Чернявський Микита Антонович

Вірші почав друкувати в періодиці з 1936 року. Перша збірка поезій «Зерна щастя» вийшла 1948 року в Донецькому видавництві. Того самого року був прийнятий у члени Спілки письменників України.

Поетичні збірки виходили у видавництвах Донецька, Луганська, Москви, Києва. Сам поет уважає найоригінальнішими з-посеред своїх поетичних книг збірки «Відстані», «Злети», «Порадь мені, поле», «Мирославна», «Щоб небо не падало», «Людиною бути», «Поезії», «Зелена гілка добра» та інші[1].

Критики прихильно зустріли поезію Чернявського. Так, аналізуючи збірку його вибраних творів «Людиною бути» («Дніпро», 1977), поет Петро Осадчук у рецензії «Найбільша цінність на землі» («Літературна Україна», 13 грудня 1977 року) наголошував, що його слово не вишукане, але щире й схвильоване, сповнене жаги життя, віри в силу добра на землі, в невичерпні можливості людини-трудівника[2].

Із середини 80-х років поезія Микити Чернявського наповнюється мотивами національної самобутності, творчість автора суголосна процесові національного відродження.

Почав писати прозу з 1969 року.

Автор трилогії «Людям важче» («Людям важче», «Сонце в полинах», «Тиждень Івана Лободи»), котра, починаючи з 1973 року, витримала чотири видання. Сюжетна основа трилогії — події Другої світової війни на Луганщині. Автор відтворює образи рідних міст і сіл, лише змінюючи їхні назви: Степове — Старобільськ, Гірниче — Лисичанськ, Піщане — Смолянинове.

Також написав романи «Іван Катруха», «Материне серце», «Донбаські грози», збірку повістей та оповідань «Батькові руки», збірку документальних нарисів і повість «Ти зі мною».

1990 року закінчив роботу над романом «Суша», у якому діють герої попередніх прозових полотен автора: Іван Лобода згадує Голодомор 1932–1933 років; Іван Катруха — герой громадянської війни і голова колгоспу, що, як міг, допомагав односельцям вижити в страхітливі роки, зазнає репресій. Роман порушує типову для літератури того періоду екологічну проблему, актуалізує тему втрати духовності. Геологи відкрили підземне водоймище:

„На зміну геологам прийшли водопостачальники чорної металургії, повели розмову з ним, як з господарем довколишніх угідь: - Земля ваша, підземна вода державна і до зарізу потрібна чорній металургії, без котрої не може рухатись цивілізація... Отже, тут ось, на ваших луках, поставимо водозабірні споруди і в п’ятикілометровій зоні довкола - відчуження. ...Потужні помпи погнали велетенськими трубами за Донець, а місцевий водогін прослали тільки до половини села, про поливну систему, воду і санвузли в хатах перестали згадувати... Та ще й до того труби виявилися бракованими... Воду ж поступово висмоктали з-під села, люди з східної половини втікають уже світ за очі”[3].

У Піщаному спалахує бійка, люди ламають ненависні їм водяні насоси. І тільки здеморалізований Тимошака Ремез захищає їх. Йому на допомогу приходять більші й менші чиновники, бо наруга над землею висушила не тільки річки, але й людські душі.

Деморалізацію радянської партійної верхівки таврує автор в оповіданні «Заїмка» (1989 рік). За вказівкою обкомівського начальства перший секретар райкому Петро Микитович Нескреба наказує збудувати далеко за містом будиночок для відпочинку, де й збиралися керівники разом із своїми «подругами». Врешті-решт Петра Нескребу ті вечори привели до моральної деградації та духовного спустошення, що зумовлено тодішніми стосунками в суспільстві і з якими в своєрідне протиріччя все ж таки вступає його колишній цілісний характер та залишки людської гідності:

“Нескреба зупинився біля крісла, тремтячими пальцями розчахнув пальто з сивим каракулевим коміром, відстебнув Зірку й, поклавши її на стіл, сказав втомленим голосом: „Я завжди почувався так, ніби вкрав це у держави”[3].

Пожежа на заїмці і принизлива втеча учасників вечірньої учти символізують загибель усієї державної системи.

Добірки поезій друкувалися в латвійській, білоруській антологіях, перекладалися болгарською, молдавською, азербайджанською, татарською та іншими мовами. У видавництві «Советский писатель» вийшли в перекладі на російську роман-трилогія «Людям важче» («Донбасские грозы») і збірка віршів «Чтобы небо не падало».