Вербна неділя (християнство)

У Вербну неділю християнами відзначається вхід Ісуса Христа у Єрусалим. За описами у Євангеліях, народ зустрічає його як царя і кидає йому під ноги пальмові листки[1][2][3]. У середземноморському регіоні пальми вважали знаком життя і перемоги, а у Ізраїлі - символом незалежності та перемог ізраїльського царя[4][5]. Ослиця (осел) за єврейською традицією[6] є символом скромності царя і його ненасильницької влади.

Євангеліст Матвій (Матей) так описує Вхід Господній до Єрусалима:

А коли наблизились до Єрусалиму, прийшли вони у Витфагію, коло гори Оливної. Тоді послав Ісус двох учнів, сказавши до них: “Ідіть у село, що перед вами; відразу ж знайдете прив'язану ослицю й осля з нею; відв'яжіть і приведіть до мене. А як хтось скаже вам щось, ви відповісте, що Господь їх потребує, але він незабаром поверне їх назад.” Сталось це, щоб збулося слово пророка, який говорив: “Скажіть дочці сіонській: Ось цар твій іде до тебе; лагідний і верхи на ослиці, – на осляті, синові підяремної.” Учні ж пішли і зробили так, як Ісус звелів їм: привели ослицю та ослятко, поклали на них одяг й Ісус сів на неї. Народ же, якого було багато, простеляв свою одіж по дорозі, а інші зрізували з дерев гілки і розкладали по дорозі. Люди, що йшли перед ним і ззаду, кликали: “Осанна Синові Давида! Благословен той, що йде в ім'я Господнє, осанна на висоті!” І коли він увійшов у Єрусалим, заметушилося все місто, питаючи: “Хто це такий?” Народ же казав: “Це пророк, Ісус із Назарету в Галилеї.” Ісус увійшов у храм і вигнав усіх, що продавали й купували в храмі; перевернув столи міняйлів, а й ослони тих, що продавали голубів, і сказав їм: “Написано: Дім мій домом молитви буде зватись, – ви ж чините з нього печеру розбійників.” І підійшли до нього в храмі сліпі та кульгаві, і він зцілив їх. Первосвященики ж та книжники, побачивши чуда, які він творив, і дітей, що кричали в храмі: “Осанна Синові Давида!” – обурилися і мовили до нього: “Чуєш, що оці кажуть?” А Ісус відповів їм: “Атож, хіба ви ніколи не читали: Устами немовлят та ссущих ти вчинив собі похвалу.” І покинувши їх, вийшов з міста у Витанію і там заночував”[7]

Освячення верби. Михайлівський Золотоверхий монастир, Київ

День Вербної неділі нагадує християнам урочистий вхід Ісуса Христа в Єрусалим, який знаменував собою безпосереднє наближення Його Страстей і смерті на хресті. Люди, які Його вітали, кидали на дорогу плащі та зелені галузки пальм, вигукуючи: «Осанна Синові Давида!». Урочистий в'їзд Ісуса Христа в Єрусалим описаний у всіх Євангеліях. Цій події всі вони надають особливого значення. Літургія Вербної неділі також згадує як радісні моменти процесії з пальмами, так і Страсті Господні. Цим церква підкреслює, що тріумф Христа і Його Жертва завжди нерозривно пов'язані. Процесія на початок Євхаристії має свою багатовікову традицію. Так, у Єрусалимі вже у IV ст. єрусалимський патріарх сідав на ослицю і в'їжджав на ній на Оливну гору, оточений вірянами. У західній Церкві подібна практика прийшла дещо пізніше — в V—VI ст. Сам звичай освячення пальмових гілок (вербових гілок, квітучих галузок тощо) введено в літургію у XI ст.

До реформи 1955 року в католицькій церкві існував звичай, за яким священнослужитель виходив у день Вербної неділі перед церкву, а двері святині зачиняли. Священник тричі стукав хрестом у браму, тоді вона відчинялася і священник з учасниками процесії входили до храму, аби відправити літургію. Цей символ мав нагадати вірним, що зачинене небо відкрилося людям завдяки заслузі хресної смерті Христа. Освячені галузки вірні зберігають цілий рік, щоби потім спалити їх на попіл для використання його у церковному обряді у Попільну Середу.

Процесія з вербами (пальмами) є, з одного боку, пам'яткою про давню історичну подію, а з другого — нашими кроками разом із Христом до жертви, якою нині є Літургія. На літургію Вербної неділі священик вдягає не фіолетовий одяг, як колись, а червоний. Процесія має тріумфальний характер. Христос входить до свого міста як Цар і Господь, приймає спонтанне прославлення мешканців. Цим Церква хоче сказати, що як за кілька днів Христос Господь зазнає жорстокої смерті, то все одно ніхто не позбавить Його царської величі і права на панування. Царську гідність Христа Господа підкреслюють антифони й пісні, співані під час процесії.

Віддавна особливу радість приносили шоста неділя і останній перед Великоднем тиждень, який має кілька народних назв: Чистий, Жилавий, Білий, Цвітний тиждень. Шутковим чи Квітним тижнем його називали в Галичині[8].

У Вербну неділю святять вербу. Люди приходять до церкви з вербовими гілками (здебільшого гілки з "котиками", інколи з зеленими листочками), гарно прикрашеними. Зранку на Богослужіння сходяться всі — старі й малі, бо «гріх не піти до церкви, як святять вербу». Коли завершується відправа і священик окропить гілля свяченою водою, то діти — одне поперед одного — стараються якнайшвидше дістати вербу і тут же проковтнути по кілька «котиків» — «щоб горло не боліло».

Колись господарі, повертаючись з церкви зі свяченою вербою, до хати не заходили, а відразу ж садили на городі по кілька гілок або — якщо було близько — то в полі, «щоб росла Богові на славу, а нам, людям, на вжиток»; а решту гілок несли до хати і ставили на покуті під святими образами. Після церкви люди одне одного били такою свяченою вербою, примовляючи:

Не я б'ю — верба б'є,

За тиждень Великдень,

Недалечко червоне яєчко!

Молоді хлопці та дівчата билися свяченою вербою ще й коло церкви та дорогою додому, а, б'ючись, примовляли:

Будь великий, як верба,

А здоровий, як вода,

А багатий, як земля![9]

В Галичині примовляли так:

Баська (лоза) б'є — не заб'є,

За тиждень — Великдень!

А також:

Шутка б'є — не я б'ю,

Віднині за тиждень: Буде в нас Великдень![9]

Посвячені галузки затикали у хліві та стайні, «щоб нечиста неправувала, а шутка захищала хату, хлів, двір од грому й пожежі». Решту ж клали за образи на покуті.[8]

У селі Лопушній Вижницького району, Чернівецької області досі зберігся обряд відвернення бурі способом помахування надворі бечкою (вербою) (але поки хмари не насунулись на село), при чому слід було казати: «Гей-я—гей-я, на ліси, на води, де гримить, у ліси дрімучі, у каміння клекучі, де пси не добріхують, когути не допівають і людська нога не ступаєть. Ідіть пробувайте і до нас не ступайте». Про обряд відвернення бурі маханням свяченої бечки розповідали і в селі Біскові Путильського району, Чернівецької області. Навіть просто зберігаючи гілочку свяченої верби вдома, можна було захистити обійстя від грому. Селяни Закарпаття вірили, що коли гримить і блискає, чорт перед ними ховається у пічній трубі чи димарі. Щоб не дозволити чорту увійти в хату, селяни ламали «шутку» і спалювали її в печі. У разі великої бурі селяни вкидали поламану «шутку» у вогонь і промовляли: "Най хмари на небі розійдуться так, як розійшовся дим від цієї «шутки».[10]

В селі Присліп Турківського району, Львівської області, казали так: «Не я б'ю, верба б'є, за тиждень Великдень йде». А пізніше: «Ая, гримит — кладеме на вікно». Далі робили так: «гуся (котик верби) взяти відорвати і пролиґнути і не бде горло боліти». А ще …"гусятьом" (вербою) били корів.[11]

Вважалося, що це дерево вельми помічне від багатьох недуг і має неабияку чудодійну силу. Виганяючи вперше корів на пасовисько, їх обов'язково благословляли свяченою вербою, «щоб нечисть не чіплялася до тварин і не губила череди». З дрібніших галузок чи листочків робили відвар або горілчану настоянку й лікували нею людей від головних болів, пропасниці, гарячки, шлункових хвороб, заживляли рани на тілі, використовували як натирання при ревматизмі[8].

Свячена верба користується великою пошаною серед нашого народу. «Гріх ногами топтати свячену вербу», а тому навіть найдрібніше освячене гілля, якщо воно залишалося на наступний рік, палили на вогні, щоб, боронь Боже, під ноги не потрапило[9].

На честь верби — вісника весни — сільська молодь влаштовувала свято. «Вибравши з-поміж себе найудатливішу юнку, дівчата прихорошували її котиками та розпуклими вербовими галузками, наспівуючи веснянку: „Ой вербо, вербо, вербице! Час тобі, вербице, розвиться!“. Взявшись за руки, водили хороводи… Тим часом дітлахи на різні голоси закликали весну змайстрованими з верби свистульками. Таке видовище вражало своєю поетичністю й красою»[12].

• Лазарева субота
• Вхід Господній у Єрусалим
• Вербна неділя (язичницьке свято)

• Цвітна неділя // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1967. — Т. 8, кн. XVI : Літери Уш — Я. — С. 2028. — 1000 екз.
• Вербна неділя: канон, традиції, забобони — що потрібно знати / Архиєпископ Ігор (Ісіченко)
• Вербна Неділя у credo-ua.org
• Вербна неділя — Олександр Токар про святкування Вербної неділі
• Сьогодні — Вербна неділя
• Коментарі з інципітом «Вербна неділя (Вербниця, Квітня неділя, Шуткова неділя, Бечкова неділя; неділя 6 тижня Великого посту)». Електронний архів українського фольклору

• Святе Письмо Старого та Нового Завіту. Видавництво отців Василіан «Місіонер», 2005.
• Воропай О. Звичаї нашого народу. — Харків: Фоліо, 2007.
• Скуратівський В. Дідух: Свята українського народу. — Київ: Освіта, 1995.