Білозір'я

За часів Київської Русі на березі затоки ймовірної річки Дніпра селились люди. Пізніше тут утворилося декілька озер, одне з яких називали «Білим». До самої осені його величезне прозоре водяне плесо вкривалося білими ліліями. За легендою, від нього пішла назва села Білозір'я. У кінці XVIII ст. в колишньому Білому озері знайдено носову частину від корабля і корабельний якір. Про це повідомляє Фундуклей у статистичному описі Київської губернії 1852 року. Старожили села розповідають досить цікаву історію. Одного разу по ньому пропливала цариця зі свитою і малим дитям на руках. І враз, подув сильний вітер і човен перекинувся. Мале дитя потонуло… Тоді цариця прокляла озеро, і згодом воно висохло. На те місце, де знаходилось озеро, переселились люди — так і виникло Білозір'я. Також є легенда, що через Біле Озеро проходив один із шляхів з варяг у греки.

Територія нинішнього села була заселена значно раніше і про це свідчать численні знахідки. На території поселення знайдено сліди людей, які жили ще в кам'яну добу. Про це повідомлялося ще в 1889 р. Є два кургани, один з них зветься «Гостра могила». У 1962 р. на території школи № 3 знайдемо поховання бронзового періоду.

Перші письмові відомості про Білозір'я відносяться до середини XVII ст. (на карті Боплана). В одній із церков села нібито зберігалася грамота, підписана Богданом Хмельницьким, що він бере під свою охорону Білозірську церкву. Знахідки зброї на території села свідчать, що його жителі брали активну участь у козацьких повстаннях.

Під час Коліївщини через село ймовірно проходив повстанський отаман Микита Швачка[1].

Лаврентій Похилевич у «Сказаниях о населенных местностях Киевской губернии» 1864 р. пише:

Белозерье местечко при довольно большом озере называемом Белое. Около 1820 года нашли в этом озере нос от большого корабля и корабельный якорь. Это доказывает, что озеро в этой в древности составляло залив реки Днепра или что Тясмин, с которым озеро соединяется посредством Ирдиня болота, у древности был судоходен. Замечали в озере также приливы и отливы подобно морским.

Жителей обоего пола: христиан 3896, римских католиков 17, евреев 208.
В местечке две церкви: Богородичная 4-го класса и Преображенская 5-го, обе деревянные с такими же колокольнями. Богородичная построена в 1754 году на месте прежней, которая также как видно из визита Мошенского деканата за 1741 год, построена была в 1720 году на место еще древнейшей; земли имеет 62 десятины. При церкви находится приходское училище. Преображенская построена давнее Богородичной Именно в 1710 году колокольня при ней уже в 1746 г. была "стара", но в начале текущего века она перестроена.

Земли имеют 45 десятин. Из визиты 1741 года видно, что в этом году приходских дворов при церкви Богородичной 100 в местечке и 20 в селе Дубиевке, при церкви Преображенской 60 дворов в местечке. Священники при той и другой были еще православные, но подтвержденные за эго визитатором взысканием.

У 1791 р. польський король Станіслав Август надав привілей селу, а в 1793 р. вся Правобережна Україна перейшла під владу Росії. У 1862 р. в селі налічувалося 600 дворів, 3936 осіб. У 1900 р. населення м. Білозір'я становило 8491 особу, місту належало 5813 десятин землі: 3 церкви мали 101 десятину, селяни 5637 десятини, інші версти населення — 74 десятини. Господарство вели за трипільною системою землеробства. Швидкий ріст населення після реформи пояснюється тим, що в селі зростали підприємства. На 1900 рік тут було два лісопильних заводи Р. Я. Гаммера та Кауна, де працювало 35 робітників, 1 смолокурний завод, 32 вітряки, 1 кузня. Згодом І. Ш. Смілянський заснував текстильну фабрику на 56 робітників. У революцію 1905 року багато селян брало участь у страйках на підприємствах Сміли і Черкас.

10 лютого 1920 року через Білозір'я під час Зимового походу проходила Київська збірна дивізія Армії УНР, очолювана Юрієм Тютюнником[2].

У червні 1926 р. виникло товариство зі спільного обробітку землі, а в грудні 1929 р. організовано колгосп «Велетень», першим головою якою був Іван Данилович Тертичний.

У 1932 р. господарство поділено на 3 окремі колгоспи: ім. Сталіна (голова К. П. Богатирьов), ім. Молотова (голова С. Г. Щічко), «Пролетар» (голова Г. І. Мишко). У 1930-х заарештували і вислали на Соловки трьох церковників.

За достовірними даними від голодної смерті у 1932—1933 рр. в селі померло 694 людини.

«Посіяли, але не спожили». Посівна кампанія в селі Білозір'я. Квітень, 1932 рік. Фото з архіву Степана Кожум'яки

З початком Німецько-радянської війни багато білозірців пішло в армію. На початку серпня 1941 р. село окупували німецькі війська. Понад 515 селян не повернулось, а 1130 односельчан відзначено урядовими нагородами. Микола Романович Чмиренко і Олексій Аврамович Стрижаченко отримали звання Героя Радянського Союзу, а Андрій Нечипорович Бідан став повним кавалером орденів Слави. Війна завдала великих збитків: спалено понад 550 будників, семирічну школу, знищено та пограбовано майно, худобу. 11 січня 1944 р. село взяли радянські війська. Загиблим споруджено обеліск, на могилі воїнів 62-ї гвардійської дивізії під командуванням генерала І. П. Мошляка встановлено пам'ятник.

Три колгоспи в 1950 р. об'єднали в один. На 2826 га виробляли зерно, овочі, молоко і м'ясо.

На початку 90-х років діяла одна середня та дві восьмирічні школи, дитячий садок, двоє ясел. Будинок культури, кіноклуб, 4 бібліотеки, лікарня на 35 ліжок, амбулаторія, аптека, побутові майстерні, 12 торговельних точок, 3 лісництва та будівельна організація.

У 2007 році встановлено пам'ятник жертвам Голодомору.

Сьогодні в селі діють три школи (директори І. А. Грищенко, Н. В. Зажома, В. Н. Компанієць), дитсадок «Червона Шапочка» (завідувач Л. В. Думанецька), лікарня-амбулаторія (головлікар В. Г. Яворський), клуб та Будинок культури, відділення Ощадбанку, пошта, Білозірське та Тясминське лісництва.