Кримчаки

Кримчаки́ (кримчацька кърымчахлар, однина — кърымчах) — окрема етнолінгвістична спільнота єврейського населення, котрі говорять кримськотатарською мовою.[1] Переважно мешкають на території Криму і є корінним народом.

Кримчаки́
Кърымчахлар
Духовний лідер общини «хахам». Кінець XIX ст.
Кількість 1,5 — 2,7 тис. осіб
Ареал

 Україна - 406

 Росія - 90
Близькі до: Євреї
Мова Російська, кримчацька
Релігія Юдаїзм
Юдаїзм
Етнолінгвістичні групи
  • Категорія • портал • проєкт

До 1917 року в документах Російської імперії їх називали «євреї-кримчаки». Аналіз кримчацьких прізвищ доводить наявність тюркських, ашкеназьких і сефардських елементів[1]. За переписом населення 1926 року їх чисельність — 6000[1].

Вчений-антрополог В. Д. Дяченко в книзі «Антропологічний склад українського народу»[2] пише: «Етногенез кримчаків не з'ясований. Сформувалися вони, очевидно, на базі місцевого населення, яке прийняло юдейську релігію, з пізнішим змішанням, ймовірно, хозарського, єврейського, італійського та частиною татарського (вірніше тюркського) елемента …»

Прапор кримчаків
Розселення кримчаків у Криму за переписом 1926 р.,%

Самі кримчаки стверджують, що належать до самостійної народності.[3]

Загальна чисельність — приблизно 1,5 тис. осіб, з них приблизно 500 осіб — у Криму, 157 осіб — у Росії. Точна кількість кримчаків у США й Ізраїлі невідома, на початок 1950-х років в Ізраїлі їх мешкало приблизно 1000 осіб, більшість пізніше асимілювалася з іншими єврейськими групами.

Кримчацька мова близька до кримськотатарської (відрізняється від кримськотатарської та караїмської своїми лексичними і фонетичними особливостями) й належить до тюркських мов, однак сьогодні цією мовою володіють лише люди похилого віку, решта рідною вважає переважно російську мову.

Час появи кримчаків у Криму деякі вчені відносять зазвичай до VI–IX ст. н. е., хоча є дані про юдейські монуміссії (написи на каменях) першого та наступних століть — у Пантікапеї, Кафі, Сугдеї, Партеніті. Кримчаки зберегли рукописний молитовник з датою написання або придбання — 847 р. У 1930 р. він був переданий науковому співробітникові Азіатського музею АН СРСР у Ленінграді В. Л. Дашевському. Цей рукопис з біблійним квадратним шрифтом на спеціально виробленій телячій шкірі з одною дерев'яною кришкою був найдавнішим рукописним пам'ятником, що зберігався в СРСР. Молитовник знаходиться в Інституті східних рукописів РАН у Санкт-Петербурзі.

Згідно з камеральним описом Криму 1783 р., кримчаки жили компактно в Карасубазарі, а також у Кафі (Феодосії), Мангупі (середньовічне городище в південно-західній частині Криму), Ескі-Киримі (Старому Кримі), Бахчисараї і окремими родинами в містах Темрюк і Тамань.

Їх основними заняттями були: садівництво, ремесла — шапошне, шкіряне.[3]

Чоловічий костюм складався з вузьких штанів, чобіт з м'якої шкіри і довгого каптана, підперезаного поясом — широким ременем, на якому висів невеликий татарський ніж.  Жінки теж носили каптани, а на ногах — туфельки з загнутими носками — папучі. Дуже різноманітні були жіночі прикраси: сережки, каблучки, персні, нагрудні намиста з золотих і срібних монет, срібний або позолочений пояс. Одяг дітей був подібним батьківському. Правда, головним убором дівчат була феска — циліндрична шапочка, розшита срібними і золотими нитками і дрібними монетами. З-під фески на плечі спадали безліч заплетених кісок.[4]

Перепис 1897 зафіксував 3345 кримчаків. Перед Другою світовою війною в Криму мешкало їх приблизно 6 тис. Після захоплення півострова німцями все кримчацьке населення Криму було розстріляне восени 1941 року разом з іншими євреями, які на той час мешкали в Криму. Після Другої світової війни живими лишилися лише чоловіки, які воювали на фронті, та родини, які встигли евакуюватися.

У 1989 р. було створено культурно-просвітницьке товариство кримчаків «К'римчахлар» з метою відродження національної культури народу, що зникає.[4]

Протягом 1990-х кількадесят кримчацьких родин емігрували до Ізраїлю. Кримчаки сповідують юдаїзм і через це мають право на репатріацію до Ізраїлю згідно із Законом про повернення. Остання кримчацька синагога в Тель-Авіві була закрита 1981 року.

Кримчаки в Україні

За переписом населення 2001 року в Україні мешкало 406 кримчаків. Розселені вони були переважно у Криму, невелика кількість також розсіяна по більшості регіонів України.

Перепис не зафіксував жодного кримчака у Волинській, Закарпатській, Кіровоградській, Миколаївській, Полтавській, Рівненській, Чернівецькій та Чернігівській областях[5]

Відомі кримчаки

Див. також

Примітки
  1. «Кримчаки» // [[Енциклопедія українознавства]] : Словникова частина : [в 11 т.] / [[Наукове товариство імені Шевченка]] ; гол. ред. проф., д-р [[Кубійович Володимир Михайлович|Володимир Кубійович]]. — Париж—Нью-Йорк : [[Молоде життя]], 1955—1995. Т. 3, С. 1189. Архів оригіналу за 14 лютого 2015. Процитовано 23 лютого 2016. Назва URL містить вбудоване вікіпосилання (довідка)
  2. Київ, «Наукова думка», 1965, с. 97
  3. Трагическая судьба маленькой народности — крымчаков, почти полностью истребленной в годы фашистской оккупации Крыма // Крым многонациональный: вопросы и ответы: сборник / сост.: Н. Г. Степанова; в подгот. издания принимали участие А. В. Анфалов, Б. М. Ачкинази, И. А. Заатов и др. — Симферополь: Таврия, 1988. — Вып.1. — С. 33-39 . — ISBN 5-7780-0145-2
  4. Етнографія Криму. Кримчаки // Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського
  5. Етнічний склад населення України

Посилання

Джерела та література
  • М. І. Тяглий. Кримчаки та стародавнє єврейське населення Криму // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 5 : Кон — Кю. — С. 387. — 560 с. : іл. — ISBN 978-966-00-0855-4.
  • Н. І. Занєгіна. Кримчаки // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2020. — ISBN 944-02-3354-X.
  • «Кримчаки» // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. Т. 3, С. 1189;
  • Полінська М. До тлумачення етноніма «кримчак» // Україна в минулому. — 1996 р. — т. 8. — С. 173 — 175.
  • Ачкіназі І. В. Кримчаки: проблема формування спільності та її етнічна історія до 1913 р. Автореф. дис. … к.і.н. — К., 1999  — 19 с.
  • Ачкинази, И. В. К вопросу об этногенезе крымчаков в советской историографии // Материалы по археологии, истории и этнографии Таврии / Симферопольский гос. ун-т им. М. В. Фрунзе; ред.-сост. А. И. Айбабин. — Симферополь, 1990. — Вып. I. — С. 170—173. — Библиогр. в конце ст. . — ISBN 5-7780-0291-2
  • И. Б. Котлер, Фамилии крымчаков как источник их этнической истории. — Малые и дисперсные этнические группы в Европейской части СССР (География расселения и культурные традиции), Москва 1985
  • В. Ю. Чернин, О появлении этнонима «крымчак» и понятия «крымчакский язык». — География и культура этнографических групп татар в СССР, Москва 1983
  • Кизилов М. Крымчаки // От киммерийцев до крымчаков. Ред. И. Н. Храпунов, А. Г. Герцен. Симферополь, 2004. с. 193—203
  • Кизилов М. Крымчаки // От киммерийцев до крымчаков. Изд. второе, переработанное и дополненное. Ред. И. Н. Храпунов, А. Г. Герцен. Симферополь, 2004. с. 270—283
  • Гурджи, М. Я. Источники по этнической истории крымчаков // Къасевет (Qasevet). — 1991. — № 1 (21). — С. 18-19.
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.