Ільпибоки

Село Ільпибоки має характерну видовжену форму у напрямку захід-схід у зв'язку із забудовою по обидва боки однієї вулиці.

Станом на 1911 рік у списку населених міст Волинської губернії село Ільпибоки відноситься до Дубенського повіту Княгининської волості, де дворів — 45, жителів — 297 чоловік, поліцейських участків — 2, мирових судів — 2, мирових посередників — 2, слідчих суддів — 2, верств до Дубна — 29[2].

У ХVIII ст. власник села Стжельницький побудував тут палац, який був одним з найкращих старопольських дворів Волині. Він мав висунутий ламаний дах, дві просторі офіційні з покоями гостинні, дві сінних, велику кількість покоїв, стіни котрих були покриті мальованими полотняними шпалерами, у кінці палацу були оздоблені каміни. В половині XIX ст. все це впало в занепад. Залишків будівель на території села не збереглося. Могили власників села знаходяться в католицькій каплиці, у кінці села.

Ільпибоки та Пащиха на польській карті 1926 року

В подальшому власниками нашого села були родини ставропольських родин Стройновських, Вітвінських і, нарешті, росіянина генерала Турчанінова, маєток якого розкинувся на північній околиці села. Північна околиця села була розкинута на горбі понад річкою Жабичі і нараховувала біля сотні хат, ця вулиця власне і називалася селом (тепер Набережна). Друга вулиця, що пішла на схід, носила назву хутір (тепер Центральна). Маєток генерала Турчанінова увінчувала одноповерхова простора кам'яниця з високою стелею на відміну від низьких селянських хаток (тепер будинок Кремпацькихі родини Свереп'юк). Від неї до річки спускався старий парк, що закінчувався внизу загородженим пляжем. За селом біля річки стояв водяний млин Байбуха. А від нього до залізниці аж десь під Вербу тягнулася вузькоколійка. Її збудували перед Першою світовою війною. Але ніяких поїздів селяни тут і не бачили. Лише інколи проїжджали ваговози, які тягнули здорові коні-ваговози. До Ільпибоківської сільської ради входило село Пащиха, яке за розповідями старожилів було започатковане на лісовій місцевості одним багатим господарем Пащуком, що і від цього пішла назва села Пащиха. В селі проживали поляки Пачковські та чех Кійовський, а також сім'я німця. Крім того були і свої заможні місцеві господарі. Був час, що в Пащисі нараховувалося 70 і більше господарств. Пащиха славилась смачною холодною водою, якою смакували проїжджі.

В роки української революції та Директорії національна свідомість в селі швидше всього була відсутня, так як в історії немає сторінок з найменшою згадкою про це, окрім як про жителя села — бунтаря Павла Гурського, який із місцевих чоловіків створив український загін самооборони, який у той же час, що й армія Нестора Махна протистояв усім владам та режимам, його життєвою ідеєю було бачити свою батьківщину вільною та незалежною, а доля і погляди, як не дивно виявилися напрочуд схожими з Нестором Махном. Кремезний чоловік зростом у два метри, натомість від інших, його відрізняли дві особливості — грамотність і організаторський хист.

В часі постання Української Народної Республіки в Ільпибоках діяла міні-республіка, її засновником і став Павло Гурський, учасник урочистостей з нагоди проголошення Акта злуки 1919 року у Києві. У селі кілька років — до осені 1920 — діяв селянський загін самооборони чисельністю до ста чоловік, було навіть 2 кулемети. За часів Речі Посполитої був заарештований, то влаштував у в'язниці вибух і подався полями додому. Загін Павла Гурського існував з 1918 по 1920 рік, подальше життя Гурського проходило у постійній боротьбі та переслідуваннях. З приходом першої радянської влади Гурський був засланий до Сибіру[3].

Громадянська війна промайнула селом майже непомітно, якщо не рахувати наскоку будьонівців, які втікали на схід з-під Берестечка восени 1920 року.

До 1939 року в селі не було жодної людини з середньою освітою, більшість селян були неписьменними. Радянська влада в селі була встановлена у вересні 1939 року. В 1940 році селяни вступили на шлях соціалістичного господарювання. В селі було організовано колгосп «8 Березня», а в селі Пащиха колгосп «30-річчя Жовтня», у яких нараховувалось станом на 01.05.1941 рік 129 дворів, землі в селян — 698 га.

Комсомольська організація в селі організована в 1941 році.

В червні 1941 року гітлерівці окупували село Ільпибоки, яке було визволено Червоною Армією 18 березня 1944 року. Після визволення села населення приступило до відбудови зруйнованого війною господарства.

В 1947 році трудящі села відновили колгосп «8 Березня», тоді в колгоспі було побудовано тваринницькі приміщення, а в 1964 році колгоспну контору, в 1965 році — магазин, медпункт, клуб. Колгосп було оснащено новою технікою — було 10 тракторів, 2 комбайни, 32 сільськогосподарські машини.

В 1966 році проводилось осушення болота на площі 31 га. В 1968 році — розпочато реконструкцію електроліній, 1967 році — за рішенням правління колгоспу і парторганізації збудовано обеліск загиблим воїнам-односельчанам.

Швидкими темпами йшло будівництво, до 1965 року в селі було збудовано 35 нових житлових будинків. А до війни в селі було лише два велосипеди, не було жодного радіоприймача. У 1948 році — господарство "8 Березня " і «30-річчя Жовтня» об'єдналося в одне господарство «8 Березня». В 1948 році в селі діяли гуртки художньої самодіяльності.

У 1991 році господарство «8 Березня» від'єдналось від Рудківського «Червоний промінь» — керівником господарства став Мельничук Микола Климович. У 1993 році за ініціативою керівника в селі було побудовано газопровід, дорогу з твердим покриттям.

У грудні 1993 року рішенням Рівненської обласної ради №217 від 10.1993 року відокремлено село Ільпибоки від сільської ради Рудка.

У 1999 році сільською радою на баланс було прийнято водонапірну вежу, відновлено водопостачання більшій половині мешканцям села.

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:[5]