Bristol Beaufort

Ще в 1935 році міністерство авіації видало дві специфікації M.15/35 і G.24/35, на побудову торпедоносця і патрульного/протичовнового літака відповідно. Компанія Bristol Aeroplane Company вирішила задовільнити обидві специфікації за допомогою модифікації свого успішного бомбардувальника Bristol Blenheim. Патрульний літак отримав заводське позначення «Тип 149» (майбутній Bristol Bolingbroke), а торпедоносець — «Тип 150». Через встановлення торпеди довелось переробити фюзеляж, і передбачити використання потужніших двигунів.

Попередній дизайн «Типу 150» був переданий міністерству в листопаді 1935 року. Після цього команда інженерів Bristol прикинула, що обидві специфікації можуть бути виконані в одному літаку на базі «Блейнхейма» і відразу почала роботу над цією ідеєю. В результаті появився дизайн «Тип 152», який відрізнявся довшим фюзеляжем, щоб дозволити розміщувати торпеду в напів-схованій позиції, наявністю системи навігації і радіостанції, а також місце під фотообладнання. Екіпаж мав складатись з пілота, навігатора і стрільця, останній з яких також мав виконувати ролі радиста і фотооператора за потреби.[1]

Новий дизайн більше підходив міністерству авіації, і була видана нова специфікація M.10/36 на бомбардувальник-торпедоносець. Окрім Bristol в конкурсі взяла участь компанія Blackburn Aircraft. Запропоновані проекти, «B-26» і «тип 152» відповідно, хоча і розроблялись в рамках однієї специфікації, але мали задовольнити дещо різні вимоги — літак «B-26» (майбутній Blackburn Botha) повинен був розміщувати торпеду всередині фюзеляжу, а «тип 152» — ззовні. Спочатку обидва літаки мали оснащуватись однаковими двигунами — Bristol Perseus потужністю 850 к.с., але Bristol використав для свого літака потужніші 14-ти циліндрові двигуни повітряного охолодження Bristol Taurus з потужністю 1150 к.с. Тому майбутній «Бофорт» мав значні переваги над конкурентом. Заміна двигунів на потужніші, а також збільшення членів екіпажу до чотирьох забезпечили «Бофорту» контракт на серійне виробництво без виготовлення прототипів.[2]

Виготовлення Beaufort в Мельбурні.

Хоча контракт на перші 78 літаків був підписаний ще в серпні 1936 року, але перший літак піднявся в повітря тільки 15 жовтня 1938 року. Така значна затримка була пов'язана з проблемами з охолодженням двигуна Bristol Taurus, а також нестачею виробничих ліній, через велике замовлення Bristol Blenheim. Випробування першого літака виявили ще ряд проблем з шасі і установкою двигунів. Шасі отримали стулки для закриття шасі, двигуни — нове розташування вихлопних труб, а також додано другий кулемет в верхню турель, і ще ряд незначних змін. Через зміни в конструкції наступний серійний літак зійшов з конвеєра тільки через рік.

Через успішні австралійські випробування «Бофорта» з двигунами Pratt & Whitney міністерство авіації Великої Британії вирішило також використати американські двигуни для свої літаків і наступний контракт з Bristol вже вимагав саме їх. В результаті був створений «Бофорт» Mk.II, перший екземпляр якого здійнявся в листопаді 1940 року. Окрім використання двигунів Pratt & Whitney R-1830, нова модифікація відрізнялась посиленим фюзеляжем, зміненою туреллю і радаром.[3]

• Mk.I — оснащений двигунами Bristol Taurus II/III/XII/XVI. З кінця 1941 року почали оснащуватись радаром ASV Mk.II. (1014 екз.)
  • Mk.IA — модифікація Mk.I з вдосконаленою верхньою баштою з двома кулеметами Browning М1919
• Mk.II — оснащений двигунами Pratt & Whitney R-1830-S3C4G потужністю 1200 к.с. (415 екз.)
  • Mk.IIA — модифікація Mk.II з вдосконаленою верхньою баштою
  • Mk.II T — навчальна модифікація без захисного озброєння і з подвійними пристроями керування
• Mk.III — проєкт літака з двигунами Rolls-Royce Merlin XX, не будувався.
• Mk.IV — проєкт літака з двигунами Bristol Taurus XX, побудовано один прототип.
• Mk.V — літак австралійського виробництва з двигунами Pratt & Whitney R-1830-S3C4G. (50 екз.)
  • Mk.VA — модифікація Mk.V з збільшеним кілем і іншими гвинтами. (30 екз.)
• Mk.VI — аналог Mk.V оснащений двигунами Pratt & Whitney R-1830-S1C3G і гвинтами Curtiss.(40 екз.)
• Mk.VII — Mk.VI з гвинтами Hamilton. (60 екз.)
• Mk.VIII — оснащувався двигунами Pratt & Whitney R-1830-S3C4G. Змінено торпедні підвіси для можливості використання американських торпед. Встановлено радар ASV Mk.II і навігаційну систему Loran.(520 екз.)
• Mk.IX — транспортна модифікація. (46 останніх Mk.VIII були завершені в такому вигляді.)

• Харук А.И. Ударная авиация Второй Мировой - штурмовики, бомбардировщики, торпедоносцы. — Москва : Яуза::ЭКСМО, 2012. — 400 с. — ISBN 978-5699595877. (рос.)
• Monday, Devid. Consice Guide to British Aircraft of World War II. — London : Airspace Publishing Ltd, 1984. — 240 с. — ISBN 0600349675. (англ.)

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Bristol Beaufort