Володимир Святославич

Дата народження Володимира невідома. Науковці в різні часи висували різні версії — між 942[6] і 970 роками (зокрема, Леонтій Войтович вважає, що не пізніше 963 року[7]). Батько Володимира Святослав народився, ймовірно, близько 938 року[8], а старший син Володимира — близько 979-го і не пізніше 980 року[9]. Володимир міг народитися не раніше весни 954, коли Святославу було 16—17 років (навіть роки на 3 пізніше, бо Володимир був наймолодшим з синів Святослава), і точно не пізніше весни 963 року[10]. Твердження літописця, що Володимир на момент сватання до Рогнеди (зима 977-978 років) був «детеск» не заперечує ці цифри.

Як повідомляють пізніші джерела XVI століття (Устюзький і Никонівський літописи), Володимир Святославич народився в селі Будутині, куди розгнівана Ольга відіслала Малку[11].

«Володимеръ бо бѣ от Малки, ключницы Олгинь; Малка жъ бѣ сестра Добрѣне, и бѣ Добрѣня дядя Володимеру. И бѣ рождение Володимеру в Будутине вѣси; тамо бо в гнѣве отслала ея Олга: село бо бяше ея тамо и умираючи даде его святей Богородицы.» (Никонівський літопис).

У російській історіографії була популярна версія за якою Будутина весь — це село Будник (зараз урочище Буденик) під Псковом.[12]

За гіпотезою волинського краєзнавця Ю. Диби, літописне Будутино — це сучасне волинське село Будятичі, яке є околицею міста Нововолинська[13][14][15][16][17]. Проте Західна Волинь і Підкарпаття були завойовані Володимиром лише у 981 році, що ставить дану версію під сумнів.

Згідно з іншою версією, Володимир народився в селі Будаївка, перейменованого в 1924 році на Боярка Київської області, на території якого донині існує городище 1 тисячоліття Н. Е., оточене штучним руслом, відведеним від колишньої річки Бобредь[18]. Відомості про існування городища з палацом на ньому існують в Ставропігійній грамоті Андрія Боголюбського 1159 року.[19]

Про подальшу долю Малки літописи не повідомляють, а малолітній Володимир повернувся до Києва, де перебував під наглядом княгині Ольги. Вихованням його керував імовірно дядько по матері Добриня, оскільки у звичаях Київської Русі було довіряти виховання спадкоємців членам старшої дружини.

Після загибелі 972 року князя Святослава князівство було поділено між його синами на три частини. Києвом керував його законний син Ярополк. Восени 976 року розгорілася міжусобна війна між Володимиром і легітимними синами Святослава, яку підняв київський воєвода Свенельд. Син воєводи Лют був убитий слугами Олега, за що той підбурив князя Ярополка піти війною проти брата. Під час бойових дій Олега вбили його ж воїни, скинувши з коня.

Володимир, рятуючись, втік до свого дядька в Швецію, де одразу ж одружився з Оловою і набрав з Добринею варязьке військо і повернувшись восени 978 року спершу до Новгорода, почав війну проти київського князя.

Володимир захопив місто Полоцьк, перебивши сім'ю варязького правителя міста Рогволода. Його дочку Рогніду, засватану за Ярополка, він насильно взяв за дружину. Таким способом було «узаконено» приєднання Полоцького князівства. Потім з великим варязьким військом Володимир обложив Київ, де замкнувся Ярополк. Згідно з літописом слуга Ярополка по імені Блуд, підкуплений Володимиром, залякавши заколотом киян, змусив Ярополка утекти в маленьке містечко Родня.

У Родні Володимир заманив Ярополка на переговори, де двоє варягів «підняли його мечами попід пазухи». Вагітну дружину Ярополка, колишню грецьку черницю[20], Володимир взяв у наложниці.

Коли варязьке військо, яке привів Володимир зі Швеції, стало вимагати собі за службу данину з киян, Володимир обіцяв їм, але через місяць відмовився. Частину варягів відіслав на службу в Константинополь, порадивши візантійському імператору розвести їх по різних місцях. Іншу частину варязьких найманців Володимир залишив собі для управління містами.

Залишки городища в селі Заріччя. Укріплення було збудоване за часів правління князя Володимира

За «Повісті врем'яних літ» Володимир вокняжився у Києві 980 року. Згідно з раннім «Житієм Володимира монаха Якова» («Пам'ять і похвала князю Володимиру», 2-га половина XI століття) це сталося 11 червня 6486 (978 року). Згідно з Яковом Мніхом, це сталось «въсмое» літо по смерті Святослава, тобто у 979 році (972+7). Але може бути, що «въсмое» літо насправді означає «въ смое», тобто не восьмий, а сьомий рік і справді відповідає 978 року. Що ж до літописних звісток, що Святослав княжив 28 років, Ярополк 8, а Володимир 37, то тут нічого страшного, бо з 8 років, Ярополк 2 роки був формальним співправителем батька. При додаванні 27 (літописні «28» округлені з 27) до 8 і відніманні 2 років при сумуванні результатів до 945 року (початок правління Святослава) вийде теж 978 рік. Зайняв Київський престол Володимир у віці 18-20 років.

Новий князь київський ужив заходів щодо реформи язичницького культу. Спорудив у Києві капище[21] з ідолами шести головних богів слов'янського язичництва (Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Семаргла та Мокоші, без Велеса), також є відомості, що за Володимира Великого (до його хрещення) існувала практика людських жертвопринесень богам. Людські жертвоприношення існували у Київській Русі і до Володимира, про що відомо із опису візантійським істориком Левом Дияконом жертвопринесень дітей військом Святослава Хороброго.

Оскільки існують непрямі відомості про симпатії колишнього князя Ярополка до християнської віри і його контакти з латинським Заходом, то досить імовірним є припущення про язичницьку реакцію при Володимирі, тобто боротьбу з християнством, яке утверджувалось за його попередника. Археологічним підтвердженням цього може бути знахідка на місці пантеону Володимира залишків кам'яної будови зі слідами фрескового живопису, тобто церкви, що могла бути побудованою ще за Аскольда — першого князя-християнина Київської Русі. Можливо, що цю церкву зруйнував Ярополк. Під час язичницького жертвоприношення у Києві загинули одні з перших християнських мучеників на Русі — варяги Федір та Іван.

«Повість врем'яних літ» так передає образ життя Володимира до хрещення:

«Був же Володимир переможений похіттю, і були у нього дружини [...], а наложниць було у нього 300 у Вишгороді, 300 в Білгороді і 200 на Берестові, у сельці, яке називають зараз Берестове. І був він ненаситний в блуді, приводячи до себе заміжніх жінок та розтліваючи дівчат».

Православні джерела стверджують, що після хрещення князь звільнив від подружніх обов'язків усіх колишніх язичницьких дружин. Рогніді він запропонував обрати чоловіка, але вона відмовилась і прийняла чернечий постриг[22].

Зображення Володимира Великого на златнику власного карбування.

Зображення Володимира Великого на срібнику (X—XI ст.)

Імовірне зображення Володимира з дружиною. Замальовка прапора привезеного з Речі Посполитої до Московії Федором Ключарєвим

Літопису каже, що 981 року Володимир пішов на Перемишль.

982 року Володимир вдруге пішов походом на в'ятичів, які повстали проти князя.

983 року «пішов Володимир на ятвягів і взяв землю їх».

984 року пішов Володимир на радимичів і підкорив їх владі київській

985 року Володимир Святославич виступив проти Волзької Булгарії. Війна тривала з перемінним успіхом і незабаром обидві сторони погодились на мир. Умови його влаштовували більше булгар, бо булгари клялися, що «тогда не буди межди нами мира, егда камень начнет по воде плавати, а хмель погрязнути». Мир із Булгарією скріпили черговим шлюбом князя.

Головним результатом Корсунського походу (осінь 987 — весна 988 років) було не тільки прийняття християнства у Київській Русі (988), але й союз з Візантією, якій скріпили черговим шлюбом із принцесою Анною, дочкою імператора Романа II (938–963 роки) та сестрою діючого імператора Василія II Болгаробійця. Анна народилася 963 року і померла 1011 року.

993 року «пішов Володимир на хорватів» («Повість временних літ»). Українські історики вважають, що у результаті цього походу було зруйноване велике місто білих хорватів (городище Стільсько).

Володимир Святославич першим з київських князів почав карбувати власні монети. Златник важив 4,2 грама і за вартістю був рівним візантійській номізмі та арабському динару. Це була високохудожня монета з гербом-тризубом, портретом князя і словесною легендою на аверсі. На зворотному боці (реверсі) зобразили Христа Спасителя. Такими ж були і ранні срібники з легендою «Володимир на столі — а се його срібло». Пізніші срібники на звороті замість зображення Христа Спасителя мали тільки тризуб.

Володимир-Василь Святославич помер 15 липня 1015 року у своїй приміській резиденції Берестові. Останки Володимира вночі таємно перевезли до Києва і поховали в мармуровому саркофазі збудованої ним Десятинної церква.

Хрещення святого князя Володимира. Фреска В. М. Васнецова у Володимирському соборі Києва, 1890

«Кумири», картина О.Кулакова, 2000

8 років на Старокиївській горі навпроти княжого двору простояв облаштований Володимиром храм-капище, уособлюючи останню хвилю язичництва. На той час єдинобожжя у різних формах (християнство, іслам, юдаїзм) вже поширилося в тогочасному світі. Тоді на східнослов'янських землях, особливо у великих містах, поряд з язичниками існували спільноти християн, мусульман, юдеїв тощо. Постало питання вибору одного з єдинобожних віровчень як державного. Після довгих вагань Володимир Святославич разом з оточенням зупинив свій вибір на християнстві — віровченні Візантійської імперії, найвпливовішої держави тогочасного світу.

Безпосереднім поштовхом стала політико-династична боротьба у центрі тодішнього цивілізованого світу Константинополі. Молодий спадкоємець престолу — старший син імператора Романа II — Василій (976–1025 роки) був генералами, вельможами та коханцями своєї матері поступово усунутий на політичне узбіччя. У віці 18 років, він за законам мав право очолити державні справи. Але його противники швидко об'єднали свої сили і восени 987, зібравши армію в Малій Азії, оголосили контр-імператором фактичного регента, племінника імператора Барда Фоку. Невдовзі узурпатора визнали імператором Мала Азія, Вірменія та Грузія. Молодому спадкоємцю Василію ІІ загрожувала катастрофа, і він звернувся за допомогою до київського князя Володимира, пославши до нього посольство взимку 987–988 років. Той погодився, але за умови, що Василь ІІ віддасть йому руку своєї сестри Анни; до угоди був доданий ще один пункт — Володимир зобов'язувався охреститися разом з усім народом своєї країни, а вони «народ великий» (як записав один з тогочасних східних авторів).

Наприкінці 987 року Володимир послав 6-тисячне військо варязьких вояків, яке навесні 988 разом з армією Василія ІІ розбила збройні сили Фоки. З тієї пори варяги стали «озброєною сокирами гвардією» — ядром охорони візантійських імператорів[23]. Але Василь ІІ не квапився віддавати багрянородну, тобто царствену від народження сестру. Тому у липні 988 року Володимир взяв в облогу Корсунь, і протягом дев'яти місяців таки здобув його. Про це є згадка у Лева Диякона. Згідно з ним, узяття тавроскіфами Корсуня супроводжувалося «вогняними стовпами». Вважається, що мова тут іде про «вогненний стовп» поблизу Каїра, якого спостерігали 7–12 квітня 989 року. Версія Богданової Н.М., що слово «ознаменували» вказує на доконану подію, допомагає вирахувати, що взяття Корсуня відбулося в березні 989 року. Уклавши в Корсуні шлюб з царівною, Володимир разом із дружиною повернувся до Києва, де почав насаджувати християнство.

Основні складові сюжетної лінії Корсунської легенди, у якій висвітлено події Володимирового хрещення, буквально збігаються з повір'ями, пов'язаними зі святим джерелом та чудотворною іконою Пресвятої Богородиці в селі Будятичі (ототожнюваних з місцем народження Володимира). Ця обставина свідчить про те, що в Будятичах функціювали легенди про Святителя Київської Русі. Доказом давності цієї легендарної традиції, яка не зазнала впливів кабінетного зацікавлення літописами, є відсутність прямого вживання імені Володимира[24].

Час і місце його особистого хрещення дискусійні, натомість хрещення киян, яке він здійснив відразу після Корсунського походу, літопис упевнено датував 988-го року, описуючи його так:

І коли прибув, повелів він поскидати кумирів — тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив'язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому [узвозу] на Ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити [його] палицями… Потім же Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: «Якщо не з'явиться хто завтра на ріці — багатий, чи убогий, чи старець, чи раб, — то мені той противником буде…» А назавтра вийшов Володимир з попами цесарициними і корсунськими на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду… а попи, стоячи, молитви творили. І було видіти радість велику на небі й на землі, що стільки душ спасається…

Християнізація в Європі іноді просувалася з труднощами, долаючи спалахи опору язичницьких жерців та їх прихильників. Якщо у Києві хрещення відбувалося без перешкод, як пише літопис, завдяки винятковому авторитету князя («Повість временних літ», 988 рік), то у північних володіннях Київської Русі все було інакше. Так, мешканців Новгорода вдалося охрестити лише наступного року, після придушення повстання, організованого місцевим жерцем Велеса. Майже через 100 років літопис зафіксував спалахи язичницького спротиву, що також мало місце у Ростовській землі. Найконсервативніший з обрядів — поховальний — зберігав елементи язичництва аж до межі ХІІ–ХІІІ століття. Яскравим феноменом поверхневого закорінення християнського світосприйняття є язичницькі алюзії знаменитого «Слова о полку Ігоревім» (кінець ХІІ століття): автор практично не апелював до християнської символіки, натомість розлого покликався на язичницьку, згадавши Дажбога, Велеса, Хорса, Стрибога та інших.

• 
  Пам'ятник рівноапостольному князю Київському Володимиру Великому в Борисполі, Україна
• 
  Пам'ятник Володимиру Великому (Київ)
• 
  Пам'ятник Володимиру Великому у Лондоні
• 
  Пам'ятник Володимиру Великому (Гданськ)
• 
  Скульптура князя Володимира Великого на Набережному шосе в Києві

Враховуючи загальновизнаний вплив Володимира Великого на розвиток державності та суспільного життя на землях сучасної України, його зобразили на лицьовому боці усіх різних видів банкнот номіналом 1 гривня і чотирьох монетах України (за вагомий внесок в історію України). Також пам'ятник Володимиру Хрестителю на Володимирській гірці в Києві зобразили на банкноті номіналом 100 000 купонів. Портрет Володимира Святославича є на поштовій марці України, присвяченій 1000-річчю з дня смерті князя.

• Орден святого рівноапостольного князя Володимира (УПЦ МП)

25 лютого 2015 року Президент України Петро Порошенко підписав Указ «Про вшанування пам'яті князя Київського Володимира Великого — творця середньовічної європейської держави Руси-України»[29]. У 2015 році встановлено пам'ятник Володимиру Великому у Гданську (Польща)[30]. Національний банк України випустив пам'ятну монету «Київський князь Володимир Великий»[31].

На прийомі на честь 1000-річчя після смерті князя й дня Хрещення Русі, президент України П. Порошенко заявив, що понад 1000 років тому князь Володимир заклав основи вільної і незалежної України. Він зазначив, що з прийняттям християнства Володимир не лише визначив європейський напрямок України, а й сприяв її духовному та науковому розвитку і поклав основи зв'язку держави із країнами Заходу.

• Полное собрание русских летописей (ПСРЛ), Т.1. I. II. Лаврентьевская и Троицкая летописи. Санкт-Петербург, 1846. Стб. 69—131.
• Полное собрание русских летописей (ПСРЛ), Т.2. III. Ипатьевская летопись. Санкт-Петербург, 1843. Стб. 57—118.
• Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. Москва-Ленинград: Издательство АН СССР, 1950. С. 121—169.
• Полное собрание русских летописей (ПСРЛ), Т.9. VIII. Летописный сборник, именуемый Патриаршею или Никоновскою летописью. Санкт-Петербург, 1862. С. 35—70.
• Древнерусские княжеские уставы XI—XV вв. / Издание подготовил Я.Н. Щапов. Москва: Наука, 1976, С. 12—84
• Пам'ять і похвала князю Володимиру

• Войтович Л. 3.1. Династія Рюриковичів. // Князівські династії Східної Європи (кінець IX — початок XVI ст.). — Львів : Інститут українознавства, 2000.
• Войтович Л. Княжа доба: портрети еліти. Біла Церква : Видавець Олександр Пшонківський, 2006.
• Гильфердинг А. Ф. Неизданное свидетельство современника о Владимире Святом и Болеславе Храбром. Москва, 1856.
• Древняя Русь в свете зарубежных источников / под редакцией Е. А. Мельниковой. Москва: Логос, 1999.
• Карпов А. Ю. Владимир Святой. Москва: Молодая гвардия, 1997 (Жизнь замечательных людей, № 738).
• Ричка В. Володимир Святий в історичній пам'яті. Київ: Скіф, 2012.
• Диба Ю. Батьківщина святого Володимира: Волинська земля у подіях X століття (Міждисциплінарні нариси ранньої історії Руси-України). — Львів: Видавництво «Колір ПРО», 2014. — 484 с.: іл. — (Серія «Невідома давня Україна». — 1)

• Войтович Л. Гольмґард: де правили руські князі Святослав Ігоревич, Володимир Святославич та Ярослав Володимирович?] // Український історичний журнал. К., 2015. № 3 (522) (травень—червень). С. 37—55.
• Юсупович А. Чи ходив Вололимир Великий на/до ляхів? (польсько-руські відносини наприкінці Х — на початку ХІ с.)] // Український історичний журнал. К., 2015. № 5 (524) (вер.—жовт.). С. 43—69.
• Федотов Г. П. Канонизация Святого Владимира // Владимирский сборник. Белград, 1938.

• Котляр, М. Ф. Володимир Святославич Святий // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 619. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5.
• Ричка, В. Володимир Великий // Політична енциклопедія / редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови). — К. : Парламентське видавництво, 2011. — С. 117-118. — ISBN 978-966-611-818-2.
• Володимир Святославич // Історія України в особах: IX—XVIII ст. — К. : Видавництво «Україна», 1993. — 396 с.
• Завитневич, В. Владимир Святой // Православная Богословская Энциклопедия. Том 3. Петроград, 1902.
• Серёгина, Н. С.; Преображенский, А. С. Владимир (Василий) Святой // Православная Энциклопедия. Т. 8, С. 690—718