Ванівка

Перша згадка про Ванівку датується 1418 роком. Територіально Ванівка знаходилась найближче до Бонарівки. Село Бонарівка розташовувалося серед мальовничих гір. Зі сходу була гора Ділик. За нею — село Коростенка, яке в документах значилося як Красна. З полудня виднілася гора Кичера, за якою знаходилося село Ванівка. Поляки називали його Венглівка, це, мабуть, того що венгель по-польськи — вугілля. У Ванівці колись поселився українець Ваньо з родиною, що, між іншим, підтверджується й архівами. Коли в 1772 році ці краї зайняла Австрія, то австрійці в 1880 р. в цьому селі знайшли нафту і по трубах качали її до Коросно на нафтопереробний завод (рафінерію), де переробляли її на нафтопродукти. У Ванівці знаходилося найбільше родовище нафти на Лемківщині, тому й називали Ванівку «лемківським Бориславом».

З півночі були польські села Жизнів і Гудова. Між цими селами і Бонарівкою була гора Діви а на північний схід від нашого села — гора Вишня. Ці гори були всі досить заліснені. Переважно то були хвойні ліси, сосна і ялина. По потоках і ярах росли дуб, бук, явір, ясен, граб, береза а також було багато різних на смак черешень.

На заході в долині було польське село Висока. Ті всі сусідні польські села колись були українськими, але з часом всі сполячилися. За Ванівкою був великий ліс, там був воєнний цвинтар. Тут були поховані вояки ще з Першої світової війни. В 1914 році в тих місцях була велика битва за промисловий центр Коросно. За лісом розташовувалося село Чорноріки, село українське. На захід від Чорнорік було село Одрикінь, а між цими селами — замок магнатів Одрикінських. Замок був збудований як фортеця для захисту від «збуїв», добре організованих загонів Савка, Божка, Чурма та інших, що колись діяли в цих краях. [3]

У центрі села стояла велика мурована церква Різдва Пресвятої Богородиці (1898), двоповерховий будинок читальні та двоповерховий будинок школи. Про заснування села невідомо нічого, оскільки в 1794 році під час пожежі у Ванівці згоріли всі грамоти й акти, які зберігалися в селі.

500-річну історію українців у Бонарівці та навколишніх селах завдяки історичним документам засвідчив Я. Пащак, називаючи цей куток північно-західним бастіоном українства. Хоч ні за австрійської, ні за польської влади українські села Замішанщини не вдалося об'єднати в одну адміністративну одиницю. Мешканці українських сіл неодноразово зверталися до Варшави з проханням створити українську гміну (громаду сіл) з центром у Ванівці. Проте польський уряд розділив ці села по чотирьох гмінах так, щоб у жодній з них українці не складали більшості населення. Тільки в структурі греко-католицької церкви вони були об'єднані в Короснянський деканат.[4]

Ванівчани називали себе не українцями, а русинами, хоч в читальні ім. Качковського красувалися портрети Шевченка і Франка. Драматичний гурток ставив виключно українські п'єси — М. Старицького, М. Кропивницького, І. Тобілевича. Серед ванівчан популярними були комуністичні ідеї, діяла підпільна організація комуністичної партії. Дивні то були комуністи. Вся комуністична верхівка села активно підтримувала церкву, співала в церковному хорі, брала участь у всіх релігійних і церковних святах. До ванівської греко-католицької парафії належало повітове місто Коросно та колись українське село Одрикінь. «Заслугою» місцевих священиків Льва Мійського й Олексія Малярчика було те, що Ванівка вперто продовжувала вживати назву «Русь». Ванівчани називали себе русинами. Коли священика-русофіла змінив священик-українофіл настрої в селі почали поступово змінюватися. Під час німецької окупації селяни з Ванівки вже без сумнівів визнали себе українцями.[5] У 1939 році в селі проживало 2230 мешканців (2015 українців, 200 поляків, 10 євреїв і 5 німців та інших національностей)[6].

Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року[1][8]:

Повним контрастом до строгого стилю, досить поширеного в тогочасному українському малярстві, є живописна манера чотирьох ікон з села Ванівки біля Коросна на Лемківщині, виконаних, очевидно, одним високої мистецької культури майстром. Ікони «Різдво Марії», «Моління з чином», «Нерукотворний образ» та «Страшний суд» привертають увагу досконалою завершеністю композиції, легкістю й тонкістю рисунка, музикальною ритмічністю ліній силуетів і кольорових площин, багатством і гармонійністю вишуканих кольорових співвідношень і, нарешті, ліричною м'якістю та поетичністю художніх образів. Живописна манера цього художника порівняно вільна від лінеарного схематизму, наприклад, в опрацюванні драпіровок, і певною мірою близька до люблінських монументальних розписів маляра Андрія (1418 р.). Чимало спільних рис можна знайти і в мініатюрних малюнках Київської псалтирі 1397 року, яким також властиві райдужні кольорові сполучення, видовжені постаті, сповнені грації і руху, поетичність образів. Тут яскраво відчутні мистецькі досягнення Візантійської метрополії епохи Палеологів XIV століття, коли з новою силою ожили традиції елліністичного живопису і на зламі XIV—XV століть своєю могутньою хвилею захопили не тільки художників Балканського півдня, але й півночі — новгородської і ранньої московської шкіл часів Андрія Рубльова.[9]

На території села діяла просвіта, а довкола неї було створено багато народних танцювальних колективів та хор, серед яких прославився хор Івана Кушніра. Звідси ж і походить давня лемківська пісня «Старій бабі дати граблі»[10]

• Вороняк Микола Михайлович  (1922–1974) — диригент, композитор, художній керівник, хормейстер.

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Ванівка