Драгоманов Михайло Петрович

Михайло Петрович Драгома́нов[2] (використовував псевдоніми Толмачев, Українець, М. Кузьмичевський, П. Кузьмичевський, Кирило Василенко, Волинець, М. Галицький, М. Гордієнко, П. Петрик, Чудак, М. Т—ов та ін.; 6 (18) вересня 1841(18410918)[3], м. Гадяч, Полтавщина — 20 червня (2 липня) 1895[4], м. Софія) — український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч, засновник українського соціалізму, представник відомого роду українських громадських і культурних діячів Драгоманових.

Михайло Драгоманов
Псевдо М. Толмачов, Українець, М. Кузьмичевський, П. Кузьмичевський, Кирило Василенко, Волинець, М. Галицький, М. Гордієнко, П. Петрик, Чудак, М. Т—ов
Народився 18 вересня 1841(1841-09-18)
Гадяч, нині  Полтавська область
Помер 20 червня (2 липня) 1895(1895-07-02) (53 роки)
Софія, нині Болгарія
Поховання Центральний цвинтар Софії, ділянка № 17 (католицька частина)
Громадянство Російська імперія
Діяльність літературознавець, історик, філософ, економіст, фольклорист
Сфера роботи літературознавство, історія, філософія, економіка, фольклористика і політика
Alma mater Історико-філологічний факультет Київського університетуd
Мова творів російська[1] і українська[1]
Роки активності 1863–1895
Напрямок література
Жанр поезія, проза, переклад, публіцистика
Батько Драгоманов Петро Акимович
Мати Драгоманова Єлизавета Іванівна
Брати, сестри Олена Пчілка і Драгоманов Олександр Петрович
У шлюбі з Драгоманова Людмила Михайлівна
Діти Драгоманов Світозар Михайлович, Лідія Шишманова і Труш Аріадна Михайлівна
 Драгоманов Михайло Петрович у Вікісховищі
 Висловлювання у Вікіцитатах
 Роботи у  Вікіджерелах

Один із організаторів «Старої громади» у Києві. Доцент Київського університету (1864–1875). Після звільнення за політичну неблагонадійність емігрував до Женеви, де очолював осередок української політичної еміграції (1876–1889). Професор Вищої школи у Софії (1889–1895).

Брат письменниці та громадської діячки Олени Пчілки, дядько Лесі Українки, Михайла Косача й Оксани Драгоманової. Батько Світозара Драгоманова, Лідії Шишманової, Аріадни Труш, тесть — Івана Шишманова та Івана Труша.

Визначний ідеолог українців-автономістів.[5]

Життєпис
Михайло Драгоманов

Народився у місті Гадячі, нині районний центр Полтавської області, Україна (тоді Полтавська губернія, Російська імперія). Батьки Михайла Драгоманова, дрібнопомісні дворяни, нащадки козацької старшини, були освіченими людьми, поділяли ліберальні для свого часу погляди. «Я надто зобов'язаний своєму батьку, який розвив у мені інтелектуальні інтереси, з яким у мене не було морального розладу і боротьби…» — згадував пізніше Михайло[6].

У 1849–1853 навчався у Гадяцькому повітовому училищі, де, з-поміж інших дисциплін, виділяв історію, географію, мови, захоплювався античним світом.

Продовжив навчання у Полтавській гімназії (нині Полтавська школа № 3). Вражав викладачів своєю надзвичайною цілеспрямованістю, працьовитістю, освіченістю. Його сестра Ольга (письменниця Олена Пчілка, мати Лесі Українки) згадувала, що «книжок… Михайло перечитав ще в гімназії таку силу і таких авторів, що багато учнів середніх шкіл пізніших часів… здивувались би, почувши, що між тими авторами були й такі… як Шлосер, Маколей, Прескот, Гізо»[7].

Восени 1859 року вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира. Тут у нього з'являються значно ширші і більші можливості вдосконалювати свою загальну освіту, повніше і живіше знайомитися з тими суспільними і політичними процесами, що постійно зароджувалися у студентському середовищі. Став одним із засновників недільних українськомовних шкіл у Києві (1859).

Університет тих часів являв собою один із найважливіших осередків наукового, культурного і громадського життя. Значною мірою це була заслуга попечителя Київського навчального округу, славетного хірурга Миколи Пирогова, який «допустив у Києві de facto академічну свободу, схожу на європейську». Михайло намагався органічно поєднувати процес навчання з практичною громадською роботою, на яку підштовхували розбуджені загальною ситуацією політичні настрої.

Етапним у справі становлення Михайла Драгоманова як політичного і громадського діяча став його виступ над труною Шевченка у Києві, коли прах великого Кобзаря перевозили до Чернечої гори.

1863 — став членом товариства «Громада», об'єднання, що було формою пробудження свідомості національної інтелігенції до пізнання української історії, культури, народного побуту, права. Пізніше, у 1870-х роках, з'явилися нові, «молоді» Громади, в статутах яких уже стояло питання про «самостійне політичне існування» України з «виборним народним правлінням». Займаючи проукраїнську позицію, він висловлював думку: «поганий той радикал на Україні, який не став свідомим українцем»

З середини 1860-х років становлення Михайла Драгоманова як ученого відбувалося в тісному взаємозв'язку з його публіцистичною діяльністю. У тодішніх його роботах — історичних, етнографічних, філологічних, соціологічних — мимоволі відбувається зміщення акцентування на політичне підґрунтя означуваного питання.

1870 — Київський університет відрядив Михайла за кордон. Замість запланованих двох років молодий учений пробув там майже три, відвідавши за цей час Берлін, Прагу, Відень, Флоренцію, Гайдельберг, Львів.

Особливе місце в політично-публіцистичній діяльності Михайла Драгоманова посідала Галичина. Він намагався «розбудити» галицьке громадське життя (так, як він це розумів), піднести рівень суспільної свідомості.

Трирічне закордонне турне Михайла Петровича було надзвичайно плідним для молодого вченого. Він тепер міг критично оглянути й оцінити свої переконання, зіставляючи їх з науковим західноєвропейським досвідом.

Наступ реакції, повторне запровадження утисків проти відроджуваних проявів української культури змусили Драгоманова виїхати за кордон і стати політичним емігрантом. Восени 1875 року через Галичину й Угорщину він вирушив до Відня з наміром створити там осередок національної політичної думки, започаткувати випуск української газети.

Восени 1876 Михайло Драгоманов створив у Женеві громадсько-політичний збірник «Громада». Було видано 5 томів збірника. Головна тема «Громади» — дати якнайбільше матеріалів для вивчення України і її народу, його духовних починань і прагнення до свободи та рівності серед світової спільноти.

Пам'ятна дошка Михайлу Драгоманову, Івано-Франківськ.
Пам'ятна дошка Михайлу Драгоманову, Урочище Зелений Гай, Гадяч.

З другої половини 1880-х років Михайла Петровича запрошували до співпраці ряд провідних видань Галичини.

В Емському указі 1876 року, скерованому проти української мови та українофілів, вказувалося на необхідність вислання Михайла Драгоманова і Павла Чубинського як небезпечних агітаторів.[8] На підставі Емського указу було ліквідовано Громади, звільнено ряд професорів-українців разом з Михайлом Драгомановим з Київського університету. У 1878 році на Паризькому літературному конгресі Михайло Петрович зачитав доповідь La littérature oukrainienne proscrite par le gouvernement russe («Українська література, заборонена російським урядом»), у якій різко засудив Емський указ і виступив на захист української мови та культури.[9] Прочитавши цю доповідь, що вийшла окремою брошурою, Карл Маркс підкреслив у тексті такі слова: «Тарас Шевченко — син народу в повному розумінні цього слова. Більше, аніж хто інший, він заслуговує на титул народного поета»[10].

1889 — запрошений викладати на кафедрі загальної історії історико-філологічного факультету Софійського університету (Болгарія, тоді Князівство Болгарія), де працював до своєї кончини.

«Пригнічений стан духу значною мірою збільшується від усвідомлення печального стану справ в Україні», — свідчила Леся Українка про останні дні свого дядька. Тимчасові поліпшення загального стану сприяли сплескам творчого піднесення, але несподівана смерть від розриву аорти обірвала життя вченого і громадського діяча.

Помер і похований у Софії.

Наукова кар'єра

У студентські роки захопився історією стародавнього світу. Під керівництвом професора Віталія Шульгіна підготував дисертацію на право читання лекцій в університеті «Імператор Тиберій», яку захистив у 1864.

Попри переконання що «для політики потрібна історія, як для медицини фізіологія» був прихильником об'єктивізму. Не був схильним до міфологізації історії, використання міфів у системі обґрунтування прав чи вимог українців, натомість прагнув знаходити раціональні аргументи для пояснення явищ і процесів політичного життя[11].

Працював учителем географії у 2-й Київській гімназії.

1865 — прийнятий на посаду приват-доцента на кафедру загальної історії історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира. Читав лекції з історії Стародавнього Сходу, історії та історіографії Стародавньої Греції, історії Стародавнього Риму, Нової історії (доби Реформації та Відродження). Опублікував низку статей зі стародавньої історії.
1870 — захистив магістерську дисертацію на ступінь магістра загальної історії на тему «Питання про історичне значення Римської імперії та Тацит».
Після наукового відрядження за кордон у 1873 призначений на посаду штатного доцента.
1875 — звільнений з університету за політичну діяльність.

Політичні погляди

Не сприймав як устремління соціалістів-революціонерів «зробити революцію без науки», так і надію народників «зробити соціалізм або культуру без політики». «Нівеляторів» української національності критикував за намагання під гаслами боротьби за об'єднання силоміць упроваджувати серед українців російську як державну. Висновок Драгоманова був категоричним:

...це призвело б не до утворення з українців «чистої національності своїх сусідів», а викликало б до життя «ублюдочні помісі», нових «національних ублюдків», які за своїми моральними якостями були б нижче, ніж їхні предки «чистих національностей».

Обґрунтовував етнічну та психологічну окремішність українців. Послідовно виступав проти тих, хто твердив, що «національність — пустий ідеал», бо вважав: по-перше, національність існувала завжди і, по-друге, вітчизна людині уявляється головним чином саме нацією, яка в ній живе, інакше вітчизною будуть гори, річки та болота. Порятунок для українців бачив у створенні «своєї» держави, яка б була «спілкою задля оборони себе од чужих»[11].

Зробив помітний внесок у розвиток політичної і правової ідеології ліберального і демократичного руху в Україні:

1. Він створив концепцію суспільства, яке базується на ідеї асоціації розвинених особистостей. Реалізація цього ідеалу можлива за федералізму з максимальною децентралізацією влади та самоврядування громад і областей. Для Михайла Драгоманова людина — основа основ соціального устрою, найвища цінність, гарантом права якої може бути лише вільна самоврядна асоціація (громада), а не держава. Михайло Драгоманов в принципі і в далекій перспективі був прихильником анархізму прудонівського типу та одночасно висував ідеї побудови держави на федеративних засадах.[12]

2. Аналізуючи форми держави, Драгоманов наголошував, що унітарна, централізована держава — це втілення деспотизму, диктатури небагатьох. Найкращою формою, на його думку, є організована федерація (на зразок США чи Швейцарії), основою якої є громадське самоврядування, місцеве самоврядування, гарантія природних прав і свобод людини.

3. Як і Микола Костомаров, Михайло Петрович був прихильником федералізму в побудові держави. Однак якщо Костомаров висловлювався за об'єднану панслов'янську державу, то Драгоманов обмежувався федеративною перебудовою Росії. Він уявляв майбутню федерацію на принципово нових засадах: а) відстоював пріоритет прав і свобод особи в державі. На думку мислителя, терор і диктатура не можуть бути засобами побудови прогресивного суспільно-політичного ладу. Новий устрій держави передбачався на засадах політичної свободи, яка гарантуватиме права людини і громадянина, скасування тілесних покарань і смертної кари, недоторканість житла без судової постанови, таємність приватного листування, свободу совісті, друку, слова і віросповідання. Церква відділялася від держави;

б) будівництво федерації вчений розглядав не як дарування прав і свобод суб'єктам федерації «зверху», а як делегування повноважень вищим органам держави «знизу»;

в) на сторожі прав і свобод стояв суд. До нього громадянин міг звернутися з позовом не лише проти співгромадян, а й проти будь-якого чиновника, що для тодішньої Росії було надзвичайно актуально.

4. М. Драгоманов не уявляв політичної свободи громадян без серйозних і соціальних реформ, до яких входили:

— ліквідація такого пережитку кріпосництва, як юридична нерівність;

— подолання станового принципу розподілу податків;

— здійснення поступової націоналізації головних засобів виробництва з наданням права користуватися ними населенню.

5. У державно-правовій концепції Михайла Драгоманова передбачалися три гілки влади: законодавча, судова і виконавча. Законодавча належала б двом думам — державній і союзній. Главою держави міг бути імператор з успадковуваною владою чи обраний. До третьої гілки влади — судової, крім Верховного суду (сенату), входили судові палати обласних, повітових і міських дум. Статус суддів визначав закон. Членів Верховного суду призначав глава держави довічно.

Таким чином, своєю державно-правовою концепцією Михайло Петрович пропонував парламентську державу із засадами самоврядування, яка б впливала на соціальну й економічну сфери суспільства, надавала б великого значення просвітництву і законодавству, відкривала перспективи для реформ.

По-перше, цінність політичного вчення Михайла Драгоманова полягає в тому, що воно спрямоване на захист прав і свобод людини. Ні до, ні після нього ніхто в Україні і Росії не стверджував з такою силою ідею пріоритету особи перед державою. Вчений впритул підійшов до окреслення найважливішої ознаки правової держави — відповідальності держави перед громадянином у разі порушення його прав.

По-друге, не може не тішити сучасників європейський вибір Михайла Драгоманова, його намагання ввести Україну в європейську спільноту народів шляхом наближення її до європейських політичних і правових стандартів.

По-третє, вчений створив перший в історії Росії проєкт федеративної перебудови держави, окремі аспекти якого було реалізовано пізніше на практиці. Прикладом цього є сьогоднішній російський двопалатний парламент.

Первинним у політичних ідеях Драгоманова був гуманізм, віра у духовне вдосконалення людини, у прогрес суспільства, який він розумів під кутом зору задоволення прагнень і потреб людини.

Вчений відстоював цінності демократичного суспільства, заснованого на засадах розуму, солідарності та спрямованого до «інтегрального» розвитку особистості. Йому притаманна відданість ідеї верховенства права як гарантії поступовості соціального розвитку.

У феномені національного Драгоманов виділяв два аспекти. По-перше, націю він розумів як продукт історичного розвитку, стале об'єднання людей зі спільною долею, мовою, традиціями, уявленнями про минуле та прагненнями до майбутнього. По-друге, сучасна нація для нього була спільнотою, в якій реалізується потенціал насамперед її провідних діячів, культурні, духовні, наукові, творчі можливості людей.

Драгоманівські концепції розв'язання національного питання в Європі відрізнялися оригінальністю. Це — теорія «плебейських націй», історіософська ідея «неповноти» історичного, соціального та культурного розвитку бездержавних націй.

Прагнучи до гармонізації міжнаціональних стосунків Драгоманов часом перебільшував роль раціональних чинників, здатність національних колективів взаємодіяти на засадах гуманності, діалогу та взаємних поступок.

Новаційною була його європоцентристська модель суспільно-політичного розвитку. З погляду «центральних» і «периферійних» процесів розвитку Європи він інтерпретував ключові події історії, визначав рівень асинхронності розвитку східноєвропейських народів у порівнянні з процесами, притаманними народам західноєвропейським.

Літературознавчі погляди
Михайло Драгоманов

У своїх наукових і літературно-критичних працях 1870-1890-х («Література російська, великоруська, українська і галицька», 1873—1874; «Листи на Наддніпрянську Україну», 1893—1894; «Святкування роковин Шевченка в „руському обществі“», 1873; «Війна з пам'яттю про Шевченка», 1882; «Т. Шевченко в чужій хаті його імені», 1893 та інші) вимагав, щоб література неодмінно керувалася принципами вірності правді життя, відповідала своєму часові, сягала проблемами та героями глибин суспільного життя.[13][14]

Велике значення мала розробка Драгомановим концепції народності літератури. Він наголошував на історичності цієї категорії, яка, постійно розвиваючись, оновлюючи зміст і форму, виявляла глибоку чутливість до суспільних і естетичних потреб народу. Підтримуючи у творчості українських письменників справді народне, Михайло Драгоманов вів рішучу боротьбу проти псевдонародності, провінційності та обмеженості літератури.

Одним із перших в українському літературознавстві звернувся до аналізу романтизму як напряму в мистецтві, що в попередні десятиліття відіграло позитивну роль у становленні національної літератури, викликавши зацікавленість до усної народної творчості, етнографії, міфології українців. Цим самим було підготовлено передумови для реалізму, який став домінувати в українській літературі другої половини XIX століття.

Цікавою є концепція реалізму в естетиці Михайла Драгоманова, осердям якої є вимога безтенденційного, об'єктивного змалювання життя. Недооцінка переваг реалістичного способу відображення дійсності вела до того, що окремі українські письменники (наприклад, О. Стороженко) малювали абстрактні схеми, а не живих людей, захоплювалися дидактизмом, у той час як художня творчість вимагає «виводити на сцену існуючі, а не вигадані особи й становище». Досягнення реалізму в українській літературі вчений пов'язував із творчістю Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького, частково Юрія Федьковича. Займаючись порівняльним літературознавством, Михайло Драгоманов пропагував важливість загальнолюдських естетичних цінностей у розвиткові культури українського народу.

Вшанування
Вулиці

Його ім'ям названі вулиці у Києві, Львові, Івано-Франківську, Чернівцях, Рівному, Луцьку, Гадячі, Лубнах та інших населених пунктах.

Бібліографія
Михайло Драгоманов, «Чудацькі думки про украінську національну справу», Львів — 1892
«Михайло Петрович Драгоманов. 1841—1895 Єго юбилей, смерть, автобіографія і спис творів», упорядник Михайло Павлик, 1896

Основні твори

Бібліографічні покажчики

Див. також

Примітки
  1. Bibliothèque nationale de France Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. або Драгома́нів
  3. Як твердив відомий літературознавець Петро Одарченко, знайомий Олени Пчілки, який бував у родинному будинку Драгоманових, справжньою датою народження М. П. Драгоманова є 6 (18) вересня. Одарченко посилається на «Молитвослов» Петра Якимовича Драгоманова, у якому батько Михайла Петровича записував дати народження всіх своїх дітей. «Молитвослов» пропав під час пожежі будинку-музею Драгоманових під час Другої світової війни.
  4. Хто був і є у місті Гадяч. Архів оригіналу за 1 грудня 2010. Процитовано 16 січня 2011.
  5. Бжеський Р.. Нариси з історії Українських Визвольних Змагань 1917—1918 рр. — Торонто: Чужина (друком Видавництва «Гомін України»), 1970. — С. .
  6. Драгоманов, 2012, с. 48.
  7. Драгоманов, 2012, с. 51.
  8. Емський указ, Повний текст Емського указу (рос.)
  9. Данило Яневський. Проект «Україна». Відомі історії нашої держави: продовження (1774—1914 рр.).— Харків. Фоліо, 2015.—218 с.:іл
  10. Тарас Шевченко. Твори в п'яти томах. — К.: Дніпро, 1984, т. 1, с. 9
  11. Кармазіна, 2015, с. 18, 21-24.
  12. Сергій Єфремов. Історія українського письменства. Розділ 12
  13. “Розібраними повістями та конспектами повістей обмежується все, що появилося в українській белетристиці остатнього десятиліття такого, в чім вона відгукнулася на живі питання своєї країни. Коли не можна сказати, щоби белетристика обходила ті питання, то не можна сказати й того, аби вона зробила багато задля їх вияснення“ // Драгоманов М. Українське письменство 1800–1873 років.
  14. «Драгоманову здавалося, що твір на непохитній підвалині науковій з тенденціями і всякими питаннями (…) буде мати запевнену вартість» // Євшан М. Михайло Драгоманов як літературний критик. // Критика. Літературознавство. Естетика, с. 68
  15. Титан. Михайло Драгоманов на YouTube

Джерела
  • Михайло Драгоманов. Літературно-публіцистичні праці у 2 томах. Київ: Наук. думка, 1970. 531 стор. (Т.1); 592 стор. (Т.2) (Ukrainica: Т.1, Т.2)
  • Андрусяк Т. Шлях до свободи (Михайло Драгоманов про права людини). — Львів : Світ, 1998. — 192 с.
  • Гриценко І. С. , Короткий В. А. Михайло Драгоманов у спогадах. — Київ, 2012. — 312 с. — ISBN 978-966-0606-29-6.
  • Дашкевич Я. Учений, політик, публіцист // Слово і час. — 1991. — Ч. 10. — С. 3-6.
  • Дмитренко М. Михайло Драгоманов — дослідник фольклору //Слово і Час. — 2005. — № 6. — С. 12—24.
  • Дорошенко В. Життя і діяльність М. П. Драгоманова: Короткий життєписний нарис. — Мюнхен, 1963. — 21 с.
  • Довгич В. А. Українська ідея в політичній теорії М. Драгоманова. — К., 1991.
  • Історичний календар (про університет імені Драгоманова за 185 років та життя і творчість Михайла Петровича). Упорядник Віктор Жадько.- К.,2015. -808 с.
  • Качкан В. А., Качкан О. В. Великий полтавець європейського овиду // Нев'януча галузка калини: Українські літератори, вчені, громадські діячі — в діаспорі. — К., 2011. — С. 4—11.
  • Кралюк П. М. М. Драгоманов про реформаційні рухи в Україні / П. М. Кралюк // Соціально-філософські ідеї Михайла Драгоманова: зб. наук. праць / відп. ред. М. І. Лук. — Київ, 1995. — С. 94–102.
  • Круглашов А. Драма інтелектуала: політичні ідеї Михайла Драгоманова. — Чернівці : Прут, 2001. — 488 с.
  • Костюк Г. Листування // Літературно-мистецькі перехрестя (паралелі). — Вашингтон — Київ, 2002. — С. 223—234.
  • Куца О. Літературознавчі пошуки Михайла Драгоманова у контексті культурно-національної програми українства // Теорія літератури, компаративістика, україністика: Збірник наукових праць з нагоди 70-річчя Р. Гром'яка / Упоряд. М. Лановик, З. Лановик, І. Папуша та ін. — Тернопіль : Підручники і посібники, 2007. — Вип. 19. — С. 247—253.
  • Куца О. Михайло Драгоманов і розвиток української літератури у другій половині XIX століття. — Тернопіль, 1995. — 224 с.
  • Лисяк-Рудницький І. Драгоманов Михайло // Енциклопедія українознавства / За ред. В. Кубійовича. Перевид. — Львів, 1993. — С. 589—591.
  • Матвіїшин В. Михайло Драгоманов і європеїзація літературного процесу в Галичині 70-90-х років ХХ ст. // Український літературний європеїзм. — К. : ВЦ «Академія», 2009. — С. 128—136.
  • Мацько В. Михайло Драгоманов і медієвістика. — Хмельницький, 2000. — 80 с.
  • Михайлин І. Л. Як Михайло Драгоманов став Чудаком (дискусія Б. Грінченка та М. Драгоманова в журналі «Зоря» 1888—1889 років). Діалог Івана Франка з Михайлом Драгомановим у журналі «Народ»: дискурс прихованої полеміки // Журналістика як всесвіт: Вибрані медіа-дослідження. — Харків : Прапор, 2008. — С. 386—404.
  • Пінчук Ю. Драгоманов Михайло Петрович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 458. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.
  • Сарбей В. Г., Федченко П. М. Драгоманов Михайло Петрович // Українська літературна енциклопедія: У 5 т. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1990. — Т. 2. — С. 101—103.
  • Справжній Михайло Драгоманов / Назар Горбач. — Львів: Каменяр, 2008. — 166, [1] с. : портр. ; 20 см. — Бібліогр.: с. 162—166 (101 назва). — Імен. покажч.: с. 152—161. — 300 пр. — ISBN 5-7745-0933-8
  • Тарнашинська Л. Апостол правди і науки // Літературна Україна. — 1991. — 19 вересня. — С. 7.
  • Чарівність енергії: Михайло Драгоманов / Леонід Ушкалов. — Київ: Дух і Літера, 2019. — 600 с. — (Постаті культури). — ISBN 966-378-677-3. (найповніша біографія Михайла Драгоманова (стан: 2021))
  • Ясь О. В. Порівняльно-історичний метод у дослідницьких практиках Михайла Драгоманова // Український історичний журнал. —  2012. — № 2. — С. 133—158. https://www.academia.edu/21625894/
  • Київ. Енциклопедія. / В. Г. Абліцов. — К.: Видавництво «Фенікс». 2016. — 288 с.
  • Кармазіна, Марія (2015). Між історією і політикою / М.С. Кармазіна. – К.: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2015. – 560. ISBN 978-966-02-7606-2.
  • Никола Караиванов. Професор Михайло Драгоманов и България // Európska veda. 1/2017.
  • Якімова А. Болгарський період життя професора Михайла Драгоманова: монографія / ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України. Київ, 2019. 280 с. (additional link)
  • Антонiна Якімова. Михайло Драгоманов: Європейський вчений, професор Софійського університету // Україна і Болгарія в історії Європи: збірник наукових праць / Упоряд.: Інна Манасієва, Ірина Матяш. Київ: Ін-т історії України НАН України, 2019. 560 c.(link)

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.