Бабче

Село лежить за 20 км від найближчої залізничної станції Надвірна, тут проходить автомагістраль Солотвин—Надвірна. Крайнє село району. Межує з селами Маркова та Молодьків (Надвірнянський район). Понад селом протікає річка Лукавець.

Назва пов'язана з давньоукраїнською міфологією, згідно з якою баба — жіноче божество, тітка бога Святовита, яка витала над світом у вигляді хмар, пізніше уособлювала світло і нібито жила у горах, на високих кручах.[2]

За народним переказом, за часів татарських нападів жінка з невісткою із с. Старуня, рятуючись від загибелі, утекла до лісу. Її чоловік і син загинули в бою. У лісі втікачі знайшли яр із потоком води. Поруч була печера, у якій вони заховалися. Незабаром сюди прибули й інші втікачі. Так виникло село, яке мешканці навколишніх поселень назвали Бабче, бо започаткували його баби.[3]

На території Прикарпаття є багато сіл, які мають назви з коренем ‘"баба”. Наприклад: Бабинці, Баб’янка, Бабухів. В давніх слов'ян, а також у волохів, досить поширеним було чоловіче ім’я “баба”.

Анто́ній Шна́йдер у своїй праці "Encyklopedya kraioznawstwa Galicyi " (див. EKG, II. g) зазначає[4], що село існувало в I пол. XIII ст. і мало первинну назву Баби та ймовірно було засноване даками-волохами в XII ст., а потім було зруйноване монголо-татарами в 1242 р. У часи правління польського короля Владислава Яга́йла(1386-1434 рр.) його відбудували, але 1593 р. воно було повністю спалене татарською ордою. Проте дуже скоро відродилося.

Починаючи з 40-х років XIV ст. за землі Прикарпаття розпочинається вперта боротьба між Польщею, Угорщиною та Литвою. В 1349 територію Прикарпаття захопили польські магнати, які перекрутили назву на Бабче. Шляхта закріпачила селян, непомірно зросли податки. Підданий міг перейти до іншого пана на Різдво, сплативши викуп. Були утворені великі панські господарства — фільварки. За панщини люди були духовно поневолені. Багато селян трудилися на Монастирській землі Манявського Скиту. Було заборонено вивчати українську мову в школах, навіть вживати слово “українець”.

Перші відомості про село датовані 1434 роком. Село розташувалося в міжгір’ї і розбудувалось вздовж потока, який називався також Бабче, а пізніше Бабчанка.

В 1539 році село повністю спалили татари. Вторгнення татар було і пізніше, проте село відбудовувалось заново.

Гійом Боплан працюючи над картою для польського короля в 1645-1650 роках, мандрував по Русі і коли відвідував Галицькі землі, то місцевість записав в себе на карті як Babeczen.

Babczen на карті Боплана (1650).

В 1772 році після поділу Польщі Прикарпаття попало під владу Австрійської монархії.

Прославлений ватажок Олекса Довбуш два рази зупинявся в селі Бабчому на відпочинок в 1774 р., коли йшов на Солотвин. А як повертався з Богородчан після розгрому замку, то у Бабчому ділили здобич. Очевидно, що він мав у селі друзів і помічників. Ось як писав про цей факт Гнат Хоткевич у книзі "Довбуш”: “Ішли так, що ще затемна були коло Солотвино. Звернули на Бабче, аж там собі дозволили спочинок. Почали паювати здобич — гроші, пістолі, вироби із золота та срібла”. Під тиском народних мас австрійський уряд в 1848 році скасував панщину. Жителі нашого села цього ж року вперше голосували. Депутатом до австрійського парламенту від Солотвинської округи був обраний Іван Капущак, житель села Підгір’я, який виступив з гнівною промовою в парламенті на захист бідняків. Цю промову пізніше було опубліковано у «Новій рейнській газеті» , яку високо оцінив Іван Франко.

В 1869 році в Бабчому нараховувалось 211 хат, у яких проживало 1840 чоловік. В 1858 році відкрито парафіяльну однокласну школу, яка в 1895 році стала вже двокласною. Діти вчилися церковного співу, молитов, читати, рахувати, вивчали польську мову. Навчання припинялось із настанням холодів, бо діти не мали взуття і теплої одежі. “Перша церква в селі була побудована в 1805 році’’ - зі слів старожилів села. Антон Могильницький приїхав у Бабче в 1859 році, став на парафію і був священиком до серпня 1873 року.

В 1902 році церкву розібрали і забрали до села Гвізд. Селяни почали будувати нову церкву, до кінця року церкву було побудовано, і відтоді, навіть у найважчі часи, не була закрита. До цього старенького храму ходять жителі села і нині. На щастя, не знаючи, що таке міжконфесійні конфлікти.

В 1905-07 роках в селі відбувся мітинг, на якому селяни піднімали питання прав народної освіти, розподілу панської землі, поліпшення умов праці. Організатором мітингу був М.М.Огерук. В 1914 році розпочалася перша світова війна. Австрія оголосила мобілізацію. Багато жителів села пішли на фронт, що в 1915 році проходив недалеко від Бабчого. Відступаючи, австрійські війська залишили склади артилерійських снарядів, які ще й тепер знаходять люди в урочищі “Дубки”.

Після розпаду Австро-Угорської монархії в 1918 р. село попало гніт буржуазно-поміщицької Польщі. Становище трудового народу погіршилось, життя стало важким, нестерпним. Про це свідчить такий факт: “За 20 років польського панування було видано 50 Декретів про податок. Ось лише кілька назв податків: натуральний, майновий, за пасовиська, плата за паспорти - за людей і худобу,- значки на хатах, возах, плата за переїзди та ін”. Злидні, відсутність елементарної системи охорони здоров’я призводили до частих епідемій, хвороб і смертей. В 1931 році від холери в селі померло більше сотні чоловік, вимирали цілі сім’ї. їх хоронили на окремому цвинтарі, куди заборонялось ходити. І дотепер частина старого цвинтаря в селі називається “холерник”.

В 1933-34 рр. від тифу померло в селі 17 чоловік. Доведені до відчаю, збіднілі селяни шукали роботи в наймах у куркулів, жебракували, частина залишала свою землю і шукали життя в заморських капіталістичних країнах. »Лише два- робітники з села працювали у Биткові на нафтопромислі, а невелика бригада працювала на лісорозробках в селі Зелена Надвірнянського повіту. На роботу йшли пішки, несучи з собою мізерний запас їжі - кукурудзяне борошно, кисле молоко, капустяні коржі. Жили селяни в лісі, у колибі. 17 вересня 1939 року Росія заняла Галичину. В 1941 році село захопили німці і були до 10 серпня 1944 року, а 15 серпня 1944 наше село разом зі всією Україною були захоплені Росією.

Перший колгосп засновано в лютому 1950 року, назва його г “Комсомолець”, перший голова колгоспу був Огерук С.М. Коли чужа людина іде в Бабче, то його попереджають, щоб не надіявся на інформацію місцевого люду, бо він настільки отримується конспірації у спілкуванні з приїжджими , що не те , що зайвого не скаже, а й на цілком невинне запитання просто так, сходу не відповість.

Але тепер люди стали комунікабельними. Бо життя навчило наших бабченців бути обережними, так як доля вигнанця спіткала сотні бабченців відразу, так що цим людям і у страшному сні таке би не приснилося. І до цього часу ніхто не може знайти пояснення тому, чому у планах верхів вибір впав на далеке маленьке Бабче. Все сталося в один день. Приїхали в село з району “уповноважені” зі списком родин, які підлягають негайному вивезенню. Противитись не було сенсу. Маленька затримка зі зборами — і з хат вже стягали дах: тобі і так тут не жити. Залишивши домівки, худобу, тільки з вузлами речей першої необхідності люди вирушали у невідомість. Потяг привіз їх у Львівську область, у село Новоукраїнка, Сокальського району. Ще не так давно воно називалось Варяж і жили в ньому поляки. На новому місці бабченці пускали коріння, женились, народжували. Працювали, як мурашки, почали швидко наживати добро, але більшість так і не прижились. В 60-ті роки потягнулись вони зі своїм добром з Новоукраїнки назад в рідне село. Знову на порожнє місце, зате своє. Там на чужині навчились триматись гурту, бути обережними в словах і вчинках, недовірливими до чужих. В історію села в різні часи входили і трудові бабченці. Своїми талантами, майстерністю, професією чи якимись іншими достоїнствами: Климбус Герасим — нині покійний, прославився тим, що зробив собі дерев’яний велосипед. Робив персні та кульчики з монет. А музика був такий, що вже тільки його участь у сільському весіллі ставала гарантією його успіху, бо грав на всіх народних музичних інструментах. А також умів ремонтувати годинники. Кріцак Ілько — перший у Бабчому, в 1947 році, освоїв шоферську професію. Радовецький Юрко — а от цей запам’ятався тим, що перший на селі купив собі справжній заводський велосипед. Може тому, що в якийсь час взявся підпільно друкувати гроші. В усякому разі історія цього, може й не дуже гонорового факту, також не замовчує - що було, то було. - Радовецький Дмитро та Більчак Василь — робили колеса та інші запасні частини до возів.

Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 2386 осіб, з яких 1152 чоловіки та 1234 жінки.[5]

За переписом населення України 2001 року в селі мешкала 2481 особа.[6]

У селі є релігійна громада Православної церкви України храму Святого Архистратига Михаїла.

До другої світової війни парафія була греко-католицька. Парафія належала до Богородчанського деканату Станиславської дієцезії. При церкві діяли апостольство молитви, братство побожності та парафіяльна читальня «Скала».

У 1938 році в селі мешкало 1715 греко-католиків. У Бабчому та сусідньому селі Маркова разом мешкало 20 римо-католиків та 36 юдеїв[8].

Православна церква України імені Святого Архистратига Михаїла побудована 1816 року на кошти громади; хрестоподібна, дерев’яна. Іконостас п’ятиярусний різьблений. Дзвіниця побудована 1818 р. Останній ремонт храму (заміна покрівельного матеріалу та ремонт вхідних сходів): 2017 р. З благолословення архиєпископа Іоасафа у 2007 році громадою розпочато будівництво нового храму на честь Трьох Святителів. На даний час храм знаходиться на завершальному етапі. При церкві діє братство, сестринство. Попередні настоятелі: Антін Могильницький (1811-1873), Йосип Могильницький (1830-1914), Євген Могильницький (1875-1905), Роман Петровський (1864-1935), Макарій Кричковський, Володимир Березюк, Спиридон Мартинків, Іван Кліщ, ієромонах Григорій Кульматицький, Іван Климбус, Іван Плав’юк, Іван Кицелюк, Дмитро Сливоцький, Степан Волочій (1930-2005). Протоієрей Тарас Степанович Волочій народився 23 липня 1969 року в с. Соколівка Косівського р-ну Івано-Франківської області в сім’ї священика. 21 листопада 1997 року висвячений в сан священика єпископом Івано-Франківським і Галицьким Іоасафом. В 1997 році призначений настоятелем храму Архистратига Михаїла села Бабче Богородчанського району, де і служить. Освіта: Івано-Франківська духовна семінарія (1998). Остання нагорода – сан протоієрея. Одружений виховує дочку.

22 травня 2016 року в четверту неділю після Пасхи та у день свята Перенесення мощей святителя і чудотворця Миколая, Високопреосвященніший митрополит Івано-Франківський і Галицький Іоасаф, з архипастирським візитом відвідав парафію села Бабче Богородчанського району, де, у храмі Архистратига Михаїла звершив святкову Божественну літургію з нагоди 200-літнього ювілею храму. Його високопреосвященству співслужили: настоятель храму протоієрей Тарас Волочій та духовенство Богородчанського деканату. Проповідь перед причастям вірних виголосив священик Миколай Савчин. Після закінченні Літургії Архипастир звернувся до пастви з повчальним словом на закінчення якого привітав настоятеля та усіх парафіян з храмовим ювілеєм. В свою чергу отець Тарас висловив щиру подяку Владиці-митрополиту за архипастирський візит та в знак поваги подарував букет квітів. Після богослужіння отець-настоятель ознайомив Владику із станом проведення завершальних будівельних робіт у Трьох Святительському храмі парафії.

26 вересня 2021 року відбулось освячення храму на честь Трьох святителів та Божественна літургія, яку провів митрополит Київський і всієї України, предстоятель Православної церкви України Епіфаній.

На території села розташоване допоміжне господарство Солотвинського лісокомбінату. Зокрема верстат типу "пилорама". Та приватний цех по обробці деревини,виготовленні меблів, дверей вікон тощо. о[9]

У селі діють 9 продуктових та 1 будівельний магазин, кафе, нічний клуб. На території села залягають нафто-конденсатні поклади Битків-Бабченського родовища, пробурено більше десятка свердловин, які активно діють. Їздять автобуси зі сполученням 2 авт.Бабче-Богородчани, 1 авт. Бабче-Івано-Франківськ та проміжний Надвірна-Солотвин ^{[джерело?]}.

У Бабчому є школа та дитячий садок (Бабченський НВК І-ІІІ ступенів), будинок культури, медпункт, бібліотека.

У міжвоєнний період в селі діяла 2-класова державна школа з українською мовою навчання[8].

У Бабчому споруджено пам'ятник воїнам, що загинули на фронтах Другої світової війни. Діє дерев'яна церква святого Архистратига Михаїла, споруджена 1816 року. На території села є 3 цвинтарі при УПЦ св.Арх.Михаїла.

До Другої світової війни та антирелігійного терору, проведеного радянською владою, у селі було 6 придорожніх капличок.На даний час в селі налічується близько 50 придорожніх капличок.

На фасаді Бабченського НВК встановлено меморіальну дошку Антіну Любичу Могильницькому, який був парафіяльним священиком цього села протягом 1859-1873 років.[8].

• Історія міст і сіл Української РСР. — К. : Головна редакція УРЕ АН УРСР. — 15 000 прим.