакція з боку Франції і Великої Британії.

Правління султана Юсефа 1912—1927, було бурхливим і відзначено частими повстаннями проти Іспанії та Франції. Найсерйознішим з них було повстання берберів в горах Риф, на чолі з Абд аль-Крим. Якому вдалося встановити Рифську республіку. Хоча це повстання спочатку почалося в іспанському районі, на півночі країни, воно досягло французької зони, і палало поки коаліція Франції і Іспанії, нарешті, не перемогла повстанців в 1925 році. Для забезпечення їх власної безпеки, французький суд переїхав з Феса в Рабат, яке було столицею країни досі.

У грудні 1934 року, невелика група націоналістів, членів новоствореного Comité d'Action Marocaine — CAM, запропонували план реформ, які закликали до повернення до непрямого управління, як це передбачено Феським договором, допуск марокканців на державні посади, і створення представницьких рад. Помірна тактика, використовувалась CAM для просування реформ — в тому числі клопотання, газетні публікації і особисті заклики до Франції. Націоналістичні політичні партії, які згодом виникли під французьким протекторатом, ґрунтували свої доводи щодо незалежності Марокко на Атлантичній хартії.

У січні 1944 Істікляль, яка згодом стала провідним націоналістичним рухом, випустила маніфест вимагаючий повної незалежності, національного возз'єднання, і демократичної конституції. Султан затвердив маніфест до його представлення французькому генерал-резиденту, який відповів, що не в його компетенції розглядати зміни до статусу протекторату.

Загальні симпатії султана націоналістам стали очевидні наприкінці війни, хоча він все ще сподівався досягнути повну незалежність поступово. Натомість за активної підтримки більшості колоністів Франція категорично відмовилася розглядати навіть реформу спрямовану на автономію. Ця позиція сприяла збільшенню ворожості між націоналістами і колоністами.

Мохаммед V і його родина були вислані на Мадагаскар в січні 1954 року. Його замінили непопулярним Мухаммед бен Аараф, чиє царювання було сприйнято як нелегітимне, викликало активну протидію французькому ставленику серед націоналістів які бачили султана релігійним лідером. У 1955 році бен Аараф втік до Танжеру, де він офіційно відрікся від престолу.

Пізніше, зіткнувшись зі зростанням насильства в Марокко, і погіршенням ситуації в Алжирі, Мухаммеда V було повернуто із заслання 16 листопада 1955, і знову визнано султаном. У лютому 1956 року він успішно провів переговори з Францією за незалежність Марокко, а в 1957 році прийняв титул короля.