Черепнін Лев Володимирович

Навчався в Гімназії Репман, де викладав його батько; потім — у Рязанському педагогічному інституті (1921–1922); слухав лекції на факультеті суспільних наук Московського університету, куди його не приймали як повноправного студента через непролетарського походження. Навчався у Сергія Бахрушина, Олексія Яковлєва, Дмитро Петрушевского. У 1925 році екстерном склав іспити за університетський курс і з 1926 року навчався в аспірантурі Інституту історії РАНІОН, яку успішно закінчив у 1929 році.

Кандидат історичних наук (1942, тема дисертації: «Давньоруська церковна феодальна вотчина XIV–XVI ст.»). Доктор історичних наук (1947, тема дисертації: «Російські феодальні архіви XIV–XV століть»). Доцент (1944), професор (1947).

Під час навчання в аспірантурі разом з Степаном Веселовським брав участь в обробці вотчинного архіву Троїце-Сергієвої лаври. З 1929 працював помічником завідувача відділу рукописів Державної бібліотеки імені В. І. Леніна.

У листопаді 1930 заарештований у справі так званого «Всенародного союзу боротьби за відродження вільної Росії». Був засуджений до трьох років позбавлення волі, ув'язнення відбував на двинських каменедробарках в Північному краї. В 1933 був звільнений, повернувся до Москви, де був змушений займатися тимчасовою роботою у видавництвах, живучи на квартирах у родичів і знайомих (офіційно Черепніна як раніше судимому було заборонено проживати в столиці).

З 1936 працював з тимчасового договором в Інституті історії АН СРСР. В 1941–1942 працював вчителем у середній школі.

З лютого 1942 працював завідувачем кабінету, потім викладачем джерелознавства кафедри допоміжних історичних дисциплін Історико-архівного інституту. За час роботи в інституті захистив кандидатську та докторську дисертації, став співавтором підручника з палеографії.

В 1948 діяльність (став на той час професором) Черепніна була піддана різкій критиці, на Вченій раді в доповіді директора інституту його праці були оголошені безідейними, науково-безплідними і віддають перевагу формальних моментів, а не діалектичної логіки. В 1949 він вдруге був підданий «опрацюванні» — цього разу на загальних зборах співробітників інституту — і був змушений його покинути.

У 1944-1960 викладав за сумісництвом в Московському державному університеті, читав загальні та спеціальні курси з вітчизняної історії, джерелознавства, історіографії, керував дипломниками та аспірантами. В 1946–1952 читав курс лекцій з історії СРСР в Московському державному інституті міжнародних відносин. Також викладав в Академії суспільних наук при ЦК КПРС.

З 1946 — старший науковий співробітник, з 1951 — завідувач сектором історії СРСР. З 1969 — завідувач відділом докапіталістичних формацій на території СРСР Інституту історії АН СРСР.

Професійно займався вивченням генезису феодалізму у східних слов'ян, освіти та характеру Руської держави, періоду феодальної роздробленості, соціально-економічних і політичних умов утворення та розвитку Російського централізованої держави, становлення станово-представницької монархії та її переростання в абсолютну, селянських воєн XVII–XVIII ст., культури та громадської думки Росії. Автор робіт в області історіографії та допоміжних історичних дисциплін. Один з перших радянських вчених, що почали розробку теоретичних і методологічних питань джерелознавства. Створив наукову школу в області медієвістики.

Аналізуючи процес централізації Російської держави, знаходив його економічні та соціальні підстави в аграрній сфері. Вважав, що загальний підйом сільського виробництва в результаті значної внутрішньої колонізації сприяв зміні, ущільненню мережі розселення та типів поселень в сільській місцевості. У свою чергу, це вело до еволюції відносин власності в світському та церковному секторах і до зміцнення на цій основі соціальної бази політичного об'єднання.

Вніс значний внесок у вивчення Земських соборів як станової-представницьких установ, у своїй монографії, що вийшла в 1978, ввів в обіг нові джерела, аналізував діяльність соборів у взаємозв'язку з соціальним та політичним контекстом, дав найбільш повну зведення з історії Земських соборів і близьких до них представницьких зборів. Як фахівець з історії Земських соборів, Черепнін обирався віце-президентом Міжнародної комісії з історії представницьких і парламентських установ.

За його ініціативою або за його участі вийшли в світ раніше неопубліковані праці вітчизняних істориків чи перевидані вже виходили в світ, але стали бібліографічною рідкістю роботи. Серед них: «Вибрані праці» Бориса Грекова в 5 томах (вийшло тільки 4), «Вибрані твори» Михайла Покровського в 4 книгах, «Наукові праці» С. В. Бахрушина в 4 томах, монографії Костянина Базилевича, Іссака Будовніца та ін. Був редактором перевидання «Історії Росії» Сергія Соловйова в 15 книгах (1959–1966).

Був членом бюро Національного комітету істориків Радянського Союзу. Лауреат Державної премії Молдавської РСР (1972), премії ім. Михайла Ломоносова (МДУ, 1957). Заслужений діяч науки РРФСР (1970).