Бермудське вітрило

Гравюра зі зображенням раннього бермудського судна XVII ст. з похилими щоглами

Як вважається, історія бермудського озброєнння починається з суден з косим вітрильним оснащенням, використовуваних бермудцями голландського походження в XVII столітті. На вітрила голландців справило вплив латинське вітрило маврів, що отримало поширення в Нідерландах під час іспанського панування. Голландці нарешті змінили його вигляд, відмовившись від щогл, і закріпивши кінці рей на банках: так реї стали похилими щоглами. Встановлене таким чином латинське вітрило було відоме в Англії як «бараняча нога». Самі ж голландці назвали своє судно «бізань-яхтою» (bezaanjacht); його можна побачити на картині Л. П. Версхюра «Прибуття Карла II до Роттердама в 1660 році». Після плавання на «бізань-яхті» королю настільки сподобалося судно, що принц Віллем Оранський (майбутній англійський король Вільгельм III) подарував йому копію свого власного, яку Карл назвав Bezaan[2]. Кілька десятиліть по тому судна з таким озброєнням з'явилися на Бермудських островах. Капітан Джон Сміт повідомляв, що Натаніель Батлер, губернатор Бермудів у 1619—1622 рр., найняв голландського суднобудівельника Якоба Якобсена[3], одного з членів команди голландського фрегата, який зазнав кораблетрощі. Якобсен незабаром посів лідируючі позиції у бермудському суднобудуванні, повідомлялося, що за три роки він збудував і продав понад сотню суден[4][5].

Існування суден зі схожим озброєнням засвідчене в Голландії XVII століття. Очевидно, вони не мали стакселів і гіків, а їхні щогли не були такими високими (можливо, нагадували сучасні кети). У 1675 р. дехто Семюел Фортрі з К'ю написав британському чиновнику морського відомства і члену парламенту Семюелу Піпісу трактат під назвою Of Navarchi («Про морську майстерність»), де запропонував вдосконалення «бермудського» озброєнння шляхом додання гіка, але пропозиція, очевидно, успіхом не увінчалася. Ці зміни в конструкцію вітрила були з часом внесені самими суднобудівельниками, але точний час впровадження цієї новації залишився невідомим[6][7].

Л. П. Версхюр «Прибуття Карла II до Роттердама в 1660 році», 1665 р.

Станом на початок XIX століття озброєння бермудських суден зазнало сильних змін: зникли марселі і гафельне вітрило, на зміну яким прийшли трикутні гроти зі стакселями. Такий тип традиційно використовувався на двощоглових суднах, у той час як однощоглові продовжували надавати перевагу гафельному. Причиною тому було те, що для досягнення достатньої вітрильності однощоглового судна трикутне вітрило мало бути надто високим і відповідно вимагало значної висоти щогли. У той час високі дерев'яні щогли були надто важкими і недостатньо міцними. Стан змінився, коли на початку XIX століття почалися вітрильні регати. Морський офіцер Г. Гант у 1820-х роках дійшов висновку, що однощогловий шлюп має перевершити його перегонову шхуну. Ці припущення підтвердилися, коли яхта-шлюп виграла таємну нічну гонку в шхуни, потім повторила свій успіх у публічних перегонах наступного дня. Однощоглові шлюпи незабаром стали нормою в бермудських регатах: після впровадження пустотілих щогл та інших поліпшень[6].

Збудовані з легкого бермудського кедра судна отримали широке визнання за їхню маневреність і швидкість, особливо на гострих курсах. Високі нахилені щогли і довгі бушприти разом з уподобаними на Бермудських островах гіками уможливили суднам всіх розмірів нести значну площу вітрил при попутних вітрах, включаючи спінакери і численні стакселі, добиваючись тим самим високих швидкостей. Судна з бермудськими вітрилами, переважно невеликі шлюпи, повсюдно використовувалися у водах архіпелагу в XIX столітті, перевозячи вантажі, пасажирів, виконуючи різні інші роботи. У XX столітті бермудське озброєння стало використовуватися на малих вітрильниках майже по всьому світу, хоча воно і відрізняється від використовуваного на традиційних бермудських суднах вертикальними щоглами меншої висоти, коротшими гіками, відсутністю бушпритів і меншою площею вітрил[6].

Термін «вітрильне озброєння Марконі» вперше був застосований щодо бурмудського озброєння з високими щоглами, використовуваного на перегонових яхтах більшого розміру, таких як яхти J-класу, що брали з 1914 р. участь у перегонах Кубка Америки: за огляду на їхній численний стоячий такелаж, схожий на розтяжки радіощогл Марконі. Хоча термін «озброєння Марконі» часто вживається як синонім до «бермудське», деякі пуристи вважають коректним так називати лише озброєння яхт J-класу[6].

Схема бермудського шлюпа: 1 — Грот, 2 — Стаксель, 3 — Спінакер, 4 — Корпус, 5 — Кіль, 6 — Стерно, 7 — Скег, 8 — Щогла, 9 — Краспиця, 10 — Ромбованта, 11 — Грот-шкот, 12 — Гік, 14 — Спінакер-гік, 15 — Ахтерштаг, 16 — Форштаг, 17 — Відтяжка гіка

Бермудське вітрило має три кути (фаловий, галсовий і шкотовий) та три шкаторини (передню, задню і нижню). Фаловий кут кріпиться до фала, який проходить через блок на щоглі; галсовий — до галса біля вертлюга гіка, шкотовий — з'єднується відтяжкою шкотового кута з ноком гіка, до якого, в свою чергу, кріпиться гіка-шкот. Передня шкаторина йде вздовж щогли і зазвичай принайтовується до неї, нижня — йде вздовж гіка[6], де може також бути принайтованою по всій довжині, а може кріпитися тільки галсовим і шкотовим кутами (варіант «грот з вільною нижньою шкаториною»). У деяких ранніх бермудських суден були відсутні гіки, а гроти кріпилися лише до щогли і палуби. Таку ж особливість мають дві з трьох щогл сучасного Spirit of Bermuda — копії британського військового шлюпа 1830-х років. Окрім трикутного грота, бермудське озброєння включає в себе стакселі і спінакер[8].

Шлюп з бермудським гротом і одним чи кількома стакселями називається бермудським шлюпом (хоча так можуть і називатися і деякі однощоглові традиційні для Бермудських островів судна з іншими типами вітрильного озброєння)[9].

Основні снасті керування бермудським вітрилом:[10][11]

• галс-каннінгем — натягає передню шкаторину, тягнучи її донизу через люверс над галсовим кутом[12];
• фал — підіймає фаловий кут, іноді бере участь у натягуванні передньої шкаторини;
• відтяжка шкотового кута — натягає нижню шкаторину шляхом відтягання шкотового кута до нока гіка;
• шкот — тягне гік донизу і в напрямку до центру судна;
• відтяжка гіка — йде між гіком і основою щогли, тягне гік донизу, що сприяє запобіганню надмірному крученню задньої шкаторини, зокрема, у фордевінді і галфвінді.

• 
  Військовий шлюп Spirit of Bermuda («Дух Бермудів») на картині Джона Лінна 1831 р.
• 
  Навчальний вітрильник Spirit of Bermuda, копія військового шлюпа 1830-х.
• 
  Вітрильні перегони XIX ст. на Бермудах. Видно три судна з бермудським і два з гафельним озброєнням.
• 
  Бермудське дингі у Мангровій затоці поблизу о. Сомерсет, 2016 р.
• 
  Бермудський шлюп в Архіпелаговому морі
• 
  Польський вітрильник «Іскра» на різних щоглах має пряме, гафельне і бермудське вітрильне озброєння.

• Бермудское вооружение // Толковый Военно-морской Словарь. — 2010. (рос.)