Болгарська література

Османське завоювання суттєво вплинуло на розвиток культури і літератури зокрема. Старі культурні центри, як Тирново, були зруйновані, представники Тирновської школи емігрували, забравши з собою цінні рукописи. Так Григорій Цамблак переїхав спершу до Константинополя, потім до Молдови, Сербії, а 1409 року прибув до Києва, де упродовж 1413-1420 р. обіймав київську митрополичу кафедру. Константин Костенечкий переїхав до Сербії, і лишився там і після підкорення її турками. Він автор біографії сербського правителя Стефана Лазаровича, трактату «Про букви», де викладено суть правописної реформи патріарха Євтимія і вперше у мовознавчих кириличних текстах слова розділені на звуки і склади.

Відомим літератором тих часів є нащадок візантійського роду Дмітрій Кантакузін, який мешкав у Сербії, але підтримував міцні зв’язки з Рілським монастирем. Він писав твори староболгарською мовою. Йому належить «Житіє з похвалою Івану Рілскому», де наведено маловідомі факти з біографії болгарського святого та розмірковування про причини завоювання турками балканських країн. Також у його доробку ліричні твори, такі, як «Молитва до Богородиці», перейнята відчуттям підсвідомої провини за вчинені гріхи і проханням прощення задля спасіння душі.

Іншим відомим автором був Владіслав Граматіка, який уклав «Рілський панегірик» - збірник з 111 творів візантійських і болгарських авторів, а також написав «Повість про перенесення мощей св. Івана Рілського із Тирново до Рілського монастиря» та «Повість» про Івана Рілського.

У цей час також літературна діяльність велася переважно у монастирях і зводилася до переписування і укладання нових книг церковно-богослужбового та повчального характеру.

Католицька література

Абагар, перша болгарська друкована книга, 1651 рік

У болгарській культурі цього періоду присутня і католицька література (перекладна і оригінальна), що охоплює літургійні та богословсько-полемічні книги, написані кириличним письмом, переважно іллірійською мовою (боснійський діалект сербсько-хорватської мови із домішками болгаризмів), та світські книги з історії, географії, частина з них написані латиною.

Найважливішим осередком літературного життя католиків було с. Чипровці (північно-західна частина Болгарії). Популяризатором її був софійський архієпископ Петир Богдан (Бакшев), який створив у 40-х роках ХVIІ ст. грунтовний опис історичного минулого і сучасного становища болгарських земель. Також написав «Історію Болгарії», яка не була опублікована. Іншим представником католицької літератури був Кристю Пейкіч, який писав полемічні твори на богословські теми (догматичні розбіжності між католицизмом і православ’ям).

Важливою подією було видання 1651 року у Римі молитовника «Абагар» нікопольського єпископа Філіпа Станіславова.

Католицька література, як і православна, перейнята почуттями патріотизму та закликами до визволення болгар від османського гніту.

Період від другої половини VХIІІ ст. до 70-х років ХІХ ст прийнято називати національним відродженням, хоч цю назву і дискутують[3].

В умовах кризи Османської імперії, яка перебувала під тиском західних держав, болгарська спільнота максимально використовувала задекларовані Портою реформи для розширення громадсько-політичних, еконмічних та культурних прав. У цей час шириться національне самоусвідомлення, розвиваються освіта, наука, книгодрукування і преса.

У процесі формування нової болгарської літератури виокремлюють три етапи:

1 – середина ХVIІІ до 20-30-х років ХІХ ст. мав синкретичний характер (твори одночасно містили і художні, і наукові, і релігійні первні).

2 – 30-40-і роки ХІХ ст. представляє твори просвітницько-педагогічного характеру.

3 – 60-70 роки ХІХ ст. – представляє романтичні тексти, наснажені патріотичним піднесенням.

Перша сторінка рукопису Паїсія Хілендарського

Твори першого періоду близькі до середньовічних рукописів і присвячені або історії Болгарії, або біографіям мучеників за віру. Представниками цього періоду є Паїсій Хілендарський, Софроній Врачанський, Спірідон Габровський, Атанас Нековіч.

Праця  Паїсія Хілендарського «Історія слов’яноболгарська» започатковує літературу національного відродження, вона прискорила процес формування національної самосвідомості народу та сприяла розвитку національно-визвольного руху.

На другому етапі з’являється багато підручників та посібників, а також публіцистичні трактати, авторами яких були Неофіт Рильський, Неофіт Бозвелі, Васіл Апрілов, Константин Фотінов, Іван Селімінський. Набула розвитку «даскальська» (учительська) поезія.

Першим помітним оригінальним твором нової болгарської літератури, написаним у дусі сентименталізму, стала поема Найдена Герова «Стоян і Рада» (1845), що в фольклорно-баладному стилі змальовує трагічне кохання.

Біля витоків болгарського романтизму стояв Георгій Раковський. Його поема «Лісовий мандрівник» (1857 р.) – широка епічна картина життя болгар в середині ХІХ ст. Автор оспівує народних месників-гайдуків, які втілюють  національний дух і нестримне прагнення до свободи. Ця поема справила вплив на багатьох сучасників.

Іншим талановитим романтиком був Добрі Чіетулов, поезія якого пронизана патріотично-бунтарським духом. Його вірш «Повстань, повстань, юначе балканський» (1849) був гімном революційної молоді. Твори поета використовував Василь Левський в агітаційній діяльності.

Популярними були також твори Райко Жінзіфова, який був поетом, літературознавцем, публіцистом і фольклористом. У його творах, зокрема поемі «Кривава сорочка» (1870) оспівується мати-страдниця, яка уособлює батьківщину. Саме цей автор першим переклав болгарською поезії Т.Шевченка.

Пам’ятник Христо Ботеву у Враці

Значний вплив мав Петко Славейков – поет, прозаїк, перекладач, публіцист, активний громадсько-культурний діяч. Основна частина його спадщини – документальні нариси про народне життя та культурно-освітній рух, які мають значну художню цінність. Вершиною його літературного таланту вважають поему «Джерело Білоноги» (1873), у якій відтворено драму нещасливого кохання болгарки до чужинця – турецького везіра. Образ головної героїні Гергани став «символом вірності болгарської дівчини народним традиціям та доброчинності, які є моральною підвалиною суспільства, котрому притаманний етноцентричний дух»[4].

Найвідомішим поетом цього часу є Христо Ботев, який залишив по собі тільки 19 поетичних творів, які втім, принесли йому світову славу. Це, зокрема, поеми  «Моїй матері», «Хаджі Дімітир», «Повішення Васіла Левського», які друкувалися у часи його революційної діяльності. Найвищими цінностями в його творчості постають Батьківщина і Народ, за які він віддав життя.

З-поміж прозаїків того часу найвідомішим є Васил Друмев, який написав повість «Нещаслива родин» і драми «Іванко, убивця Асена І».

Творчість відомого громадсько-політичного і культурного діяча того періоду Любена Каравелова позначена реалізмом. Його творчість стала свідченням зрілості болгарської прози. До його найкращих творів належать повісті та оповідання «Болгари старих часів», «Мамина дитина», «Воєвода», «Мученик», «Турецький паша», «З мертвого дому», «Багатий бідняк», «Помста». У них він порушує наболілі соціальні проблеми, відстоює людські права.

Визволення від османського гніту і утвердження демократичних свобод, гарантованих Тирновською конституцією, дали поштовх для розвитку культури. Виникають загальнонаціональні культурно-освітні, літературно-мистецькі заклади і товариства. Культурне піднесення та ідеали визвольної боротьби стимулювали літературу. Героїка революційного руху втілилась у художньо-документальних, мемуарних творах. Зокрема, варто згадати тритомні «Записки про болгарське повстання» Захарія Стоянова, а також праці К.Велічкова, С.Міларова, Ц.Гінчева та інших.

У другій половині 80-90-х ХІХ ст. болгарська література розширює тематичні рамки і форми самовираження. Цьому сприяла поява професійних літературних журналів, таких як «Зора» (1885), «Денница» (1890-1891), «Мисъл» (1892-1907), «Български преглед» (1893-1900) тощо.

Найвидатнішим письменником доби був Іван Вазов. Він сформувався як поет під впливом патріотичного піднесення 1870-х і відобразив настрої доби у поезіях збірок «Туга Болгарії», «Епопея забутих». Героїці передвизвольної боротьби присвячено роман «Під ярмом» (1889-1890), у якому відтворено життя, побут, звичаї, настрої і прагнення болгар. Іншими творами патріотичної тематики є лірико-епічний цикл «Епопея забутих», повість «Вигнанці». У них письменник пропагує вірність Батьківщині і відповідальність перед своїм народом.

Іншим відомим письменником цього часу є сатири Алеко Константінов, який викривав насильство і свавілля представників влади, кар’єризм, прагнення до наживи. Найбільший суспільний резонанс мала збірка сатиричних оповідань «Бай Ганьо», герой якого став своєрідним узагальненням епохи і героєм численних анекдотів.

У 90-і роки ХІХ ст. сформувалася група письменників-реалістів, названих «народниками». До неї зараховують Т.Влайкова, Ц. Церковського, А.Страшимірова, П.Тодорова, які писали про селянство, ідеалізуючи патріархальність його. Крім них, тогочасну болгарську літературу представляють С.Михайловський, Н.Начов, Н.Максімов, В.Кинчов.

Література початку ХХ століття зберегла попередні тенденції: твори старшого покоління (Петко Тодоров, Георгій Стаматов, Елін Пелін, Тодор Влайков) і далі наснажував громадянський пафос, критика суспільно-економічного життя. Центральною постаттю літературного процесу залишався Іван Вазов, який зосередився в цей час на оспівуванні природи та середньовічних сюжетах болгарської історії. Сучасної тематики майже не торкався. Знаковими творами цього часу є збірки прози «Подряпини і плями» (1895), «Бачене і чуте» (1901), «Строкатий світ» (1902), роман "Казаларська цариця» (1903). Інший популярний письменник Стоян Міхайловський зосередився на філософському спогляданні навколишньої дійсності.

Обкладинка журналу "Мисъл"

Із посиленням культурних зв’язків між Болгарією та Європою, у Болгарії з’являються переклади модерністських письменників і література зазнає їхнього впливу. Провідником і теоретиком модернізму в болгарській літературі став К.Кристев – редактор журналу «Мисъл», довкола якого гуртувалися відомі письменники. Зокрема, це Пенчо Славейков, який відстоює індивідуалізм письменника і відсторонює митця від соціальної боротьби. Абстрагуючись від буденності, він прагнув розкрити внутрішній світ людини. Найбільшим творчим здобутком поета стали збірки «Епічні пісні» (1907) і «На острові блажених» (1910), які були поціновані і за кордоном.

Популярною течією модернізму стає символізм, який у Болгарії втілився у творчості спершу Пейо Яворова (збірки «Безсоння», 1907, «Прозріння» 1910), а потім Т.Траянова («Гімни і балади», 1912), Н.Лілева («Птахи вночі»), Д.Дебелянова, Н.Мілева, Х.Ясенова. Символізм збагатив болгарську літературу новими ідеями і засобами, але свою сутність проявив досить обмежено (подібне спостерігаємо і в українському ранньому модернізмі).

Опозиційними до символізму були письменники-соціалісти А.Страшимиров, Ц.Церковський, К.Христов, П.Тодоров, які зосереджувалися на соціальній проблематиці. Критичний реалізм розвиває ддосягнення попередньої епохи, але до художніх відкриттів не підноситься. Його представники розробляють сільську і воєнну тематику (оповідання Г.Стаматова, Елина Пелина, К.Каралійчева, комедії К.Костова).

Гео Мілев. Автопортрет

У літературі цього часу втрачає гостроту конфлікт між реалізмом і модернізмом, що сприяло розвитку літературних жанрів і стилів. Недавні модерністи (Л.Стоянов, А.Расцветніков) залучали реалістичні принципи творчості, а вчорашні реалісти (Елін Пелін, Й.Йовков) – модерні елементи, оновлюючи в такий спосіб реалізм. У цей час популярний досі символізм, представники якого гуртувалися навколо журналу «Хиперион», вичерпувався, переміщуючись на периферію літературного процесу. Натомість набирав силу авангардний експресіонізм. Частина символістів (Хр. Смірненський, Н.Фурнаджіев, А.Далчев, Е.Багряна) переходили до зображення психологічної реальності у постсимволізмі. Поезія міжвоєнного періоду поєднує ліричну заглибленість із історичним драматизмом епохи, соціальними, ідейними сутичками. Оригінальною течією болгарської літератури цього періоду є також "дияволізм" - синтез романтичних тардицій із "поетикою жаху". Цю течію представляють Чавдар Мутафов, Светослав Минков, Вдадимир Полянов та Георгі Райчев.

Цей період багатий на видатних поетів. Попри короткий творчий період, Христо Смирненський (1898-1932) встиг зарекомендувати себе як непересічний талант символістського і постсимволістського стилю (поезії «Квітникарка», «Зимові вечори», «Хай буде день»). Центральним символом його поезії стали Сонце і Вогонь, як прояв мрії про соціальне перетворення і моральне очищення світу. Іншим відомим автором був Гео Мілев (1895-1925) – поет, що загинув у громадянському конфлікті. Почавши із символізму, він збагатив болгарську модерністську поезію експресіоністичними зразками. . Гео Мілев був також перекладачем, театральним критиком, режисером і художником. Він намагався синхронізувати болгарський культурний процес з європейським. Але його захопленість ліво налаштованими представниками європейського авангарду викликала конфлікт із консервативним середовищем. Під вливом лівих Мілев захопився революційною патетикою, що знайшла вияв у поемах «Пекло» (1922), «День гніву» (1922), «Вересень» (1924). Після його смерті експресіоністська течія згасла, поступившись новому реалізму.

Вагоме місце у поезії цього періоду посідає також Нікола Фурнаджієв (1903-1968). У його поезії модерна динамічність та образність синтезується з фольклорно-епічним баладним духом. До цього періоду належать 2 його збірки: «Весняний вітер» (1925) та «Дуга» (1928). Потім він замовк на десятиліття, у 1940-і створив низку кон’юнктурних творів, а наприкінці життя у 1960-і створив низку високохудожніх ліричних поезій.

Відомою поетесою цього часу була Елісавета Багряна (справжнє ім’я Елісавета Белчева) (1893-1991), яка належить до найвідоміших поетес світу. Її твори – ліричні переживання, зосереджені навколо символічного образу Вічної і Святої Жінки.

Яскравим зразком автора, що пережив художній перелом міжвоєнного двадцятиріччя, був Людмил Стоянов (1888-1973). Його рання творчість була символістською, а у 1920-х роках він переходить до реалізму, при цьому змінивши поезію на прозу. Найвідомішими його творами цих часів є повісті «Срібне весілля» та «Мехмед Сінап».

Болгарська проза 1920—років представлена короткими нарисами та новелами переважно письменників старшого покоління (А.Страшемірова, Еліна Пеліна, Г.Стамотова). Натомість у 1930-х роках домінують великі прозові форми: повісті і романи С.Загорчінова, Ф.Попової-Мутафової, Г.Караславова. Психологічною та анімалістичною прозою входить у літературу Є.Станев. В іронічних оповіданнях С.Минкова поєднується фантастика й алегорія.

Найвідомішим автором цього часу є Йордан Йовков (1880-1937), який здобув визнання творами про Балканську та Першу світову війну, а також повістю «Жнець», романом «Чіфтлік». Крім того, він створив драми «Албена», «Боряна», комедію «Мільйонер» та інші.

Найбільшим здобутком тогочасної драматургії вважається доробок С.Костова – комедії «Големанов», «Морська хвороба», «Комедія без імені».

Після Вересневого повстання 1923 року у болгарській літературі набули поширення класово-партійний принцип у підході до художньої творчості і «пролетарська» тематика. У поезії її представляли Н.Хрелков, М.Ісаев, Хр.Радевський, у прозі О.Васілев, Г.Караславов («Дурман» 1938), Л.Стоянов («Холера» 1935). Формування соцреалізму пов’язують з творчістю Х.Смирненського (зб. «Хай буде день!» 1922)[5].

У роки Другої світової війни деякі болгарські письменники, зокрема А.Андреев, Е.Манов, А.Геров, Г.Джагаров, Д.Методіев, були учасниками партизанського руху або в’язнями нацистських таборів. Ліва ідеологія мала вплив на художню якість, але серед її прихильників були і талановиті автори, як Н.Вапцаров (1909-1942), розстріляний за революційну діяльність.

Література цього часу напряму залежить від політичної ситуації. Упродовж перших років після перевороту 9 вересня 1944 у культурі зберігався відносний плюралізм, хоча частину діячів культури одразу репресували (зокрема і онука М.Драгоманова письменника і політичного діяча Дмитра Шишманова). Поряд з новозаснованими офіційними виданнями (як газета «Литературен фронт») існують непідконтрольні владі видання (як журнал «Изкуство»). Окрім державних видавництв, існували приватні та кооперативні.

Особливістю літературного процесу була залученість у нього письменників, чий творчій шлях почався у докомуністичну добу, а також тих, хто раніше писав у шухляди, а тепер бачив для себе можливості реалізації. Влада надавала перевагу тим письменникам, які були пов’язані з комуністичним рухом: Хр.Радевський, Г.Караславов, Л.Стоянов, О.Васілев. Їхні головні теми – антифашистський рух та будівництво «нового життя». Твори на цю тематику друкували великими накладами, а авторів заохочували преміями і нагородами.

Водночас деякі літератори старшого покоління, котрі раніше не ангажувалися до ідейно-політичної боротьби (поети Е.Багряна, Н.Фурнаджіев, прозаїки Е.Станев, Д.Дімов, Богуміл Райнов, Павел Вежінов, Д.Талев), були змушені пристосовуватися і писати агітки або вводити до своїх творів елементи соцреалізму.

Після 1948-1949 років настали часи диктатури: були закриті непідконтрольні друковані органи, ліквідовані приватні видавництва, встановлено контроль за літературою. Переслідувань зазнали поети І.Радоев (1951), П.Аліпіев (1955), К.Павлов (1960, 1965), прозаїки Е.Манов (1957 за повість «Недостовірний випадок»), Ц.Марангозов (1959 за роман «Байдужий»). Кртиковані у пресі були також Н.Кинчев, І.Дінков, М.Ганчев. Б.Дімітрова. Вимоги відповідати критеріям соцреалізму викликали масив заідеологізованої літератури. На їхньому фоні вирізняються талановиті епічні романи «Тютюн» Д.Дімова, «Суха рівнина» Павла Вежінова, «Звичайні люди» Г.Караславова, «Село Ведрово» Андрея Гуляшки, «За свободу» С.Дічева, трилогія Д.Талева на македонську тематику («Залізний світильник», «Преспанські дзвони», «Іллін день»).

Після смерті Сталіна розпочалася лібералізація культурного життя, яка зумовила появу талановитих творів на зразок роману Е.Станева «Іван Кондарев» (1958-1964), у якому зображено драматизм громадянської війни. До літератури повернулися ті, хто мовчав у попередній період: Н.Фурнаджіев, Н.Ліліев, К.Константінов, В.Васілев, А.Далчев, І.Мешков та інші.

У 1960-х роках з’являється низка молодих митців (Ц.Стоянов, В.Свінтіла, М.Ніколов, Т.Нейков, С.Гечев та інші), зорієнтованих на західноєвропейські здобутки. У їх творчості з’являються суб’єктивно-ліричні мотиви, що не вписувалися в рамки соцреалізму (у збірках «Жорстокий настрій», 1963 Й.Радічкова, «Дерево гріха» 1967, Д.Фучеджіева, «Портрет мого двійника», 1968 Г. Маркова, «Переплутана записка», 1971 І.Петрова). У прозі виникає лірико-психологічна течія, яка представлена романами «Смерті немає» Т.Монова (1960), «Сім днів нашого життя» А.Гуляшки (1964), «Двоє у новому місті» К.Калчева (1965), «Світло вечірнє, світло вранішнє» (1973) А.Наковського, «Дорога в нікуди» (1966) Б.Райнова. Також розвивається експериментальний роман (у творчості Б.Дмитрової «Мандрівка до самої себе» 1965, «Відхилення», 1967, «Лавина» 1971) та філософсько-психологічна проза («Зірки над нами» 1966, «Вночі на білих конях», 1975, «Бар’єр» 1977 П.Вежинова). Активно розвивається історичний роман: «Час вибору» (1962) В.мутафчієвої, «Легенда про Сибина, князя Преславського» (1968, «Антихрист» (1970) Є.Станева. Також з’являється популярна белетристика, зокрема, детективна проза: романи А.Гуляшки про Авакума Захова, Богумила.Райнова про Еміля Боєва.

Змін зазнає і драматургія: виникає лірична драма, для якої характерна філософська розробка моральної проблематики: «Кожного вечора восени» І.Пейева (1959), «Коли танцюють троянди» В.Петрова (1959), «Світ малий» І.Радоєва (1962), «З великої любові»(1958) К.Цачева. Оригінальністю вирізняються твори Д.Димова «Жінка з минулим» (1959), «Винний» (1961) та історичні драми К.Зидарова «Безсмертна пісня» 1959, «Калоян» 1968, «Боян-чародій» (1972) та Р.Радкова «Хан Аспарух» (1970), «Битва за Преслав» (1971), «Петер Делян» (1974), «Патріарх Євтимій».

Після розпаду Східного блоку 1989 року літературне життя демократизувалося і урізноманітнилося: зросла кількість приватних видань і літературних премій, що стимулювало літературу. У творчості Стефана Кисьова, Марина Бодакова, Йордана Ефтимова, Алека Попова, Явора Константинова втілюється постмодерністська естетика. Також відомими є Борис Христов, Єкатерина Йосифова, Добромир Тонев, Едвін Сугарєв, Ані Ілков, Георгій Господінов, Іана Букова, Крістін Димитрова.

Втім, популярність більшості авторів не виходить за межі національних кордонів.

• Нариси з історії болгарської літератури / І. Свєнціцький. – Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1957. – 150 с.
• Чижевський Д. Порівняльна історія слов’янських літератур. Київ: Академія, 2005.
• Чорній В. Історія Болгарії. Львів: Паїс, 2007.
• Болгарська література
• Болгарська література у славістичній концепції І. Франка
• Т. Г. Шевченко і болгарська література
• Болгарське національне відродження в джерелах
• Dąbek-Wirgowa T., Historia literatury bułgarskiej, Wrocław-Warszawa-Kraków 1980
• Светлозар Игов, История на българската литература, изд. Сиела, 2010
• H. Czajka, Historia literatury bułgarskiej, [w:] Dzieje literatur europejskich, t. 3, cz. 2, Warszawa 1991, s. 61-64
• P. Dinekow, O bułgarskiej literaturze, folklorze i związkach z Polską, Warszawa 1977
• W. Gałązka, Tradycja i współczesność. O literaturze bułgarskiej XX wieku, Katowice 1983
• C. Juda, Pod znakiem BRL-u. Kultura bułgarska w pułapce ideologii, Kraków 2003
• J. Sujecka, Obraz wielkiej przemiany w poezji bułgarskiej, Warszawa 1996
• G. Szwat-Gyłybowa, W kręgu bułgarskiej groteski, Warszawa 1991

• Animal Planet : поезії / Бойка Драгомірецька ; авт. пер. з болгар. Віктора Мельника. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2014. – 28 с. – Серія «Сучасна балканська поезія». – ISВN 978-617-517-190-5. – ISBN 978-617-517-090-8 (серія)
• Бурштинові намистини : вибрані поезії / Кеті Бозукова ; пер. з болгар. Анни Багряної. – ПВД «Твердиня», 2018. – 60 с. – Серія «Сучасна балканська поезія». – ISВN 978-617-517-287-2. – ISBN 978-617-517-090-8 (серія)
• Водоверть : короткі і дуже короткі оповідання / Златимир Коларов ; пер. з болг. Анни Багряної. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2019. – 104 с. – ISВN 978-617-517-307-7
• Голки уві сні : ліричні фрагменти / Анжела Димчева ; пер. з болгар. Миколи Мартинюка та Віктора Мельника ; обклад. й ілюстр. Райни Дамяні. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2017. – 148 с.
• Єдина любов : поезія / Христо Черняев ; пер. з болгар. Миколи Мартинюка ; обкл. та ілюстр. Олександра Качановського. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2017. – 116 с. – Серія «Сучасна балканська поезія».
• Крізь кордони : поезія / упорядкув., пер. з болгар. Анни Багряної. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2012. – 64 с. – (Сучасна балканська поезія).
• Повільний марш : вибрані поезії / Любомир Левчев ; пер. з болг. Віктора Мельника. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2019. – 88 с. – Серія «Сучасна балканська поезія». – ISВN 978-617-517-303-9. – ISBN 978-617-517-090-8 (серія)
• Сезони душі : поезії / Анжела Димчева ; пер. з болгар. Віктора Мельника. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2014. – 56 с. – Серія «Сучасна балканська поезія». – ISВN 978-617-517-184-4. – ISBN 978-617-517-090-8 (серія)
• Таємниця. 33 історії про любов : оповідання / Евґенія Йорданова ; пер. з болг. Анни Багряної. - Луцьк : ПВД «Твердиня», 2020. - 96 с.
• У НІ СОН : сучасна болгарська поезія / пер. з болг. І. Ковальчук. – Київ : Друкарський двір О. Федорова, 2018. – 68 с. – Зміст. авт.: Радков Р., Ангелова В., Герджиков Н. – ISBN 617-7583-45-4.
• Читання піску : пое­зії / Бойка Драгомірецька ; пер. з болгар. Віктора Мельника і Миколи Мартинюка. – Луцьк : ПВД «Твер­диня», 2017. – 60 с. – Серія «Сучасна балканська поезія». – ISВN 978-617-517-262-9. – ISBN 978-617-517-090-8 (серія)