Black Sabbath

1968 року, після розпаду Mythology, гітарист Тоні Айоммі і ударник Білл Ворд вирішили зібрати новий колектив, який би грав важкий блюз. Вони запросили до складу Гізера Батлера та Оззі Осборна, на той час — учасників гурту Rare Breed, — після того, як помітили в місцевому музичному магазині написане останнім оголошення: "Оззі-Зіґ шукає групу « — підсилювач в наявності»[3]. Спочатку гурт назвали The Polka Tulk Blues Band (на честь дешевого різновиду талькової пудри, яку Осборн бачив у ванній кімнаті своєї матері)[4]. До його складу входили також слайд-гітарист Джиммі Філіпс і саксофоніст Алан Кларк. Потім назву гурту скоротили до Polka Tulk, а потім (всупереч протестам Осборна) перейменували його на Earth[5]; на той час Філіпса і Кларка в складі гурту вже не було[6][7]. До періоду, коли гурт називався Earth, належать і кілька демо: гурт записав декілька композицій Норманна Ґейнса, зокрема, «The Rebel», «Song for Jim» і «When I Came Down»[8].

У грудні 1968 року Айоммі несподівано покинув Earth і приєднався до Jethro Tull[9]; участь гітариста в цьому складі була нетривалою, але він встиг з'явитися з гуртом у телешоу The Rolling Stones Rock and Roll Circus. Вже у січні 1969 року, розчарувавшись у напрямку розвитку в Jethro Tull, він повернувся до Earth. «Було відчуття, що все не так … Спочатку мені здалося, Tull — класна команда, але мені якось не припала до душі ідея, що в гурті має бути явний лідер, яким, власне, і був Ян Андерсон. Із Tull я повернувся з абсолютно зміненим ставленням до справи. Вони навчили мене тому, що якщо хочеш рушити з місця, слід над цим добре попрацювати», — пізніше згадував Айоммі[10].

Тим часом з'ясувалося що в Англії багато хто плутає їх з іншим, утвореним раніше, гуртом Earth, а це означало, що прийшов час змінювати назву. На той час в репертуарі гурту вже з'явилася пісня «Black Sabbath», на створення якої надихнули роботи майстра окультної прози Денніса Вітлі, до якої Осборн написав текст, частково під впливом переказаного Батлером епізоду, що був трапився з ним невдовзі після того, як він прочитав книгу XVI-го століття про чорну магію. («… Я прокинувся серед ночі: по той бік ліжка стояла фігура у чорному. А кілька секунд по тому вона немовби розчинилася, змусивши мене пережити момент незабутнього жаху…» — звідси перші рядки пісні: «What is this that stands before me? Figure in black which points at me…»). Композиція, створена з використанням горезвісного тритону[11] (в тональності G; ідея ця, ​​як стверджували Айоммі та Батлер, прийшла до них одночасно)[12], надала музиці гурту нового напрямку розвитку[13][14]. Вражені власним оновленим звучанням, у серпні 1969-го року музиканти вирішили перейменувати гурт у Black Sabbath[15] і в подальшому зосередитися на створенні саме такого роду пісень, які б могли бути свого роду рок-аналогом фільмів жахів.

У грудні 1969 року Black Sabbath підписали контракт з Philips Records[16]. Місяць по тому Fontana Records, дочірній лейбл Phillips, видав дебютний сингл «Evil Woman», кавер-версію пісні, яка незадовго до цього стала американським хітом Crow (гурту, що ніяк більше в історії року себе не проявив). Незважаючи на те, що сингл до чартів не увійшов, Vertigo Records (щойно створений лейбл, що спеціалізувався на жанрі прогресив-рок, і якому гурт «дістався» від Fontana) надав Black Sabbath два студійних дні наприкінці січня, аби записати дебютний альбом з продюсером Роджером Бейном. «Дізнавшись про те, що у нас є два дні на запис і один день на мікшування, ми вирішили зіграти все в концертному режимі. Оззі записував вокал паралельно — ми тільки посадили його в іншу кабінку, і почали. Переважно, так все з першої спроби й було записане»,[17]^:34 — згадував пізніше Айоммі.

У п'ятницю 13 лютого 1970 року побачив світ альбом Black Sabbath. Він піднявся до 8-ї сходинки у рейтингу UK Albums Chart,[18] чотири місяці по тому був випущений (на Warner Bros. Records) в США, де піднявся до 23-ї сходинки в Billboard 200, протримався в Top 40 приблизно рік і розійшовся за цей час мільйонним накладом.[19] Попри те, що альбом мав комерційний успіх (а згодом став — як у США, так і у Великій Британії — платиновим),[20][21] в 1970 році він піддався серйозній критиці; зокрема, його вкрай невисоко оцінив Лестер Бенґс, рецензент Rolling Stone[22]. Скептичне ставлення до гурту з боку музичних критиків зберігалося протягом багатьох років. Як зазначав 1973 року альманах «Rock Files», «… Будь-який третьосортний „гурт для розігріву“ мав більше шансів потрапити до програми Джона Піла, ніж Black Sabbath».[23] Гурт, що до виходу Осборна 1979 року спромігся продати 8 мільйонів альбомів[24], своїм злетом був зобов'язаний винятково відданості фанів. Сам Оззі Осборн згодом так пояснював витоки музичного світогляду свого колективу: «У чартах < кінця 1960-х років > лише й чулося: ' Якщо ви рушите до Сан-Франциско, не забудьте, що у вас мають бути квіти у волоссі… ' Ми ж, в Астоні, якщо й бачили квіти, то лише у вінках на трунах, що прямували до цвинтаря»[23].

Не маючи бажання втрачати темп, що вже був взятий і про що свідчили успіхи в чартах, Black Sabbath повернулися до студії вже у червні 1970-го року і записали матеріал другого альбому. Спочатку передбачалося назвати його War Pigs (за однойменною піснею, що очолювала платівку і що була свого роду коментарем до теми В'єтнамської війни), але Warner Bros., Побоюючись можливих політичних ускладнень, наполягли на зміні заголовку. У вересні 1970-го року вийшов другий альбом, Paranoid: він й очолив британський хіт-парад. Учасники гурту заперечували проти випуску титульного треку як окремого синглу і не зраділи звістці про те, що він видерся на 4-те місце у UK Singles Charts, вивівши їх таким чином, як вони вважали, «на підлітковий ринок». Згодом критики відзначали, що трек у чомусь випередив свій час і тяжів радше до панк-року, аніж до хеві-металу. Проте, наскільки випадковою виявилася ця новація, свідчить і той факт, що пісня «Paranoid» була записана останньої миті, винятково заради того, аби зробити альбом довшим за звучанням.

Американський реліз був відкладений до січня наступного року; компанія вирішила зачекати, допоки перший альбом не покине чартів. Paranoid піднявся до 12-ї сходинки в США[25]. Комерційний успіх альбому дозволив гурту рушити у грудні 1970-го року в своє перше американське турне, після чого компанія звукозапису вирішила видати другий сингл «Iron Man»; до Top 40 він не увійшов, але пісня стала однією з найпопулярніших у концертному репертуарі гурту[19]. Альбом Paranoid увійшов до історії музики не тільки як найбільш комерційно вдалий альбом гурту, що лише тільки в США розійшовся 4-мільйонним накладом[26], але й (згідно з Allmusic) як один з «найвідоміших та найвпливовіших з хеві-метал альбомів усіх часів».[27]

Black Sabbath в 1972 році

В лютому 1971 року Black Sabbath повернулись в студію і приступили до роботи над третім альбомом. Комерційний успіх забезпечив музикантів готівкою, достатньою для того, щоб задовольнити їхню різко збільшену потребу в наркотиках. Білл Ворд згадав, що основним в «меню» був кокаїн, але в діло йшли будь-які препарати: «виходило так що нові музичні ідеї просто забувалися тільки через те, що ми були постійно не в собі»[28].

У квітні 1971 року гурт закінчив студійну роботу над альбомом і в серпні випустив Master of Reality. Протягом двох тижнів Master of Reality здобув статус «золотого», як у Великій Британії, так і в США, де зрештою став платиновим двічі[29].

До моменту роботи над альбомом Тоні Айоммі приспустив струни свого «Гібсона» зі стандартного E до Db (ре бемоль), оскільки, ще в 1960-х роках, працюючи на заводі, позбувся кінчиків двох пальців, і грав з протезами-наконечниками. Відповідно переналаштовувався і Гізер Батлер. Новий, нижчий лад і був випробуваний на матеріалі третього альбому. Преса розгромила платівку, у якій разом з «важкими» речами («Children of the Grave», «Sweet Leaf»), вперше з'явилися акустичні композиції: Rolling Stone (вустами того ж Лестера Бенгса) назвав її «наївною, примітивною, монотонною — і взагалі, досконалою нісенітницею». Цей самий журнал через 32 роки після такої заяви включив Master of Reality в свій список 500 найбільших альбомів всіх часів (#298).

Провівши світові гастролі на підтримку альбому в 1972 році, Black Sabbath взяли паузу, першу за три роки. «Гурт став відчувати серйозну втому. Протягом декількох років ми перебували в безперервному русі, чергуючи концерти і студійну роботу. Master of Reality в якомусь сенсі закінчив еру трьох перших альбомів, і ми вирішили взяти канікули перед роботою над новим альбомом», — розказував пізніше Білл Ворд.

Усесвітня популярність практично не змінила ставлення учасників гурту до себе і навколишньому світу.

В червні 1972 року квартет зібрався разом в студії Record Plant у Лос-Анджелесі для того, щоб почати роботу над четвертим альбомом[30]. Процес виявився ускладнений проблемами, пов'язаними, переважно, зі зловживанням різними препаратами. Білл Ворд згадував, як перед початком роботи над «Cornucopia» музиканти накачали себе наркотиками, просто всівшись посередині кімнати, після чого він сповнився до композиції такою огидою, що пізніше через це майже був звільнений. «Я врешті-решт добив-таки <пісню>, але потім довго до мене ставилися з прохолодою. Мовляв — ну і їдь додому: від тебе все одно тут ніякого толку»[31], — згадував барабанщик.

Спочатку альбом планувалося назвати Snowblind, але записувальна компанія, побоюючись кокаїнового підтексту однойменної пісні, в останню мить змінила заголовок, вибравши, на думку Білла Ворда, украй невдалий варіант[32]. Black Sabbath Vol. 4 вийшов у вересні 1972 року[33], знову піддавшись критиці[34], проте золотий статус (у США) отримав менш, ніж за місяць і став четвертим поспіль релізом гурту, тираж якого перевалив за мільйон[34]. В Британії альбом досяг 8 рядка[32]. З альбому вийшов сингл «Tomorrow's Dream» (перший після «Paranoid») але до чартів він не увійшов. Після тривалого туру по США гурт вперше в своїй кар'єрі вилетів до Австралії, після чого продовжив гастролі в Європі[35]. Маючи можливість провести в студії більше часу, ніж до того, команда дозволила собі експерименти з текстурою і аранжуваннями, в яких були використані струнні інструменти, фортепіано і оркестровка. Проте щодо якості матеріалу і історичної значущості Vol. 4 існують різні думки. Оззі Осборн вважає його найслабшою з ранніх робіт гурту, яку записували спішно і в стані наркотичного хаосу. Позначилася, крім того, відсутність продюсерського дуету Роджер Бейн — Томмі Аллом: звучання вийшло відносно полегшеним. Водночас, в ретроспективних оглядах пластинку оцінюють достатньо високо, особливо центральні речі: «Changes», «Supernaut», «Snowblind» і «Tomorrow's Dream».

Закінчивши турне на підтримку Volume 4, Black Sabbath повернулись до Лос-Анджелеса, знову в Record Plant, для того щоб почати роботу над наступним альбомом[35]. На свій подив музиканти виявили, що кімната, в якій вони записувалися, зайнята «гігантським синтезатором». Знявши будинок в Бель-Ейр, літом 1973 року вони почали готувати матеріал нової платівки, але, з різних причин, перш за все, через втому і все ті ж проблеми з наркотиками, з'ясували що не можуть закінчити жодну пісню. Айоммі сказав: «Ідеї не виникали <самі собою>, як це було під час роботи над Volume 4 і ми впали в депресію. Всі сиділи і чекали, поки я що-небудь не придумаю. Але ні в мене ні у кого-небудь іншого нічого не виходило»[36].

Провівши в Лос-Анджелесі безплідний місяць, гурт повернувся в Англію і розквартирувався в поселенні Ліс Діна[37]. Тільки тут, в похмурих підвалах замку Кліервелл, де почались репетиції, у Black Sabbath під впливом моторошнуватої атмосфери почали з'являтися відповідні ідеї[38]. Тут то і з'явився Айоммі «рятівний рифф», поклавши початок пісні «Sabbath Bloody Sabbath» (на честь якої і дістав назву альбом): з цієї миті робота тільки почалася[37]. Її продовжили в лондонській Morgan Studios за участю продюсера Майка Бутчера, що узявся за оформлення експериментів, початих в Volume 4; звучання гурту збагатилось синтезаторним звучанням і струнними аранжуваннями. У записі композиції «Sabbra Cadabra» взяв участь запрошений як сесійний музикант Рік Вейкман, клавішник Yes[39].

Вийшовши 8 грудня 1973 року Sabbath Bloody Sabbath став першим альбомом гурту, що отримав позитивні рецензії, в тому числі і від Rolling Stone, рецензент якого Гордон Флетчер назвав пластинку такою, що «незвичайно захоплює» і «поза сумнівом вдалою». Альбом, названий рецензентом Allmusic «шедевром» і «невід'ємною частиною будь-якої хеві метал-колекції», став п'ятим релізом Black Sabbath, отримавши в США статус платинового, і піднявшись до 11 сходинки, а також до 4 в Британії[40].

В січні 1974 року Black Sabbath почали всесвітнє турне, закінчивши його на фестивалі California Jam в Онтаріо (Каліфорнія) 6 квітня перед 200 000 глядачів, виступивши на одній сцені з Deep Purple, Eagles, Emerson, Lake & Palmer, Rare Earth, Seals and Crofts, Black Oak Arkansas і Earth, Wind & Fire[41]. Частково концерт транслювала телекомпанія ABC, для широкої телеаудиторії, перед якою Black Sabbath постали вперше. Того ж року, підписавши контракт з Доном Арденом, гурт був втягнутий в судову тяганину з попередніми менеджерами, яка тривала протягом двох років[42].

Робота над альбомом почалася в лютому 1975 року, знову в Morgan Studios в Віллесдені[43]. Музиканти вирішили свідомо змінити напрям, заданий попередньою платівкою. Айоммі казав: «Ми могли б продовжувати і далі, удосконалюючись технічно, використовуючи оркестри і інше, але саме цього нам зовсім і не хотілося. Ми поглянули один одному в очі і вирішили, що хочемо зробити рок-альбом, а Sabbath Bloody Sabbath рок-альбомом за своєю суттю не був»[44]. Альбом Sabotage, записаний з Майком Бутчером, вийшов в липні 1975 року і був високо оцінений критиками: Rolling Stone, зокрема, назвав його найкращим у кар'єрі гурту, хоча рецензент Allmusic визнав, що «особливі зв'язки, що зумовили унікальність звучання таких альбомів, як Paranoid і Volume 4, почали тут розпадатися». Sabotage, хоч і увійшов до Топ 20 альбомів США та Великої Британії, в цілому продавався гірше (зокрема, в Америці став першим, який не здобув статус платинового). Єдиний сингл з нього, «Am I Going Insane (Radio)», у чарти не потрапив, але принаймні два треки: «Hole in the Sky» і «Symptom of the Universe» міцно увійшли до концертного репертуару Black Sabbath. Команда вийшла в турне запросивши Kiss для розігріву, але була вимушена перервати виступи в листопаді 1975 року після того як в аварії на мотоциклі Осборн порвав м'яз спини. В грудні без участі гурту обидва лейбли випустили збірник We Sold Our Soul for Rock 'n' Roll, який в урешті-решт в США розійшовся двомільйоним тиражем і став міжнародним хітом[45].

Black Sabbath на концерті, 1976 рік

До роботи над наступним альбомом Black Sabbath приступили в березні 1976 року в Маямі (Флорида) орендувавши Criteria Studios і запросивши до участі клавішника Джеральда Вудроффа, який уже брав участь у записі альбому Sabotage (хоча в значно меншому обсязі)[46]. До цього часу в групі назрівав конфлікт. Тоні Айоммі пропонував урізноманітити аранжування і стиль гурту, зокрема, використовуючи духові інструменти. Осборн рішуче наполягав на тому, щоб гурт не зраджував принципам хеві-метала. В Technical Ecstasy, який вийшов у вересні 1976 року Black Sabbath пішли шляхом, по якому їх вів гітарист: наситили музику струнами і синтезаторами. Наголошувалось, що Джезз Вудрофф не просто зіграв помітну роль в оформлені нового звуку, а (за власним твердженням) був співавтором щонайменше половини композицій в альбомі; втім з незрозумілих причин його прибрали з «титрів». На Technical Ecstasy преса відзначила дві пісні, які стали популярними на концертах: «Dirty Women» і «It's Alright», де Білл Ворд дебютував як вокаліст[47]. В цілому робота, повністю позбавлена елементів дум-метала і насичена синтезаторним звучанням, викликала неоднозначну реакцію, а в ретроспективі отримала навіть ще нижчі оцінки, ніж ті, що дали їй критики того часу. Зокрема, рецензент AllMusic (оцінка 2/5) помітив, що альбом став початком «лякаючи швидкого розпаду» ансамблю. Technical Ecstasy в британському чарті досяг 13 місця[48], але в США не увійшов навіть в Топ 50, хоч і став золотим в 1997 році. В листопаді 1976 року Black Sabbath почали в США турне на підтримку альбому, запросивши Boston і Теда Ньюджента, закінчивши його в Європі з AC/DC в квітні 1977 року[49].

В листопаді 1977 року, під час репетицій незадовго до початку студійної роботи над наступним альбомом, Оззі Осборн, розчарований вибраним напрямком розвитку, покинув гурт. На заміну йому був терміново запрошений співак Дейв Вокер, відомий участю в Fleetwood Mac і Savoy Brown: з ним гурт і почав працювати над новим матеріалом[50]. 8 січня 1978 року Black Sabbath єдиний раз виступили з Вокером, зігравши «Junior's Eyes» в телепрограмі BBC «Look! Hear!»[50].

В січні, коли гурт знову приступив до репитицій, Осборн, який раніше збирався створити сольний проект (з учасниками Dirty Tricks Джоном Фрезером-Бінні, Террі Горбері і Енді Бірном), раптом передумав і повернувся до Black Sabbath[51]. «Але він відмовився співати те, що ми записали з тим іншим хлопцем, що створило труднощі. У студію ми прийшли практично не маючи пісень. Ми писали їх вранці, а записували вечорами, що було нелегко, тому що осмислити створюване не було можливості… Мені було дуже важко видавати нові ідеї і реалізовувати їх з такою швидкістю», — говорив Тонні Айоммі. П'ять місяців гурт провів в Sounds Interchange Studios в Торонто, працюючи і записуючи матеріал, який склав згодом альбом Never Say Die![52]. Як згадував Айоммі, процес затягнувся, знову таки через зловживання наркотиками: «Ми приїжджали на сесію і вимушені були розходитися, тому що були занадто накачані наркотиками. Ні у кого нічого не виходило, ми були ніякі, кожен грав своє. Ми поверталися, намагалися проспатися і наступного дня повторити спробу»[53].

Never Say Die!, стилістично різнорідний альбом насичений елементами джаз-, сінт-, блюз- і прог- року, вийшов в вересні 1978 року, досягши 12 у Великій Британії і 69 рядків в США, відповідно. Синглами з альбому вийшли «Never Say Die» і «Hard Road». Обидва потрапили в британський Топ 40 і дозволили гуртові знову виступити в програмі Top of the Pops (з «Never Say Die»)[54]. В цілому Never Say Die мав мало спільного з тими ідеями, які зробили Black Sabbath піонерами свого жанру. Музична преса розкритикувала альбом, і згодом критики не виявили в ньому достоїнств: на думку Allmusic, «ці росфокусовані пісні ідеально віддзеркалили внутрішню напруженість у гурті й зловживанням наркотиками». Гастролі Black Sabbath на підтримку Never Say Die! розпочалися у 1978 році[55]. Журналісти відзначили, що гурт на сцені виглядав «втомленим і позбавленим натхнення», в неприємному контрасті з «юнацьким завзяттям» розігрівальників Van Halen, для яких це усесвітнє турне було першим[55]. Концерт в Hammersmith Odeon був знятий на плівку і пізніше вийшов на DVD під назвою Never Say Die. Завершальний концерт турне, в якому Осборн востаннє (перед багаторічною відсутністю) вийшов із гуртом на сцену, відбувся в Альбукерке, Нью-Мексико, 11 грудня[56].

Закінчивши тур, Black Sabbath повернулися до Лос-Анджелеса, знову зняли будинок в Бель-Ейр і провели рік, готуючи матеріал до наступної платівки. Процес йшов тяжко, і напруга наростала, підігріта вимогами записувальної компанії прискорити його. Осборн був не в стані запропонувати нові ідеї, і Айоммі звільнив його. «На цей час Оззі підійшов до кінця. Всі ми багато приймали наркоти, кокаїну, всього взагалі, але Оззі ще й пив безперервно. Вважалося, що ми репетируємо. Але нічого не відбувалося. Типу: „Ну що, порепетируєм сьогодні? Давай краще завтра“. Так нічого і не вийшло: гроші розчинилися»[57], — згадував Айоммі. «Алкоголь безумовно був бичем Black Sabbath. У нас просто долею було зумовлено, щоб ми себе знищили», — визнавав Ворд, якому в той момент, як другу Оззі, доручили повідомити вокалісту звістку про те що його звільнено зі складу групи[58].

Black Sabbath на концерті в Кардіффі, 1981 рік.

В 1979 році Шерон Арден (пізніше Шерон Осборн), дочка Дона Ардена, менеджера Black Sabbath, запропонувала Ронні Джеймсу Діо, вокалісту Rainbow, замінити Осборна. В червні Діо став офіційним учасником гурту і приступив до роботи над новим альбомом. Прихід Діо, співака абсолютно іншого вокального стилю, ознаменував собою радикальну зміну звучання гурту. "Вони були абсолютно різними, і не тільки за тембром голосу але й за манерою виконання. Оззі був блискучим шоуменом, але Діо приніс з собою абсолютно новий підхід до музики, а також вокал. Якщо Оззі співав слідуючи рифу, як в 'Iron Man', то Діо 'всупереч' рифу. Його прихід приніс абсолютно новий погляд на сам процес створення пісень.[59], — казав Айоммі. Багато в чому завдяки Діо і його знаменита «коза» (спочатку покликана нейтралізувати «дурний погляд», але яка потім стала його звичним вітанням, зверненим до аудиторії) набула популярності в метал-субкультурі, ставши жестом, загальноприйнятим серед — музикантів так і серед фанів.

У вересні 1979 року Гізер Батлер тимчасово покинув склад: його замінив Джефф Ніколс з гурту Quartz[60]. Такий склад повернувся в листопаді в Criteria Studios і почав запис матеріалу[60]. В січні до гурту повернувся Батлер, після чого Ніколос перейшов за клавіші[60]. Альбом Heaven and Hell, спродюсований Мартіном Бірчем[61], вийшов 25 квітня 1980 року і був добре прийнятий критиками[62]. Через десятиліття після виходу рецензент Allmusic назвав реліз одним з найкращих альбомів Sabbath, який ніс в собі всі ознаки відродження і присутності нової енергії. Heaven and Hell досяг 9-го місця у Великій Британії[62] і 28-го рядку в США, успіх в чартах мали і два його сингли: «Neon Knights» і «Die Young», які стали хітами[63]. Гурт вирушив у велике всесвітнє турне, давши свій перший концерт з Діо в Німеччені 17 квітня 1980 року[62].

Весь 1980 рік Black Sabbath гастролювали разом з Blue Oyster Cult в рамках туру Black and Blue. Концерт в Nassau Coliseum (Юніондейл, Нью-Йорк) був знятий на плівку і вийшов фільмом в 1981 році під заголовком «Black and Blue». 26 липня 1980 року Black Sabbath виступили перед 75 000 натовпом фанів, заповнивши весь лос-анджелеський Memorial Coliseum (разом з Journey, Cheap Trick і Molly Hatchet)[63]. Приблизно в цей час на Vertigo Records вийшов концертний альбом Black Sabbath Live at Last, куди увійшли записи, зроблені впродовж попередніх семи років; він був майже зразу знятий з продажу, але встиг потрапити в Топ 5 (перевипущений сингл «Paranoid» увійшов у першу двадцятку)[63].

Поміж тим, батьки Ворда померли один за другим протягом дуже короткого часу, і він тяжко пережив удар[63]. «Я стрімко йшов на дно: п'яним був 24 години на добу. І коли виходив на сцену, вона здавалась мені не такою вже яскравою, ніби почала помирати зсередини. Концерти здавалися блідими, Рон стояв там, і робив свою роботу, а я думав про себе: 'Все закінчено'. Мені подобався Ронні, але в музичному сенсі він — не по мені» — згадував барабанщик.

18 серпня 1980 року, після концерту в Міннеаполісі (штат Міннесота) Білл Ворд був звільнений з Black Sabbath, на заміну йому був запрошений Вінні Еппіс[64]. «Мене просто стусаном вибили зі стільця, навіть не попередивши. Я розумів що їм потрібен був ударник, щоб врятувати тур, але я грав з групою багато років, майже з дитинства. Це було боляче» признавався Ворд.

В січні 1981 року Black Sabbath завершили турне Heaven and Hell і повернулись в студію для роботи над новим альбомом. Записаний з продюсером Мартіном Бірчем, Mob Rules, вийшов у листопаді 1981 року. Його добре прийняли фани, натомість критики оцінили гірше. Рецензент Rolling Stone Дж. Д. Консідайн оцінив його однією зіркою, зауваживши, що гурт тут звучить «так само тупо і пихато, як звучав завжди». Вже після кількох років оцінки критиків змінилися: Е. Рівадавіа, рецензент з AllMusic, назвав альбом «прекрасним». Mob Rules здобув статус золотого у Великій Британії і досяг Топ 20 їхніх чартів[65]. Головний трек, записаний в старому англійському будинку Джона Леннона, увійшов у звукову доріжку мультиплікаційного фільму 1981 року Heavy Metal, але у версії, яка відрізнялася від альбомної[66]. Успіх в Британії мали і два сингли: «Mob Rules» і «Turn up the Night».

Незадоволений якістю альбому Live at Last, гурт підготував ще один концертний альбом, Live Evil, складений із записів, зроблених під час турне Mob Rules у Далласі, Сан-Антоніо і Сиэтлі, в 1982 році. Під час мікшування матеріалу в Айоммі і Батлера стався конфлікт з Діо. Отримавши (як з'ясувалось, помилкову) інформацію від звукорежисера, вони звинуватили вокаліста в тому, що він вночі прокрався в студію і збільшив гучність своєї партії вокалу. Діо, в свою чергу, не задовольнила якість його фотографій на обкладинці. «Ронні хотів розширити свою сферу впливу, Гізера це дратувало, це і поклало початок розладу. Під час запису Live Evil все і розвалилось. студійний звукорежисер просто не знав кого слухати: ми говорили йому одне, а Ронні — друге. В кінцевому підсумку ми сказали досить: з гуртом покінчено» — згадував Айоммі. До моменту виходу платівки в січні 1983 року Діо вже покинув Black Sabbath; за ним пішов і Еппіс, які разом заснували гурт Dio[62].

Кадрову проблему, яка з'явилась в результаті виходу з гурту Діо, гурт вирішив, вмовивши повернутися до складу Ворда і (на здивування багатьох метал-фанів) запросивши Ієна Гіллана, колишнього вокаліста Deep Purple (обидві групи на початку 70-х жорстоко конкурували на концертній сцені). Новий склад записав і випустив Born Again (ще один Тор-5-хіт). В світове турне Black Sabbath вийшли з барабанщиком Бівом Бівеном, відомим до того моменту по роботі в Electric Light Orchestra. Ворд повернувся в гурт навесні 1984 року. По приході Ворда з гурту йде Гіллан, приєднавшись до своєї старої групи. «Я і не збирався входити в склад Black Sabbath, — пізніше говорив він. — просто ми напилися з Гізером і Тоні, а наступного дня я дізнався про свою згоду. Крім цього вони такі милі хлопці. Я добре повеселився, прекрасно провів рік, так що авантюра вдалася».

Після відходу Гіллана гурт пробував різних вокалістів, таких як Дэвід Донато, Рон Кіл, Джефф Фенхольт але через певні причини ніхто з них не підходив. Врешті-решт Ворд вирішив покинути групу, пізніше він скаже: Під час репетицій з Дейвом Донато я зрозумів, чому відчував себе таким нещасним і чому не міг повністю зануритись в роботу з групою. Все тому, що там не було Оза… і в цьому була безжалісна правда. Доводилось з нею миритися, і на самому початку 1984 року в мене вийшло. Мені вистачило чесності визнати цей факт і пояснити це Тоні і Гізеру. Ось так, дуже і дуже засмученим я покинув «Black Sabbath». Тоді я не запив. Я не повторив помилки, допущеної роком раніше, і залишався тверезим. Тому я пішов з гордо піднятою головою і гідністю .[67] Слідом за Вордом групу покидає і Батлер для роботи у власному проекті «The Geezer Butler Band».

13 липня 1985 року Black Sabbath дали концерт в рамках добродійного заходу Live Aid з Оззі Осборном (були виконані три композиції: «Children Of The Grave», «Iron Man» і «Paranoid»). Після цього з групи пішли Оззі Осборн і Батлер (останній створив Geezer Butler Band, яка так і не випустила жодної платівки), залишивши Айоммі єдиним учасником оригінального складу. Після таких подій сам гітарист приступив до запису сольного альбому, запросивши до студії Гленна Хьюза, Джеффа Ніколса, басиста Дейва «The Beast» Спітца і ударника Еріка Зінгера, співробітників по цеху метал-діви Літи Форд, з якою Айоммі був тоді заручений.

Вийшовши у лютому 1986 року альбом Seventh Star був сольним проектом Тоні Айоммі, він був автором музики і тексту, але в останній момент записувальна компанія наполягла на тому, щоб альбом вийшов під іменем Black Sabbath, в результаті чого на обкладинці появився надпис «Black Sabbath featuring Toni Iommi». Альбом, в який були добавлені східні мотиви, став іще менше нагадувати первиний стиль гурту, а потужний вокал Гленна Хьюза не підходив під матеріал Black Sabbath. Сам Гленн казав, що він не був учасником гурту, а перебував в сольному проекті Айоммі. Альбом посів двадцять сьоме місце у Великій Британії.

З альбомом зв'язана ще одна дивна історія: Джефф Фенхольт стверджував, що впродовж семи місяців був вокалістом Black Sabbath, і що пішов з релігійних міркувань. Учасники гурту кажуть, що офіційно він не ввійшов в склад, а лише записав демо для сольника Айоммі. Проте є підстави припускати що в Seventh Star дійсно увійшов матеріал, співавтором якого був Фенхольт, як такий не згаданий. Платівка (в записі якої офіційно взяли участь Хьюз, Спітц, Ніколс і Зінгер), мала комерційний успіх, але склад продовжував мінятися. Незадовго до початку Seventh Star-туру в 1986 році Гленн Хьюз вплутався в бійку, і серйозно пошкодив горло що змусило його поступитися місцем біля мікрофону маловідомому американському співакові на ім'я Рей Гілле. Останній залишив гурт під час запису альбому The Eternal Idol (це було пов'язано з тим що гурт несподівано опинився в центрі фінансових проблем) і пізніше з гітаристом Осборна Джейком Є. Лі створив Badlands, де також узяв участь Ерик Зінгер. На зміну йому прийшов уродженець Бірмінгема Тоні «Кот» Мартін (екс — The Alliance), перезаписавши всі плівки з гілленівським вокалом. Після закінчення роботи над альбомом в складі групи залишились Айоммі, Мартін і Ніколлз. Для участі в турі The Eternal Idol були запрошені басист Джо Берт (Jo Burt) і ударник Террі Чаймс (экс-The Clash).

В 1988 році до складу гурту увійшов Козі Павелл (який прославився як з власним гуртом, так і участю в Rainbow, Whitesnake, Emerson, Lake & Powell). З басистом-сесійником Лоуренсом Коттлом група записала Headless Cross: альбом (найбільш окультний за всю історію) був тепло сприйнятий критикою. Дуже швидко після виходу платівки Коттла замінив ветеран Нейл Мюррей, (колись як і Пауєлл, грав в Whitesnake). Альбом Tyr (1990) багато хто вважає найкращим, що було записано з Мартіном.

28 серпня 1990 року Ронні Джеймс Діо запросив на концерт Dio в Міннеаполісі Гізера Батлера: з ним група виконала (на біс) «Neon Knights». Відбулося возз'єднання (Діо, Батлера, Айоммі, Павелла, Ніколса), але невдовзі Павелл поступився місцем Вінні Єппісу (згадувалось про дві причини такого кроку: падіння барабанщика з коня і його сварка з Діо). Новий склад записав Dehumanizer (1992); версія альбомного трека «Time Machine» ввійшла в фільм «Світ Уэйна». Альбом вперше за дев'ять років повернув групу в американський Top 50; британським хітом став сингл TV Crimes.

• Black Sabbath (1970)
• Paranoid (1970)
• Master of Reality (1971)
• Black Sabbath Vol. 4 (1972)
• Sabbath, Bloody Sabbath (1973)
• Sabotage (1975)
• Technical Ecstasy (1976)
• Never Say Die! (1978)
• Heaven And Hell (1980)
• Mob Rules (1981)
• Born Again (1983)
• Seventh Star (1986)
• The Eternal Idol (1987)
• Headless Cross (1989)
• Tyr (1990)
• Dehumanizer (1992)
• Cross Purposes (1994)
• Forbidden (1995)
• 13 (2013)

як Heaven & Hell

• The Devil You Know (2009)

• Attention ! Black Sabbath (1973)
• We Sold Our Soul for Rock N' Roll (1975)
• Children of the Grave (1976)
• Greatest Hits (1977)
• Between Heaven and Hell (1985)
• Blackest Sabbath/Black Sabbath 1970-1987 (1989)
• Backtrackin' (1991)
• The Black Sabbath Story (1991)
• Iron Man (1994)
• The Sabbath Stones (1996)
• The Sabbath Collection (1996)
• Under Wheels of Confusion 1970-1987 (1996)
• The Collection (2000)
• The Best of Black Sabbath (Platinum Disc) (2001)
• Rock Champions (2001)
• The Best of Black Sabbath (2002)
• Symptom of the Universe (2002)
• Black Sabbath: The Ronnie James Dio Years (2004)
• Greatest Hits 1970–1978 (2006)
• The Dio Years (2007)

• Live at Last (1980)
• Live Evil (1982)
• Cross Purposes Live (1995)
• Reunion (1998)
• Past Lives (2002)
• Live at Hammersmith Odeon (2007) (записаний 31 грудня 1981 року)
• Live... Gathered in Their Masses (2013)