Берестечко

7 липня 1547 року великий Литовський князь, король Польщі Сигизмунд ІІ Август дозволив князеві Семену (після хрещення за католицьким обрядом — Фридерику, чи Фрідріху) Пронському у його селі Берестечку закласти місто:
«Де маєтность та (тобто Берестечко) княжни Марусі Богушівни Богодивної дісталася її коханому князю Фрідріху Глібовичу Пронському, дозволити йому в Берестечку місто зводити, мати корчми з медом і пивом, корчми самогонні і винні, одержувати чопове, торгове мито, торги проводити в кожен понеділок, а ярмарки на Іллі і на запусти перед Пилипівкою».

Після смерті Фрідріха Пронського у 1555 р. його вдова Федора повторно виходить заміж — за гнезненського каштеляна Миколая Тшебуховського. Стараннями Тшебуховського місто 1559 р. дістає грамоту на магдебурзьке право від Сигізмунда Августа.

Ставши містом, Берестечко значно піднеслося у своєму розвитку. Особливо це було помітно після занепаду Перемиля. Як свідчить карта торговельних шляхів XVI століття, через Берестечко йшли купці із Козятина, Вовковичів, Луцька, Кам'янки-Струмилової та багатьох інших міст і поселень. Про швидке зростання Берестечка можна судити з того, що в 1569 році в актах Люблінської політичної унії Берестечко уже згадується у числі місцевостей, які складають Луцький повіт.

Польський магнат Анджей Лещинський отримав у власність Берестечко, яке було успадковане родичами його другої дружини — княжни Федори Сангушко, доньки брацлавського воєводи Романа Сангушка.[4]

За часів володіння містом польськими магнатами Лещинськими в місті існував кальвінський збір, діяла велика громада кальвіністів. Зокрема, опікувався ними дідич Анджей Лещинський — дерптський воєвода, онук белзького воєводи Рафала Лещинського.[5]

Єдиний примірник старовинної гербової печатки Берестечка відомий з колекції матеріалів графів Потоцьких, що зберігається в фондах Центрального державного історичного архіву України в м. Києві, і датований 1743 р. (Ф. 49. — Оп. 1. — Спр. 2658. — Арк. 3). В полі печатки — овальний щиток, увінчаний короною і обрамлений військовою арматурою; в щитку — людська постать у короткій одежі (напівоголена), що тримає в правій руці предмет на довгому древку (найімовірніше — постать Святого Івана Предтечі, патрона місцевої католицької парафії, з хоругвою в руці). Довкола герба залишки напису: « * BERESTEK…». Судячи з символіки, печатка виникла не раніше 1651 року (як відомо, парафію в ім'я свого патрона — Св. Івана Предтечі — заснував у місті король Ян ІІ Казимир після поразки під Берестечком козаків на чолі з Богданом Хмельницьким: див. Słownik geograficzny Królewstwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — T. 1. — Warszawa, 1880. — S. 140). Крім того, в актовій книзі Берестецького магістрату XVII століття (зберігається так само в фондах ЦДІА України в Києві) під 1678 роком міститься згадка про «срібну міську печатку з вирізьбленими літерами» («pieczęć miejska srebrna z literami wyrzytymi»).

Битва під Берестечком (28 червня — 10 липня 1651)  — найбільша битва Хмельниччини, яка відбулася біля містечка Берестечко між Військом Запорозьким під командуванням Богдана Хмельницького та союзним йому кримськотатарським військом Ісляма III Ґерая з одного боку та армією Речі Посполитої під командуванням Яна II Казимира з іншого.

Макет Берестецької битви у краєзнавчому музеї м. Рівного

Згідно з польськими історичними джерелами XVII—XVIII століть, кількість польського війська становила до 300 000 вояків[6]. Також є свідчення про те, що поляки мобілізували на війну кожного сьомого підданого держави[6]. Важливим свідченням кількості українського козацького війська є твердження одного з учасників битви з польського боку про стотисячне українсько-козацьке військо[7]. Сучасні українські академічні дослідження в середньому подають чисельність козацької армії у 100 000, кримськотатарської у 30 000 (тобто у максимальну її можливу кількість за умови, коли в поході бере участь сам хан; хоча в радянській історіографії побутувала думка про те, що чисельність кримсько-татарської орди, навіть на чолі з ханом ніколи не перевищувала 10 000-15 000 вояків, а за повідомленнями турецького мандрівника Евлія Челебі, свідчення якого певно є найоб'єктивнішими та неупередженими, кількість кримсько-татарської орди на чолі з ханом не могла бути більшою за 8-10 тисяч осіб). Чисельність армії Речі Посполитої оцінюється більшістю сучасних українських істориків у 200 000 військових.

Битва закінчилась перемогою польського війська, однак козацька армія не була розгромлена. Загальноприйнятою є думка, що основних своїх втрат козаки зазнали, переправляючись через р. Пляшівку, під час виходу з битви. Однак останні наукові дослідження показують, що кількість загиблих козаків в польських історичних джерелах (до 30 000 убитими) є значно перебільшеною. Археологічні розкопки, що проводяться в останні десятиліття на місці битви віднайшли рештки лише близько сотні загиблих під час переправи козаків[8]. Іншим свідченням на користь незначних втрат української армії було те, що Богдан Хмельницький вже через два місяці зумів зібрати майже стотисячне військо під Білою Церквою, блокувавши там польсько-литовські війська і змусивши їх укласти мир, що було би неможливим за умов важких втрат українсько-козацької армії під Берестечком. В радянській історіографії (до початку розкопок на місці битви) була поширена цифра у 10 000 загиблих в ході битви козаків.

Причиною поразки козацького війська було те, що татари зненацька полишили поле бою, захопивши з собою Богдана Хмельницького.

Битва під Берестечком була найбільшою за усю Визвольну війну.

Однією зі складових успіху королівських військ у битві під Берестечком була тактика побудови й ведення бою, що сильно відрізнялася від застосовуваної поляками раніше. Війська були розставлені цього разу незвичним німецьким способом, і козаки не змогли скористатися досвідом, який вони нагромадили за час попередніх війн. Всі атаки зустрічалися і відбивалися з незвичайною ефективністю.

Багато жителів містечка під виглядом евакуації було вивезено на Схід, частина залишилась. 26-27 липня 1914 року відбувся кавалерійський бій поблизу Берестечка, який завершився повною поразкою австрійського спецназу і відступом їх до Бродів. На початку 1915 року бойові дії були перенесені безпосередньо на територію Волині. 2 травня 1915 р. німецько-австрійські загарбники прорвали фронт і захопили західну Волинь. Різко зросли ціни на пиво, продукти та паливо. Населення голодувало, спалахнув тиф. У 1916 році війська Південно-Західного фронту під командуванням Брусилова перейшли в наступ і знову зайняли місто.

У районі Берестечка в 1916—1917 роках стояла 113-та танкова дивізія російської армії, від солдатів якої населення дізналося про зруйнування царизму і жовтневий переворот у Петрограді. Голодні, замерзлі, злі солдати відмовлялись воювати; зафіксовані випадки братання з німецькими і австро-угорськими вояками, серед них були й галицькі українці.

Німецько-австрійські війська увійшли до Берестечка в лютому 1918 р. Навесні 1918 р. сюди прибігли поляки. Восени цього ж року вони на центральній площі Берестечка розстріляли більше тридцяти січових стрільців. Селяни псували полякам гармати, травили отрутою солдатів, спалахнуло повстання, яке було придушене. За підтримки Антанти 25 квітня 1920 року розпочалася радянсько-польська війна. На Південно-Західному фронті проти армії Пілсудського воювали кіннотники Будьонного. 2 серпня 1920 р. на ділянці Боремель — Берестечко річку Стир форсувала 14-а кавалерійська дивізія і відбила Берестечко в поляків.[9] Але після того, як частини Першої кінної армії рушили на Захід, Берестечко знову захопили ті самі поляки. Згідно з Ризьким мирним договором 1921 р. Західна Волинь увійшла до складу Польщі.

Розпорядженням міністра внутрішніх справ 5 квітня 1934 р. з міста вилучено землі сіл Старики і Піски та включені до сільської ґміни Берестечко, натомість з сільської ґміни Берестечко вилучено приміські землі мешканців міста з розпарцельованого (поділеного) маєтку Нарічин і луки мешканців села Кутрів та приєднано їх до міста[10].

Вже 23 червня 1941 р. німецькі війська зайняли м. Берестечко. З 23 по 29 червня 1941 р. в районі Луцька, Радехова, Бродів, Рівного розгорнувся зустрічний танковий бій. З півдня, з району Бродів, на Радехів і Берестечко проти сил Клейста наступали 15-й та 8-й мехкорпуси. До 25 червня південне ударне угруповання радянських військ, особливо 8-й механізований корпус, який мав у своєму складі 969 танків (з яких 219 КВ і Т-34) здійснило 400-кілометровий марш у загальному напрямку на Берестечко. У розгорнутому 26 червня 1941 р. танковому бою брало участь з обох сторін до 2000 танків. Жорстокі бої розгорнулись за с. Лешнів (14 км південно-західніше Берестечка).

Цей населений пункт німці перетворили на фортецю, зосередивши тут багато прихованих протитанкових гармат, але їх опір було зламано. Розгромивши частини 16-ї танкової дивізії гітлерівців, з'єднання корпусу пересунулося на 30-35 км і увірвалося в Дубно, але на цьому наступальні можливості 8-го мехкорпусу були вичерпані. В ході цих боїв Південно-Західний фронт втратив 2/3 своїх танків.

У роки війни фашисти знищили в Берестечку багатьох жителів. Відразу ж після німецького вторгнення, було створено гетто для єврейського населення. Гетто було ліквідовано у вересні 1942 р., розстріляно більше 3 тисяч євреїв у яру за 2 км від міста[11]. Загальна кількість жертв окупаційного режиму становила 4 тисячі. У квітні 1944 року війська 2-го Українського фронту відбили Берестечко від гітлерівців. Фронт на декілька місяців зупинився за два десятки кілометрів від міста. У прифронтовому Берестечку, на польовому аеродромі, базувалися авіачастини дивізії прославленого аса Олександра Покришкіна.

Окремої сторінки заслуговує діяльність УПА в місті і околицях. З перших днів запрацювала мережа ОУН у терені. Так, 25 червня 1941 загін ОУН(Б) зайняв райцентр, який утримував до приходу сил німецької армії. За наказом проводу почались заходи опору. Підпілля очолюють окружний провідник ОУН Стемид (Бондарчук Михайло, с. Мислинці). Районний провідник Сокіл (Ткачук Григорій, м. Горохів) в м. Берестечку до керівництва стають районний провідник ОУН Данило, його заступники Чапай (Пилипович Іван).

На теренах Берестечківщини зокрема в с. Зелена, Волиця, Лобачівка проходили вишкіл. Під керівництвом старших провідників гартувались військові навички. А у селі Волиця—Лобачівська — функціонував політичний вишкіл, куди потрапляли здібніші юнаки.

В липні 1943 року після масових випадків дезертирства українців з батальйонів німецької поліції, значно поповнились лави УПА. В кінці липня 1943 року з боку Рівненщини відбувся напад куреня УПА на околиці міста.

З середини липня 1943 року в Берестечку був притулок для кількох тисяч польських біженців з навколишніх сіл. Для їх захисту від УПА німецькою окупаційною адміністрацією були призначені десятки людей з відділення Шуцманшафт, що складалися з поляків. 30 грудня 1943 був здійснений напад сотні УПА під командуванням «Макса» (Максима Скорупського) на польських поліцаїв в маєтку Наречин, поблизу Берестечка, змусивши їх відступити до міста. Потім упівці оточили місто та обстріляли з кулеметів та 76 мм. артилерії, вбивши кілька людей[12].

Поступово поляки залишили Берестечко і перейшли в Галичину (тоді в межах Генеральної губернії) або були депортовані для примусової праці у Третьому рейху. 17 січня 1944 року німецькі війська евакуювалися з Берестечка. Поблизу Лобачівки відбувся великий бій, у якому загинуло кілька десятків німецьких солдатів, а начальника Горохівської жандармерії Галепея українські партизани взяли в полон. Після переходу Берестечка до рук Червоної армії розпочалися сутички підрозділів ОУН-УПА з військами НКВС.

Політична «відлига» 1957 року сприяла поверненню репресованих громадян до Берестечка. Економічні реформи сприяли певному розвитку краю. Так, у 1963 році в місто надійшов струм з Добротвірської ДРЕС. Соціальні реформи Хрущова, а за тим Брежнєва, припинення репресій певною мірою сприяли популярності радянської влади. Проте деякі реформи, зокрема адміністративна, у результаті якої було ліквідовано Берестечківський район (1959 р.), не могли подобатися жителям міста. Жителі міста були дуже обурені та розлютилися. Спалахнув бунт. Але комітет Держбезпеки Горохівського управління внутрішніх справ розігнав протестувальників на площі сльозогінним газом і бунт був придушений.

У 50—60-х роках розвивається інфраструктура Берестечка. У 1961 р. було відкрито зоологічний технікум, згодом реорганізований у ПТУ-27, були відкриті районна лікарня і школа. Будувались заводи, зокрема, будівельних матеріалів, філіали Горохівського плодоконсервного і сирзаводів, павільйон побутового обслуговування, поблизу міста видобували торф. 1 травня 1963 року відкрився міський краєзнавчий музей, очолений Г. С. Філіповичем, який багато зробив для дослідження минулого краю.

Пам'ятник кн. Олександра Пронського

Стоїть на могилі колишнього власника містечка князя Олександра Пронського (XVI ст.). Місцеві жителі називають пам'ятник «Мурований стовп». Існує легенда, що срібна труна князя була наповнена коштовностями і висіла у склепі на золотих ланцюгах. На стовпі також можна побачити видряпаний напис «Король Сигізмунд Август ІІ».

Свята Текля

Згідно з переказами, її було збудовано в ХVІІ ст. в пам'ять про українських дівчат та польських монахинь, які, будучи захопленими в полон кримськими татарами, відмовились рухатися далі. Завойовники їхніми тілами вистелили собі дорогу до відступу через болота. Каплицю було названо на честь настоятельниці монахинь Теклі.

Костел Святої Тріїці

Костел Святої Тріїці був вивершений поляками у XVII ст. на ознаменування своєї перемоги під Берестечком у 1651 р. Побудований у стилі рококо, він вражав своєю вишуканістю архітектури. У підвалах костелу збереглося кілька підземних переходів, які, однак, уже не придатні для використання. Існує інформація, що один із них вів до маєтку князя Пронського, розміщеного неподалік (у наш час приміщення психо-неврологічного інтернату), інший простягався аж на 2 кілометри до маєтку князя Рінчинського (зараз приміщення бібліотеки ПТУ). На жаль, на стані костелу вже неабияк позначилися вплив століть, відсутність належної реставрації, а найбільше — людська байдужість (за радянських часів у підвалах навіть були розміщені сирні цехи). Кілька разів тут ніби й бралися за відновлення будівель, однак ентузіазм істориків згасав, а місцеве православне населення не надто цікавиться долею католицького костелу, нехай навіть він із статусом пам'ятки старовини. Місцева католицька громада робила спроби отримати дозвіл на реставрацію та за власні кошти виконати її, однак чиновники зіслалися на те, що самі організують ремонт. Католицька громада домоглась права на реставрацію каплички на місцевому польському кладовищі.

Свято-Троїцький собор

Див. також Свято-Троїцький собор (Берестечко)

Вражає величчю православний Свято-Троїцький собор, зведений на початку XX століття на честь подвигу козацько-селянського війська в 1651 р. Згідно з задумом архітекторів він мав складатися із 3-х частин: Підземного (Зимового), Основного та Верхнього храмів. Дозволили спорудити лише Підземний та Основний храми, оскільки стало зрозуміло, що коли почнеться зведення Верхнього храму, то Свято-Троїцький собор стане вищим за костел, а цього тодішня польська влада аж ніяк не могла допустити. Будівництво храму було припинено, його накрили, прилаштували купол.

Із приходом радянської влади собор перетворили на склад. Храм чекав свого відродження аж до початку 90-х років. Було зроблено косметичний ремонт, проведено внутрішній розпис (художник Микола Миколайович Кліцук). Храм знову почав жити!

У 2000 році було розпочато масштабну реконструкцію, після її завершення він, як вважається, стане одним із найбільших в Україні. Висота головного купола — понад 50 метрів. Сяють золотом хрести куполів, які в гарну погоду видно за десятки кілометрів.

Між іншим, із знаменною подією 1651 року пов'язаний і храм XVIII ст., розташованому поряд із Берестечком, над річкою Стир у селі Кутрів.

Від центру Берестечка рукою подати до колишнього княжого літописного міста Перемиль з його древнім городищем (нині село).

• Забельський Іосиф Давидович — дитячий письменник, казкар;
• Ошуркевич Олексій Федорович — український етнограф, фольклорист;
• Павловський Михайло Петрович — хірург, доктор медичних наук, професор, академік;
• Хара Олександр Іванович — лікар, громадський діяч;
• Феодосій Манзюк (Кость Волиняка) — письменник;
• Гольцов Віталій Володимирович — театральний режисер.
• Жозеф Прессман (1904—1967) — французький художник.

• Богдан Хмельницький;
• Тарас Шевченко;
• Микола Костомаров;
• Дорошенко Дмитро Іванович;
• князь Олександр Пронський;
• Рафал Лещинський — староста корсуньський, мостиський, батько короля Речі Посполитої Станіслава.[14]
• Ян Казимир ІІ — король
• Данилюк Юрій Степанович (1977—2015) — солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни 2014—2017 років.