Атакора
Атакора, Того, Аквапім (фр. Chaîne de l'Atacora; англ. Togo Mountains; Akwapim Hills) — гірський ланцюг середньовисоких гір на території Верхньої Гвінеї, Західна Африка. Часто під горами Атакора розуміють лише північну частину гірської системи, що у вигляді двох паралельних гряд простягнулась на півночі Того і Беніну[1].
Атакора | ||||
| фр. Chaîne de l'Atacora , англ. Togo Mountains; Akwapim Hills | ||||
 Гори Того у Гані | ||||
| Гори Того у Гані | ||||
| Країна |  Гана Того Бенін | |||
|---|---|---|---|---|
| Найвища точка | Агу | |||
| - висота | 986 м | |||
  Атакора | ||||
 Атакора у Вікісховищі | ||||
Орографія
Хребти Атакора простягнулися дугою з південного заходу на північний схід, від місцевості на північ від Аккри в Гані, далі, через кордон Того і Беніну до Буркіна-Фасо. Середня висота гір — 600 метрів над рівнем моря. Найвища вершина — гора Агу (фр. Mont Agou; нім. Mont Baumann; 986 м), є найвищою вершиною держави Того. Вершина Афаджато (англ. Mount Afadja; 885 м) є найвищою вершиною Гани, а гора Сокбаро (фр. Mont Sokbaro; 658 м), на кордоні Того й Беніну, найвища точка останнього.
Геологія
Гори Атакора є частиною великого Гвінейського бар'єру, що відокремлює узбережжя Гвінейської затоки від внутрішньої частини Африки — крайове підняття, розбитого збросами докембрійського пенеплену Дагомейсько-Нігерійського кристалічного щита (1735 м)[2]. Тектонічно гори є антиклінальним валом, на захід від яких синекліза Вольта заповнена морськими відкладами силурійського періоду. Гори складені сланцями, пісковиками і кварцитами.
 |
 |
 |
Гора Агу |
Гора Афаджато |
Гори в Гані |
На півдні гір, поблизу ганської Аккри відмічались землетруси, які пов'язані з розломами підводного Кот-Дивуарського грабену, перекритого осадовими відкладами, так і з розломами древньої синеклізи Вольта[3][4] У 1906 році 20 листопада фіксувався землетрус у точці 6,5° пн. ш. і 1,0° сх. д., що спричинив сильні руйнування; 22 червня 1939 року у точці 5,2° пн. ш. і 0,0° сх. д., що спричинив не тільки руйнування, але й смерть 17 осіб, поранення 146[5].
Клімат
Південна частина гір лежить у екваторіальному кліматичному поясі, а північна — у субекваторіальному[6]. М'який, нежаркий і вологий гірський клімат. Влітку перенос вологого повітря з Атлантики углиб материка призводить до дощового сезону. У кліматичному плані гори Атакора відрізняються підвищеним рівнем атмосферних опадів, у порівнянні з прилеглими рівнинами, і утворюють своєрідний кордон між північно- й південносуданською ландшафтними зонами. Взимку північна частина гір зазнає посушливого впливу постійних вітрів з Сахари — харматанів.
Гідрографія
Гори слугують головним вододілом, на захід від якого знаходиться басейн річки Вольта (Пенджарі (Оті)), а на схід басейни або приток Нігеру на півночі (Мекру), або річок, що несуть свої води до Атлантичного океану (Сіо, Моно, Веме). Головна річка Беніну — Веме (англ. Weme; 480 км) бере початок у горах й тече меридіанально на південь до Бенінської затоки.
Рослинність і ґрунти
На більшості схилів розвинені дуже податливі до ерозії червоні латеритні ґрунти, що нерідко змінюються безплідними ділянками[2]. На схилах можна зустріти конуси делювію.
Південні схили гір частково вкриті вологими тропічними лісами нігеро-конголезької формації західно-африканської області палеотропічного флористичного царства, що колись представляли собою пишну багату на тропічні види зелену гілею з 500 великих і 1 тис. малих дерев на 1 га[2][7]. На півдні тепер це здебільшого залишки деградованих листопадних вологих лісів, проте у північній частини ліси досить непогано збереглися[2][8]. Дерева представлені панданусами (Pandanus) й фікусами (Ficus), окремими гіменокардіями (Hymenocardia acida). Багато цінних порід дерев з червоною деревиною. У перемінно-вологих тропічних лісах зустрічаються представники родини двукрилоплодних (Dipterocarpaceae): роди Monotes і Marquesia; родини пандові (Pandaceae): вид Panda oleosa; кава ліберійська (Coffea liberica); фікус Валлі-Шу (Ficus Vallis-Choudae)[7].
 |
 |
 |
 |
 |
Червоні латеритні ґрунти |
Шлях крізь гори |
Гори у Беніні |
Савана північних схилів |
Селище у горах |
Тваринний світ
У зоогеографічному відношенні південна частина гір відноситься до Гвінейсько-Конголезької, а північна — до Східно-Африканської підобласті Ефіопської зоогеографічної області[7].
Історично гори були місцем проживання рідкісного строкатого вовка (Lycaon pictus), який тут більше не зустрічається[9][10].
Населення
Населення гір незначне. Кліматичні умови створюють сприятливі умови для екстенсивного землеробства. Населення займається вирощуванням кукурудзи, проса, арахіса, ямса і бавовни.
Див. також
Примітки
- Краткая географическая энциклопедия : [у 5 т.] / гол. ред. А. А. Григорьев та ін. — М. : Советская энциклопедия, 1964. — Т. 4 : Союзная советская республика — Югославия. — 448 с.
- (рос.) Гвоздецкий Н. А., Голубчиков Ю. Н. Горы. — М.: Мысль, 1987. — 447 с.
- (рос.) Хаин В. Е. Региональная геотектоника: Северная и Южная Америка, Антарктида, Африка. — М., 1971. С. 546.
- (рос.) Шуберт Ю., Фор-Мюре А. Тектоника Африки. — М., 1973. С. 540.
- (рос.) Горшков Г. П. О сейсмичности Африки. — М., 1963. — С. 40.
- Атлас 7 клас. Географія материків і океанів. / Укладач Скуратович О. Я. — К.: ДНВП «Картографія», 2008.
- (рос.) Физико-географический атлас мира. — М.: Академия наук СССР и главное управление геодезии и картографии ГГК СССР, 1964. — 298 с.
- (рос.) Гвоздецкий Я. А. В тропической Западной Африке. — М., 1970.
- (англ.) W National Park of Niger, 2009.
- (англ.) C. Michael Hogan. 2009. Painted Hunting Dog: Lycaon pictus, GlobalTwitcher.com, ed. N. Stromberg.
Література
- (фр.) Tonakpon Hermane Avohou Determination des potentialités pastorales de la Chaine d'Atacora au nord-ouest du Bénin, region de Tanguieta-Batia. These DIA, Université d'Abomey-Calavi 2003, 129 S.
- (фр.) Wala Kperkouma La végétation de la Chaine de l'Atakora au Bénin: diversité floristique, phytosociologie et impact humain. Dissertation Université de Lomé 2004, 140 S.
- (фр.) Brice Tente Recherche sur les facteurs de la diversité floristique des versants du Massif de l'Atacora. Dissertation Université d'Abomey-Calavi 2005, 252 S.