Бальниця

Бальниця заснована у 1549 році як королівське село на волоському праві на підставі привілею, виданого сяноцьким старостою Петром Зборовським, Іванові, синові Стеця, князя з Волі Мигової. Початково село отримало назву Банниця (пол. Bannica). Близько 1560 року на землях Бальниці безуспішно намагалися закласти інше поселення під назвою Баннічка. У 1616 у селі вже було 17 ланів поля.

У 1657 році війська угорського князя Юрія II Ракоці знищили село, а в 1686 відновлена з руїн Бальниця була дощенту зруйнована угорськими збійниками.

У результаті першого поділу Речі Посполитої у 1772 році село увійшло до складу Ліського повіту Самбірського краю, а в подальшому Сяноцького краю у складі Австро-Угорщини.

У 1918–1919 роках село разом з іншими 33 селами увійшло до складу Команчанської Республіки.

Після формування польсько-словацького кордону у 1919 році, майже кілометрова ділянка вузьколійної залізничної дороги між Бальницею і Солинкою знаходилась в межах Чехословаччини, а тому кожен проїзд потяга супроводжувався польськими прикордонниками. Лише після зміни кордонів 1 листопада 1938 року уся вузькоколійка знаходилась у межах Польщі — так званий Źródliska Udavy.

Станом на 1921 рік у Бальниці проживало 470 осіб:

• греко-католики — 426
• римо-католики — 33
• юдеїв — 33

У міжвоєнний період у Бальниці розміщувалась прикордонна застава.

Перед ДСВ 1939 р. в селі було переважно лемківське населення: з 550 жителів села — 510 українців-грекокатоликів, 5 українців-римокатоликів (латинників), 25 поляків і 10 євреїв[1].

До виселення лемків у 1945 році в СРСР та депортації в 1947 році в рамках акції Вісла у селі була греко-католицька церква парафії Прелуки Лупківського деканату Перемиської єпархії, до якої належало також село Щербанівка[2].

Після ДСВ село припинило існування, коли в рамках операції «Вісла» у 1947 його мешканців було депортовано до Щецинського воєводства (тепер Західнопоморське воєводство), гміни Тшеб'ятув, у села Роби, Гожислав і Бєчино.

У червні 2007 року з нагоди 60-річчя від часу депортації та 50-річчя заложення греко-католицької церкви св. Петра і Павла в Тшеб'ятові у Бальницю навідалась делегація колишніх мешканців села, де було відправлено панахиду на могилах предків.

Церква Архистратига Миїаїла у селі Бальниця (1856 р., розібрана у 1950-х роках)

Перша церква збудована в селі в 17 ст. Остання, частково дерев'яна, мурована — в 1856 році. У тому ж році освячена. Була крита бляхою. Філіальна, парафія в с. Манів Лупківського деканату. Знищена після 1947 р. Дзвіниця-брама, на плані квадрату 3×3 м. Мала три дзвони. Знаходиться на відстані близько 15 м від місця, де стояла церква. Зараз не існує. Зберігся хрест, який вінчав її.

Кількість прихожан:

1785–285 осіб, 1840–484 осіб, 1859–451 осіб, 1879–423 осіб, 1899–460 осіб, 1926–500 осіб, 1936–456 осіб.

Сьогодні нагадуванням про існування тут села є збереження фрагменту муру старої церкви та цвинтар, а також каплиця оточена кам'яним муром та джерело — перед війною місце паломництва місцевих мешканців. Через це місце проходить так званий «жовтий» туристичний шлях.

Щороку на Зелену неділю у каплиці відправляється Богослужіння та освячується джерело, з якого паломники беруть цілюшу воду.

У кінці квітня 2006 року під час археологічних розкопок на території Бальниці було розкопало церковний дзвін діаметром 1 м і вагою 635 кг. Після консервації його було перевезено до музею-скансену у Сяноку, де він знаходиться дотепер.

• Стефан Сулик (1924–2020) — митрополит Філадельфійський Української Греко-Католицької Церкви (1980–2000)

• Команча
• Старий Лупків
• Репедь
• Щавне

• Balnica (Balnycia)

• Balnica // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1880. — Т. I. — S. 89. (пол.)
• Stanislaw Krycinski. Cerkwie w Bieszczadach. Pruszkow, 2005. С. 170–171.