Ямниця

Ямницька дерев'яна церква

На території давньої Ямниці в урочищі Бійне польські археологи в 1886 році знайшли залишки поселення та кладовище періоду пізнього палеоліту. Серед знахідок було знайдено крем'яні знаряддя праці (серп, мотику, відбійник, ніж) та залишки слабовипаленого посуду. Ямниця вперше згадується в 1444 році[1] Першим власником села був галицький староста Миколай Парава. Населення села входило до Галицького староства та сплачувало податки на користь урядників які перебували в м. Галичі. За Королівською люстрацією 1565 року в селі налічувалися 32 господарі-кмети, 14 загородників, 4 служки, корчмар і два попи (отже, була й церква),[2] наявний млин на Бистриці. У 1626 році село зазнало руйнувань через набіг татар. Під час повстання Богдана Хмельницького і походом його армій у Галичину 1649 року населення Ямниці було включено до складу бойових одиниць покутських козаків.

У 1772 році Ямниця переходить у власність австрійської скарбниці, а потім в постійне користування магнату Юзефові Потоцькому, який здавав село в оренду. За ці роки село зазнавало великих страждань і безправ'я яке їм чинили управителі Павліковський, Копистинський, Зелінський і Шишковський. Через це громада села вирішила відправити свого посланця до австрійського імператора з вимогою допомогти і позбавити сваволю урядників. Посланцем був відставний солдат — Іван Смицнюк, який двічі пішки (1835, 1840) ходив до Відня, а також писав скарги до цісаря та окружної комісії. Розгніваний Міхал Шишковський (тогочасний управитель с. Ямниця та с. Угринів), у 1843 році наказав убити Смицнюка: його прив'язали до коней і волокли до того часу, поки він не помер. Нині на сільському кладовищі є його символічна могила. З 1832 року в Ямниці діє тривіальна народна школа. 18 березня 1896 року в Ямниці виникає культурно-освітнє товариство «Просвіта».

Перша світова війна не оминула село, як і усі найближчі села. Найбільших руйнувань село зазнало влітку 1916 році, коли було піддане обстрілу російською артилерією. За даними місцевого краєзнавця А.Сміжака, у селі уціліло лише три будівлі. На той час селян було вже виселено вглиб Австрії у район містечка Ґмюнд. На фронті в Галичині до літа 1917 року стояла відносна тиша. Але ворог готувався до активних наступальних дій. 4 липня російська артилерія 8-ої армії почала артпідготовку на ділянці свого фронту. Особливо потужно обстрілювалася позиція австрійців у с. Ямниця, де місцеві умови були найбільш сприятливими для ведення наступу. 7 липня розпочався наступ російської піхоти. Інші армії Південно-західного фронту, що атакували північніше і здобули незначний тактичний успіх, на цей час виснажилися і вже не наступали. Це була літня наступальна операція Південно-західного фронту або як її ще називали «П'ята Галицька битва» (1917). На відтинку 8-ої армії генерала Корнілова прорив було вирішено здійснити саме в районі с. Ямниця. Бойові дії у районі цього села інколи називають «битвою під Ямницею» або "битвою при «Ранковій Горі». Ціною значних втрат, росіяни, маючи численну перевагу, прорвали австрійську оборону на лінії Ямниця-Загвіздя. Головна роль у цій справі належала виключно добровольчому «1-му Ударному Загону». Але на тлі загального розвалу російської т. зв. «революційної армії» успіх 8-ої армії не мав вже жодного значення. Захопивши Галич і Калуш, її наступ остаточно виснажився. А вже невдовзі союзні австро-німецькі війська перейшли у контрнаступ і завдали противнику нищівної поразки, що призвела до катастрофи усього російського фронту у Галичині.

В 1939 році село стає частиною СРСР. Через масові терори більшовиків проти населення Галичини, Ямниця стає центром формування відділів ОУН-УПА. Загалом в національно-визвольній боротьбі проти німецьких та більшовицьких загонів взяло участь 103 жителі[3] села, які були воїнами УПА. Серед найвідоміших постатей в УПА з Ямниці — Василь Савчак «Сталь» — провідник ОУН Буковини. За конфесійною належністю село є греко-католицьке, в ньому розміщено храм св. Миколая який побудований без жодного цвяха, методом конструювання дерев'янних брусів.

• Білобрам Осип (псевдо — «Борис», «Джура») — член крайового проводу Юнацтва Західних Українських Земель († 1943).
• Буженко Семен Михайлович (1896-25.10.1962)  — десятник УСС і УГА, ад'ютант Вільгельма Габсбурга, відбув 10 років радянських концтаборів м. Бійск Алтайський край БД «Жертвы политического террора в СССР»; Книга памяти Алтайского края[4].
• Гурко Стефанія — українська поетеса
• Дейчаківський Микола — діяч ОУН, мемуарист
• Катамай Дмитро (1886—1935) — чотар, публіцист і редактор, громадський діяч. Автор проекту стрілецького головного убору — так званої «мазепинки».
• Катамай Микола — український військовий діяч, хорунжий Української повстанської армії, командир сотні «Стріла».
• Савчак Василь—(«Сталь») (1922—20 жовтня 1950, біля села Шешори, Косівський район) — окружний провідник ОУН Коломийщини (1944—1945), окружний провідник ОУН Буковини (початок 1945—1950).
• Смицнюк Іван (1770—1843) — борець за народну волю
• Ткач Роман — український політик
• Юрчишин Руслан (31.05.1982-01.01.2016) — художник, доброволець, снайпер Національної Гвардії України[5]
• Зелінський Микола Романович — громадський діяч, депутат Івано-Франківської обласної ради V та VI демократичного скликання.