Астури

Асту́ри (лат. astures) — кельтський народ на півночі Піренейського півострова у VІ ст. до н.е. — Х ст. н.е. Займали терени сучасної Астурії, іспанських провінцій Леону, Луго і Самори, португальської Трансмонтани. За мовою та матеріальною культурою були близькими до західних сусідів — галлеків. Мали матірархально-родовий устрій. Проживали у городищах. Володіли понад 20 містами й 10 поселеннями. Були язичниками. Основою господарства було скотарство (розведення овець, корів, малих коней[1]), збиральництво (жолуді), землеробство (вирощування ячменю, пшениці, льону)[2]. Практикували грабіжницькі набіги на сусідів, зокрема на ваккеїв та римлян на півдні[3]. Поділялися на племена, які входили до двох географічних груп, розділених горами: загірні астури (transmontani) та пригірні астури (cismontani). Перші мешкали між річкою Навія та горами Пікос (сучасна Астурія), другі — в районі долини річки Астура (Леон). У римських джерелах фіксуються з 207 до н.е. як найманці карфагенян у Другій Пунічній війні[4]. Славилися як мужні і вперті вояки. Були об'єднані у племінну федерацію з гірською столицею в Астуриці. Разом із кантабрами безуспішно опиралися римській експансії (29–19 до н.е.)[5]. Після поразки їхні землі були інкорпоровані до складу римської провінції Тарраконська Іспанія. Погано піддавалися романізації, дотримувалися власних звичаїв, але поступово прийняли християнство. Часто бунтували проти римської влади. Використовувалися римлянами як допоміжна кіннота. Брали участь у римських війнах з британцями і германцями. Після падіння Римської імперії відбили вторгнення свевів і аланів у V ст. Через сторіччя були підкорені готами Сісебута. Під час мусульманської навали VIII ст. зберегли незалежність. Під проводом Пелагія створили Королівство астурів, зародок майбутньої Іспанії, й почали Реконкісту. Стали етнічною основою іспанців (астурійців, кастильців, леонців) та португальців (мірандійців).

Астури на півночі Піренейського півострова. 300 до н.е.