Хозарські міфи

Хозарські міфи — уявлення про хозар і Хозарський каганат, спотворені заради ідеологічних і політичних міркувань. Міфологізація хозарської історії почалася незабаром після падіння Хозарського каганату. В «Повісті временних літ» хозарські юдеї згадані у повчальному контексті в сюжеті про вибір віри київським князем Володимиром Святославичем. 1141 історію про юдаїзацію хозар для доказу переваги юдаїзму над іншими релігіями у творі «Кітаб аль-Хазарі» використав єврейський філософ і екзегет Єгуда Галеві. У 16 ст. сюжет про незалежну хозарсько-єврейську державу використав Ісаак Акріш.

Перші свідчення про використання історії хозар з політичною метою містяться у працях ідеологів українського козацтва (див. Хозарський козацький міф). У 19—21 ст. походження від хозар приписували східноєвропейським караїмам, кримчакам, євреям-ашкеназі, кумикам, чувашам, угорцям, татарам-мішарям, чеченцям, горянам Північного Кавказу, бродникам, донським козакам, гірським євреям, казахам. У 19 ст. хозарську тему використав А. Фіркович, який на підставі сфальсифікованих джерел намагався довести, що хозари навернулися в караїмську версію юдаїзму. 1896 про походження східноєвропейських караїмів від тюрків-хозар заявив караїмський сходознавець С. Шапшал. У 20 ст. теорію С.Шапшала підтримали караїмські автори А. Зайончковський, О. Мардкович, С. Шишман, Ю. Полканов, С. Кушуль, М. Сарач та ін. Визнання караїмів нащадками тюрків-хозар врятувало караїмську громаду від знищення під час Голокосту.

Паралельно розвивається теорія про походження євреїв-ашкеназі від хозар (К. Нойманн, К. Іков, М. Гумплович, І. Шиппер, А. Кестлер та ін.). Цю теорію використовують як ізраїльські єврейські вчені (А. Поляк, П. Векслер, Ш. Занд), так і супротивники існування держави Ізраїль.

Після Другої світової війни про походження від хозар заявили кримські тюркомовні євреї-кримчаки.

Особливо активно кримчацька хозарська теорія стала розвиватися в умовах антиєврейських і антисіоністських переслідувань в СРСР у 1950—80-х рр. Після 1991 на хозарському походженні кримчаків продовжують наполягати лідери громади (Б. Ачкіназі, Д. Ребі та ін.). Своєрідно використовують хозарську тему пантюркісти. У більшості публікацій турецьких авторів (Решит Саффет Бей, Ш. Кузгун та ін.) хозар та їхніх нащадків-караїмів вважають невід'ємною частиною тюркської цивілізації.

У Росії на початку 20 ст. журналіст О. Селянінов писав про приховану єврейську загрозу і наводив як приклад Хозарську державу, яка впала з вини євреїв. У СРСР після II світової війни Хозарський каганат почали подавати як «паразитичну» феодальну державу, яка загарбала слов'янські землі й експлуатувала слов'янських землеробів (Б. Рибаков). Наприкінці 1940-х — на поч. 1950-х рр. почалася ідеологічна кампанія проти М. Артамонова, якого звинуватили у тому, що він не демонструє у своїх працях хижацький характер Хозарського каганату. Хозарську тему активно розвивав у своїх працях євразієць Л. Гумільов, який висунув теорію про «єврейсько-хозарську химеру»: нібито Хозарія була державою, реальними правителями якої були євреї, незважаючи на те, що більшість підданих становили тюрки.

У країнах Співдружності Незалежних Держав сучасні по-антисемітському налаштовані автори розвинули теорію «трьох Хозарій»: «перша» існувала в середньовіччя, «другою» був СРСР до кінця 1920-х рр., «третя» — це сучасна пострадянська Росія, якою керують масони та євреї (праці Е. Ходоса, Т. Грачової, В. Кожинова та ін.). Хозари фігурують у художній літературі (О. Пушкін, Ш. Черніховський, З. Шахнович, М. Крюгер (Д. Брандт), М. Павич, М. Хальтер, Д. Биков та ін.) та відомих історичних фальсифікатах 19—20 ст. («Маджаліський документ», «Велесова книга», «Історія Джагфара»).