Верховний головнокомандувач ОЗС НАТО в Атлантиці
Верховний головнокомандувач ОЗС в Атлантиці (SACLANT) був одним з двох вищих командувачів Організації Північноатлантичного договору (НАТО). Іншим був Верховний головнокомандувач ОЗС в Європі (SACEUR). SACLANT керував Об'єднаним командуванням ОЗС в Атлантиці, що було розташовано в Норфолку (штат Вірджинія). Усе командування зазвичай також називалося «SACLANT».
| Верховний головнокомандувач ОЗС НАТО в Атлантиці | |
|---|---|
| Supreme Allied Commander Atlantic | |
| На службі | 1952 — 2003 |
| Належність |
 НАТО |
| Штаб | Норфолк (Вірджинія) |
| Прізвиська | SACLANT |
Історія
Незабаром після свого утворення ACLANT разом з Об'єднаним командуванням ОЗС в Європі провів великі навчання «Мейнбрейс». Протягом Холодної війни SACLANT провів багато інших навчань, такі як операція «Мерінер» в 1953 році та операція «Страйкбек» в 1957-му, а також серії військово-морських навчань «Нозерн веддінг» та «Оушен сафарі» протягом 1970-х і 1980-х років. Командування також відігравало вирішальну роль у щорічних навчаннях REFORGER, що проводилися з 1970-х років. Після закінчення Холодної війни статус та розмір командування було зменшено, а багато підлеглих йому штаб-квартир по всьому атлантичному регіону втратили свій статус та фінансування НАТО. Тим не менш, основна структура зберігалася до Празького саміту в Чехії 2002 року.
Авіаносні повітряні ударні операції в Норвезькому морі — вперше проведені під час операції «Страйкбек» — відповідно до морської стратегії ВМС США, стали наріжним каменем прямого захисту північного флангу НАТО. Морська стратегія була опублікована в 1984 році, відстоювалась міністром ВМС Джоном Леманом і керівником військово-морськими операціями адміралом Джеймсом Уоткінсом при адміністрації Рейгана і практикувалась у військово-морських навчаннях НАТО, таких як «Оушен сафарі» (1985) та «Нозерн веддінг» (1986)[1][2][3][4].
У статті 2008 року генерал у відставці Бернард Трейнор відзначав успіх цієї морської стратегії:
Йдучи на негайний наступ на крайній півночі і змушуючи росіян оборонятися в своїх рідних водах, морська стратегія служила не тільки для захисту Скандинавії, але і для пом'якшення проблеми морських шляхів зв'язку. Ймовірність своєчасного зміцнення НАТО з боку США тепер була більше, ніж благочестивою надією.
З виникненням наступальної стратегії в 1980-х роках одночасні різкі досягнення в американських технологіях, особливо в C4ISR і системах озброєння, які швидко компенсували радянську чисельну і матеріальну перевагу в Європі, збудили зміну в мисленні. Ніхто інший, як начальник Генерального штабу СРСР, маршал Ніколай Огарков, попереджав, що американська перевага переміщала «співвідношення сил» на користь НАТО. Він назвав це явище «військово-технічною революцією». До кінця десятиліття військова загроза з боку Радянського Союзу стала історією, а разом з нею і Холодна війна[5][6].
Командування ОЗС в Атлантиці було розформовано 19 червня 2003 року. Як його наступника було створено Командування з трансформації ОЗС (ACT). Це нове командування НАТО очолює Верховний головнокомандувач ОЗС з трансформації (SACT). До 2009 року цю посаду займали американські чотиризіркові адмірали або генерали, які суміщали посаду з керуванням Командуванням об'єднаними силами США (COMUSJFCOM), а колишні військові місії SACLANT увійшли в Об'єднане командування операцій НАТО (ACO)[7].
Роль
Завданням командування було[джерело?]:
- захищати морські шляхи зв'язку НАТО;
- підтримувати десантні і наземні операції;
- захищати розгортання ядерних систем стримування морського базування.
Зона відповідальності командування простягалася від Північного полюса до тропіка Рака та від східного узбережжя Північної Америки до західного узбережжя Африки і Європи, в тому числі Португалії, але за винятком Ла-Маншу, Британських островів і Канарських островів[8].
Структура
У вищому командуванні ACLANT були такі посади:
- Верховний головнокомандувач ОЗС (SACLANT) — відповідав за всі військові місії Альянсу в зоні відповідальності ACLANT. Посаду займав американський адмірал або генерал, який також служив головокомандувачем Атлантичного командування США — одного з об'єднаних командувань Міністерства оборони США.
- Заступник Верховного головнокомандувача ОЗС (DSACLANT) — перший заступник SACLANT, посаду займав британський адмірал. У перші часи це був командувач Північноамериканської і Вест-Індської станції Королівського флоту.
- Начальник штабу (COFS) — керував штатом штабу SACLANT.
Штаб-квартира SACLANT була розташована в Норфолку (штат Вірджинія) поруч з штаб-квартирою Атлантичного флоту США[9].
Об'єднане командування в Східній Атлантиці
Головнокомандувач в Східній Атлантиці (CINCEASTLANT) від імені Верховного головнокомандувача в Атлантиці (SACLANT) ніс відповідальність за управління і використання Постійних військово-морських сил в Атлантиці (STANAVFORLANT). Посаду CINCEASTLANT займав британський чотиризірковий адмірал на базі Норсвуд (Велика Британія), який також служив головнокомандувачем Флоту метрополії (згодом головком Західного флоту, а пізніше CINCFLEET)[10][11].
EASTLANT було розділено на наступні підзони[12]:
- Авіація ВМС у Східній Атлантиці
- Північна підзона
- Авіація ВМС у північній підзоні
- Центральна підзона
- Авіація ВМС у центральній підзоні
- Підводний флот у Східній Атлантиці
- Командувач острову Ісландія
- Командувач островів Фарери
Об'єднане командування у Західній Атлантиці
Головнокомандувач в Західній Атлантиці (CINCWESTLANT) був відповідальний за:
- безпечний транзит підкріплення та поставок з Північної Америки до Європи для підтримки повного спектра сил НАТО в будь-якій точці в зоні відповідальності НАТО чи поза нею;
- підтримку спільних багатонаціональних навчань у мирний час та заходів програми «Партнерства заради миру», а також за оперативний контроль та надання підтримки силам НАТО, приписаних до штаб-квартири.
Посаду CINCWESTLANT займав американський чотиризірковий адмірал на базі в Норфолку, який також був головнокомандувачем Атлантичного флоту США (CINCLANTFLT)[13]. До 1994 року WESTLANT було розділено на наступні підзони[12]:
- Підводний флот у Західній Атлантиці
- Океанічна підзона
- Канадська атлантична підзона
- Командувач островів Бермуди
- Командувач островів Азори[14]
З 1994 по 2003 рік WESTLANT було розділено наступним чином[15]:
- Підводний флот (SubWestLant)
- Океанічна підзона
- Канадська атлантична підзона
- Командувач острову Ґренландія
Об'єднане командування у Південній Атлантиці
Головнокомандувач у Південній Атлантиці (CINCSOUTHLANT) відповідав за військові переміщення і морські операції по всьому південно-східному кордону між Європейським об'єднаним командуванням (ACE) та Об'єднаним командуванням у Атлантиці (ACLANT). Посаду CINCSOUTHLANT займав португальський тризірковий адмірал на базі в Лісабоні (Португалія). Перед цим ця посада називалася головнокомандувач в Іберійській Атлантиці (CINCIBERLANT)[16]. Зараз це Об'єднане командування Лісабон.
Ударний флот в Атлантиці
Ударний флот в Атлантиці (STRIKFLTLANT) був головним підлеглим морським командуванням SACLANT. Його головною задачею було стримувати агресію шляхом підтримання морської переваги в атлантичному регіоні та забезпечення цілісності морських шляхів зв'язку НАТО. Головною ударною силою було Авіаносне ударне з'єднання (певно, спеціальна група 401), що складалося з 1-ї та 2-ї авіаносних ударних груп. Судячи з усього, Авіаносне ударне з'єднання мало американське ядро на основі 4-ї авіаносної групи, а 2-га авіаносна ударна група мала британське ядро та пізніше стала 2-ю протичовновою групою[17]. Коли HMS Ark Royal брав участь у навчаннях «Роял найт» близько 1972 року, він був центральним елементом 2-ї авіаносної ударної групи і був флагманом спеціальної групи 401.2[18].
Командувачем Ударного флоту (COMSTRIKFLTLANT) був віце-адмірал ВМС США на базі в Норфолку, який також був командувачем 2-го флоту США[12][19]. Командування STRIKFLTLANT розформували під час церемонії на USS Iwo Jima (LHD-7) 24 червня 2005 року. Воно було замінено Центром багатонаціональних об'єднаних операцій морського десанту, який розташували в штаб-квартирі 2-го флоту[20].
Підводне об'єднане командування в Атлантиці
Командувач Підводним об'єднаним командуванням в Атлантиці (COMSUBACLANT) був головним радником SACLANT з питань підводних човнів і підводних засобів війни. Посаду COMSUBACLANT займав американський тризірковий адмірал на базі в Норфолку, який також був командувачем підводним флотом Атлантичного флоту (COMSUBLANT)[21]. Йому підпорядковувались командувач підводними човнами у Західній Атлантиці (COMSUBWESTLANT) і командувач підводними човнами в Східній Атлантиці (COMSUBEASTLANT). Посаду COMSUBEASTLANT займав флагман підводного флоту британського ВМФ[22]. У 1978 році штаб-квартира флагмана підводного флоту була переміщена з HMS Dolphin у Госпорті на базу Норсвуд на північному заході Лондона.
Постійне військово-морське з'єднання в Атлантиці
Постійне військово-морське з'єднання в Атлантиці (STANAVFORLANT) було постійною мирною багатонаціональною ескадрою, що складалася з есмінців, крейсерів і фрегатів з флотів різних країн НАТО. З моменту свого створення в 1967 році STANAVFORLANT функціонувало, проводило тренування та навчання як група, забезпечуючи щоденну перевірку поточних морських методик, тактики та ефективності НАТО, а також брало участь в спільних і національних військово-морських навчаннях, покликаних сприяти готовності і здатності до взаємодії[23]. 1 січня 2005 року STANAVFORLANT було перейменовано на 1-шу постійну військово-морську групу сил реагування НАТО.
Командувачі
Список Верховних головнокомандувачів в Атлантиці
| Дата | Ім'я | Приналежність | |
|---|---|---|---|
| 1 | 30 січня 1952 ‒ 12 квітня 1954 | Адмірал Лінде Маккормік | USN |
| 2 | 12 квітня 1954 ‒ 29 лютого 1960 | Адмірал Джеральд Райт | USN |
| 3 | 29 лютого 1960 ‒ 30 квітня 1963 | Адмірал Роберт Деннісон | USN |
| 4 | 30 квітня 1963 ‒ 30 квітня 1965 | Адмірал Гарольд Пейдж Сміт | USN |
| 5 | 30 квітня 1965 ‒ 17 червня 1967 | Адмірал Томас Мурр | USN |
| 6 | 17 червня 1967 ‒ 30 вересня 1970 | Адмірал Ефрем Холмс | USN |
| 7 | 30 вересня 1970 ‒ 31 жовтня 1972 | Адмірал Чарльз Дункан | USN |
| 8 | 31 жовтня 1972 ‒ 30 травня 1975 | Адмірал Ральф Казінс | USN |
| 9 | 30 травня 1975 ‒ 30 вересня 1978 | Адмірал Айзек Кідд-молодший | USN |
| 10 | 30 вересня 1978 ‒ 30 вересня 1982 | Адмірал Гаррі Трейн II | USN |
| 11 | 30 вересня 1982 ‒ 27 листопада 1985 | Адмірал Візлі Макдональд | USN |
| 12 | 27 листопада 1985 ‒ 22 листопада 1988 | Адмірал Лі Баггетт-молодший | USN |
| 13 | 22 листопада 1988 ‒ 18 травня 1990 | Адмірал Френк Келсо II | USN |
| 14 | 18 травня 1990 ‒ 13 липня 1992 | Адмірал Ліон Едні | USN |
| 15 | 13 липня 1992 ‒ 31 жовтня 1994 | Адмірал Пол Девід Міллер | USN |
| 16 | 31 жовтня 1994 ‒ 24 вересня 1997 | Генерал Джон Шихан | USMC |
| 17 | 24 вересня 1997 ‒ 5 вересня 2000 | Адмірал Гарольд Геман-молодший | USN |
| 18 | 5 вересня 2000 ‒ 2 жовтня 2002 | Генерал Вільям Кернан | USA |
| (в. о.) | Жовтень 2002 ‒ 19 червня 2003 | Адмірал сер Іен Форбс[24] | RN |
Список заступників Верховного головнокомандувача в Атлантиці
Другим за званням в командуванні був заступник Верховного головнокомандувача в Атлантиці[25]:
| Дата | Ім'я | Приналежність | |
|---|---|---|---|
| 1 | 1952‒1953 | Віце-адмірал сер Вільям Ендрюс | RN |
| 2 | 1953‒1955 | Віце-адмірал сер Джон Стівенс | RN |
| 3 | 1955‒1956 | Віце-адмірал сер Джон Ітон | RN |
| 4 | 1957‒1960 | Віце-адмірал сер Вілфрід Вудс | RN |
| 5 | 1960‒1962 | Віце-адмірал сер Чарльз Еванс | RN |
| 6 | 1962‒1964 | Віце-адмірал сер Річард Смітон | RN |
| 7 | 1964‒1966 | Віце-адмірал сер Вільям Белоу | RN |
| 8 | 1966‒1968 | Віце-адмірал сер Девід Клаттербак | RN |
| 9 | 1968‒1970 | Віце-адмірал сер Пітер Компстон | RN |
| 10 | 1970‒1973 | Віце-адмірал сер Джон Мартін | RN |
| 11 | 1973‒1975 | Віце-адмірал сер Джерар Менсфілд | RN |
| 12 | 1975‒1977 | Віце-адмірал сер Джеймс Джунгіус | RN |
| 13 | 1977‒1980 | Віце-адмірал сер Девід Лорем | RN |
| 14 | 1980‒1982 | Віце-адмірал сер Кемерон Расбі | RN |
| 15 | 1983‒1984 | Віце-адмірал сер Девід Халліфакс | RN |
| 16 | 1984‒1987 | Віце-адмірал сер Джеффрі Далтон | RN |
| 17 | 1987‒1989 | Віце-адмірал сер Річард Томас | RN |
| 18 | 1989‒1991 | Віце-адмірал сер Джеймс Везеролл | RN |
| 19 | 1991‒1993 | Віце-адмірал сер Пітер Вудхед | RN |
| 20 | 1993‒1995 | Віце-адмірал сер Пітер Ебботт | RN |
| 21 | 1995‒1998 | Віце-адмірал сер Ян Гарнетт | RN |
| 22 | 1998 ‒ 2002 | Віце-адмірал сер Джеймс Пероун | RN |
| 23 | Січень—жовтень 2002 | Віце-адмірал сер Іен Форбс | RN |
Примітки
- Trainor, Bernard E. (23 березня 1987). Lehman's Sea-War Strategy Is Alive, but for How Long?. New York Times. Процитовано 3 листопада 2008.
- Ocean Safari '85: Meeting the Threat in the North Atlantic (PDF). All Hands (826): 20–29. January 1986. Архів оригіналу за 16 листопада 2004. Процитовано 10 жовтня 2008.
- Connors, Tracy (January 1987). Northern Wedding '86 (PDF). All Hands (838): 18–27. Архів оригіналу за 16 листопада 2004. Процитовано 10 жовтня 2008.
- Tangen, Odd F. (1989). The Situation In The Norwegian Sea Today. CSC. Globalsecurity.org. Процитовано 10 жовтня 2008.
- Trainor, Bernard E. (February 2008). Triumph in Strategic Thinking. United States Naval Institute Proceedings 134 (2). p. 42.
- Про «співвідношення сил» див. Major Richard E. Porter, USAF. «Correlation of Forces: Revolutionary Legacy» Архівовано 27 квітня 2014 у Wayback Machine. Air University Review, March-April 1977
- New NATO Transformation Command Established in Norfolk. American Forces Press Service. United States Department of Defense. 19 червня 2003. Процитовано 9 вересня 2008.
- Allied Command Atlantic. NATO Handbook. Архів оригіналу за 7 листопада 2001. Процитовано 3 вересня 2008.
- Key, Jr., David M. (2001). Admiral Jerauld Wright: Warrior among Diplomats. Manhattan, Kansas: Sunflower University Press. с. 299–304. ISBN 978-0-89745-251-9.
- Regional Headquarters, Eastern Atlantic. NATO Handbook. Архів оригіналу за 15 січня 2009. Процитовано 3 вересня 2008.
- Офіційна інформація НАТО на GlobalSecurity.org.
- IISS Military Balance 1981-82, p.26
- Regional Headquarters, Western Atlantic. NATO Handbook. Архів оригіналу за 12 травня 2009. Процитовано 3 вересня 2008.
- Контр-адмірал португальського флоту. Library of Congress Country Study: Portugal: Navy, January 1993, accessed 21 June 2008
- NATO's Sixteen Nations, Special Issue, 1998, p.15
- Regional Headquarters, Southern Atlantic. NATO Handbook. Архів оригіналу за 31 травня 2001. Процитовано 3 вересня 2008.
- Proceedings, August 2001, 'Commanding NATO operations from the sea'
- Rowland White, Phoenix Squadron, Bantam Press, 2009, 99.
- Striking Fleet Atlantic. NATO Handbook. Архів оригіналу за 17 липня 2007. Процитовано 3 вересня 2008.
- NATO Striking Fleet Atlantic to Deactivate. Commander, U.S. 2nd Fleet Public Affairs. U.S. Navy. 23 червня 2005. Архів оригіналу за 22 листопада 2006. Процитовано 20 квітня 2009.
- Submarine Allied Command Atlantic. NATO Handbook. Архів оригіналу за 31 травня 2001. Процитовано 3 вересня 2008.
- UK MOD, Northwood Headquarters
- Standing Naval Force Atlantic. NATO Handbook. Архів оригіналу за 15 січня 2009. Процитовано 3 вересня 2008.
- Nato Review. Архів оригіналу за 25 вересня 2012. Процитовано 16 серпня 2014.
- Senior Royal Navy appointments. Архів оригіналу за 11 липня 2011. Процитовано 16 серпня 2014.
Джерела
- North Atlantic Treaty Organization. Senior officials in the NATO military structure, from 1949 to 2001 (PDF).
- Atlantic Council of the United States (August 2003). Transforming the NATO Military Command Structure: A New Framework for Managing the Alliance’s Future (PDF). Архів оригіналу за 3 жовтня 2012. Процитовано 16 серпня 2014.
- Maloney, Sean M. Securing Command of the Sea: NATO Naval Planning, 1948–1954. Naval Institute Press, 1995. 276 pp.
- Jane's NATO Handbook Edited by Bruce George, 1990, Jane's Information Group ISBN 0-7106-0598-6
- Jane's NATO Handbook Edited by Bruce George, 1991, Jane's Information Group ISBN 0-7106-0976-0