Лінде Маккормік

Першим призначенням Маккорміка стала служба на борту лінкора «Вайомінг», що курсував в Карибському морі та вздовж східного узбережжя. У листопаді 1917 року, після вступу США у Першу світову війну, «Вайомінг» і решта 9-ї броненосної дивізії («Нью-Йорк», «Делавер» і «Флорида») приєдналися до британського Гранд-Фліту як його 6-та бойова ескадра і були присутні при здачі німецького Флоту відкритого моря в Північному морі після Комп'єнського перемир'я.

У квітні 1919 року Маккормік був призначений помічником-ад'ютантом штабу командувача 4-ї броненосної дивізії флоту США. Він служив на борту лінкора «Саут Кароліна» з червня по вересень, а потім став помічником-ад'ютантом командувача 4-ї ескадри есмінців Тихоокеанського флоту на борту ескадреного флагмана «Бірмінгем». У грудні 1920 року його перевели на есмінець «Б'юкенен»[1].

«Басс», колишній V-2

У серпні 1921 року Маккормік короткий час командував есмінцем «Кеннеді» — перед тим, як в жовтні став інструктором в Департаменті навігації у Військово-морській академії. В червні 1923 року він став студентом Підводної школи в Нью-Лондоні (штат Коннектикут). Потім він служив до червня 1924 року на підводному човні S-31, що перебував в 16-й підводній дивізії в Тихому океані. Після короткострокових призначень на підводний човен S-37 і плавучу базу підводних човнів «Канопіс», Маккормік з серпня 1924 до червня 1926 року командував підводним човном R-10 в Гонолулу (Гаваї), після чого був відряджений у Військово-морську академію як член виконавчого відділу.

У серпні 1928 року він майже на три роки став командиром підводного човна V-2, що перебував у 20-й підводній дивізії та здійснював підтримку флоту США в маневрах біля західного узбережжя, на Гавайських островах і в Карибському морі. У травні 1931 року Маккормік став помічником нового керівника Військово-морській академії контр-адмірала Томаса Харта. Після того, як той пішов з посади в червні 1934-го, Маккормік повернувся на флот штурманом легкого крейсера «Марблхед». У квітні 1936 року він прийняв командування ескадреним танкером-заправником «Нечес». В червні 1937 року Маккормік був зарахований на старший курс у Військово-морському коледжі в Ньюпорті (штат Род-Айленд). Після закінчення курсу в травні 1938-го, він залишився працювати в коледжі на ще на один рік[1].

Як в. о. керівника військово-морськими операціями (четвертий ліворуч) вітає прибуття тіла адмірала Форреста Шермана в Національний аеропорт Вашингтон (25 липня 1951)

У 1949 році керівник військово-морськими операціями Луї Денфелд був звільнений за участь у повстанні адміралів і замінений адміралом Форрестом Шерманом. Він був військово-морським льотчиком, тому мав обрати нового заступника, оскільки діючий заступник — віце-адмірал Джон Прайс — також був льотчиком, а за традицією на двох вищих посадах мав бути тільки один льотчик. Шерман обрав Маккорміка, чий багаторічний досвід у підводній війни військово-морські спостерігачі вважали важливим, оскільки очікувалось, що підводні засоби ведення війни будуть відігравати головну роль в ВМС в разі нової війни[5].

Після того, як Прайс був звільнений з посади заступника керівника, Маккормік 3 квітня 1950 року знову був підвищений до віце-адмірала[1]. 20 грудня 1950 року президент Гаррі Трумен присудив Маккорміку звання адмірала, збільшивши кількість повних адмірали в ВМС до п'яти. Оголошення Труменом надзвичайного стану підвищило правові обмеження на кількість трьох- і чотиризіркових офіцерів, і Маккормік був підвищений для надання йому рівного становища з заступниками керівників штабів армії та авіації[6]. Він був затверджений у своєму новому званні 22 грудня 1950 року[1].

Шерман несподівано помер 22 липня 1951 року під час дипломатичної поїздки до Європи. Як виконувач обов'язків керівника військово-морськими операціями, Маккормік був одним з шести кандидатів, що розглядалися на заміну Шермана, разом з адміралами Артуром Редфордом, Робертом Карні, Вільямом Фектелером і віце-адміралами Річардом Коннолі та Дональдом Дунканом. Маккормік вийшов з відбору, висловивши бажання служити в командуванні флоту[7]. 1 серпня 1951 року Фектелер був призначений керівником військово-морськими операціями, а Маккормік замінив Фектелера на посту головокомандувача Атлантичного флоту. Коли було оголошено про перестановку, преса зазначала, що це буде перше командування флотом для Маккорміка, і припускала, що саме відсутність такого досвіду була причиною його усунення з процесу відбору на наступника Шермана[8].

Як головнокомандувач Атлантичного флоту (праворуч) вітає міністра ВМС Роберта Андерсона на базі Норфолк (штат Вірджинія) (21 лютого 1953)

Маккормік став головнокомандувачем Атлантичного командування (CINCLANT) і Атлантичного флоту (CINCLANTFLT) 15 серпня 1951 року[9].

Через місяць, на церемонії повторного введення в експлуатацію авіаносця «Восп», Маккормік заявив, що вже розроблена ядерна зброя, яка досить мала для перевезення легкими бомбардувальниками, дислокованими на авіаносцях: «Врешті-решт, я думаю, що кожен авіаносець буде оснащений атомними бомбами. Після їх зменшення в розмірі вони стали більш доступними для використання на авіаносцях»[10]. Ще під час виконання обов'язків керівника військово-морськими операціями він заявляв, що до використання атомної зброї слід ставитися більш спокійно[11]:

В наших інтересах переконати світ, що в цілому використання атомної зброї не менш гуманно, ніж розгортання еквіваленту так званих звичайних озброєнь. Знищення певних цілей має важливе значення для успішного завершення війни з СРСР. Плюси і мінуси ціни їх знищення є чисто теоретичними. Оригінальний текст (англ.) It is in our interest to convince the world at large that the use of atomic weapons is no less humane than the employment of an equivalent weight of so-called conventional weapons. The destruction of certain targets is essential to the successful completion of a war with the U.S.S.R. The pros and cons of the means to accomplish their destruction is purely academic.

Як наступник Фектелера на посту CINCLANT, Маккормік успадкував довгоочікуване Фектелером призначення першим Верховним головнокомандувачем військово-морських сил НАТО в Атлантиці. Про номінацію Фектелера на цей пост було оголошено 19 лютого 1951 року, але вона була заблокована британською опозицією на чолі з колишнім прем'єр-міністром Вінстоном Черчиллем, якому не сподобалась концепція підпорядкування Королівського флоту американському адміралу і який зажадав, щоб замість цього був призначений британський адмірал. Діючий британський прем'єр Клемент Еттлі підтвердив номінацію Фектелера в липні, але Фектелер майже одразу пішов з командування Атлантичного флоту на пост керівника військово-морськими операціями, надавши Черчиллю можливість знову порушити питання, коли він став прем'єром в жовтні. Черчилль тепер стверджував, що в єдиному верховному флотоводці не було потреби, та запропонував розділити Атлантику на американський і британський сектори.

Однак США наполягли на єдиному командуванні і Черчилль в підсумку поступився американському тиску, неохоче погодившись на призначення Маккорміка в січні 1952 року. Незважаючи на відразу до ідеї будь-якого американського керівництва атлантичним командуванням, Черчилль не мав заперечень проти особисто Маккорміка, заявивши, що Маккормік «вселяє найбільшу довіру» в ролі командувача. Щоб заспокоїти британців, Маккормік заявив, що вважає Королівський флот моделлю для своїх людей, що Лондон краще за Нью-Йорк, і що він однаково почуває себе вдома в Портсмуті в Гемпширі і в Портсмуті в Нью-Гемпширі[12].

Маккормік був призначений Верховним головнокомандувачем ОЗС НАТО в Атлантиці (SACLANT) 30 січня 1952 року. 10 квітня він відкрив штаб-квартиру SACLANT в Норфолку (штат Вірджинія). Як SACLANT він підпорядковувався безпосередньо Постійній групі НАТО і був рівний у військовій ієрархії НАТО генералу армії Дуайту Ейзенхауеру — Верховному головнокомандувачу ОЗС НАТО в Європі (SACEUR). Зона відповідальності нового командування Маккорміка простягалася від Північного полюса до тропіка Рака і від берегів Північної Америки до берегів Європи та Африки, за винятком Ла-Маншу і британських прибережних вод. Його зону відповідальности називали найбільшою з часів призначення Христофора Колумба головним адміралом моря-океану в XV столітті. Також Маккорміка називали адміралом без флоту, оскільки він командував союзними військами тільки під час війни. Тим не менш, як головнокомандувач Атлантичного флоту, він здійснював контроль в мирний час над більшою частиною його фактичної ударної потужності.

Незабаром після призначення SACLANT Маккормік відправився до кожної столиці НАТО, щоб домовитися про грошові внески від союзних флотів. Він сподівався, що європейські союзники почнуть з підготовки захисту своїх національних вод на випадок війни, але швидко виявив, що малі країни розглядали SACLANT як справу, перш за все, США, Великої Британії та Канади — основних морських держав НАТО. Він скаржився Постійній групі НАТО, що Європа відреагувала на його призначення як привід для самозаспокоєння: «Тепер, коли SACLANT призначений, ми більше не маємо військово-морських турбот, він буде дбати про все для нас … ми нічого не маємо робити».

Як Верховний головнокомандувач НАТО в Атлантиці (праворуч) на борту USS Columbus (CA-74) під час операції «Мейнбрейс» (20 вересня 1952)

У вересні 1952 року НАТО провело свої перші великі військово-морські навчання — операцію «Мейнбрейс», якою спільно командували Маккормік і SACEUR Метью Ріджвей. В операції «Мейнбрейс» взяли участь 160 союзницьких кораблів усіх типів. Вона перевірила здатність SACLANT «забезпечити підтримку на північному флангу для європейського наземного бою». За сценаріем навчань, радянські війська вже пройшли через Західну Німеччину і рухалися до Данії і Норвегії. Частковою метою операції було «заспокоїти скандинавських членів, що їхні країни можуть бути захищені в разі війни»[13]. Наприкінці навчань Маккормік і Ріджвей заявили, що операція «Мейнбрейс» виявила ряд недоліків в НАТО для майбутнього корегування[14]:

В ході навчань ставилось багато питань, чи були отримані з них якісь великі уроки. Відповідь: ні… Тест подібного роду дозволяє визначити наші слабкі сторони і коригувальні заходи, які ми повинні вжити. Поки напевно були виявлені деякі слабкі сторони, але ми не вважаємо жодну з них непереборною. „Мейнбрейс“ не закінчується — це всього лише початок. Оригінальний текст (англ.) Many questions have been asked during the exercise as to whether any great lessons were learned from it. The answer is no....A test of this sort enables us to determine our weaknesses and the corrective measures we must take. Thus far certain weaknesses have been revealed, but we regard none of them as insurmountable. Mainbrace is not an ending--it is merely a beginning.

Наступного року НАТО як продовження провело операцію «Мерінер», що проходила з 16 вересня по 4 жовтня 1953 року. Маккормік назвав операцію «Мерінер» «найбільш повними і широкими міжнародними навчаннями, що колись проводились». В них було задіяно 500 тисяч осіб, 1000 літаків і 300 кораблів з дев'яти флотів[15]. В ході навчань були випробувані різноманітні військово-морські можливості союзників, починаючи від командних відносин до мінної військової справи та розвідки, хоча під час навчань «не було ніякої стратегічної концепції, окрім бою блакитних проти помаранчевих». Конвої перетинали Атлантику, захищаючись проти підводних човнів і надводних кораблів. Також обидві сторони запускали модельовані ядерні удари та захищались від них. Маккормік оцінював результат навчань як успішний та такий, що показав, що кораблі і літаки з розрізнених флотів НАТО можуть ефективно співпрацювати навіть при несприятливих погодних умовах, хоча були проблеми з комунікаціями і матеріально-технічною підтримкою[13][16].

Після навчань Маккормік на вечері Американської ради з НАТО 29 жовтня 1953 року заявив, що Кремль «добре обізнаний» про важливість трансатлантичного морського шляху і готує підводні човни для боротьби у можливій битві за Атлантику. В той час, як операція «Мерінер» продемонструвала, що НАТО може контролювати Атлантику за умови достатніх сил, він попередив: «Сили, які ми маємо в розпорядженні в даний час для боротьби з потенційною підводною загрозою, були розгорнені небезпечно розріджено для цього завдання»[17].

Після закінчення терміну повноважень Маккорміка керівник військово-морськими операціями Роберт Карні шукав наступника, який би краще відповідав рівню британського штату в штаб-квартирі SACLANT. «Я відчув велике занепокоєння відношенням до інтересів США там і в Атлантиці, з боку британців… Я відчув, що до точки зору США в деяких попередніх випадках ставились достатньо наївно, і що було необхідно поставити там когось, хто міг би дбати про ці інтереси». Карні обрав адмірала Джеральда Райта, який замінив Маккорміка 12 квітня 1954 року[9][18].

Після відставки з поста SACLANT Маккормік 3 травня 1954 року був призначений президентом Військово-морського коледжу у званні віце-адмірала[19].

Найбільш значною подією за час його президентства було створення в 1956 році курсу військово-морського командування для старших морських офіцерів з 30 союзних і дружніх країн, організованого капітаном Річардом Кольбером за наказом керівника військово-морськими операціями Арлі Берка[20]. Штат Військово-морського коледжу спочатку не мав ентузіазму з приводу нового курсу, побоюючись, що він буде відволікати від звичайних курсів. Тим не менш, Маккормік вже був свідком труднощів, викликаних відсутністю розуміння між союзниками під час великомасштабних операцій SACLANT, таких як операція «Мейнбрейс», і він повністю пішов назустріч Берку. Берк згадував[21]:

[Маккормік] був абсолютно правий щодо того, що цей новий курс не повинен зменшити калібр іншої роботи Військового коледжу. Президент і його штат зробили багато корисних пропозицій з самого початку, і в процесі курсу їх ентузіазм виріс — можливо, завдяки якості надісланих іноземних офіцерів. Оригінальний текст (англ.) [McCormick] was absolutely correct that this new course should not reduce the caliber of the other work the War College was doing. The president and his staff made many helpful suggestions right from the start and after it was going awhile, their enthusiasm grew, perhaps due to the quality of the foreign officers assigned.

16 серпня 1956 року Маккормік переніс серцевий напад в своїй квартирі близько 3 ранку і помер через чотири години в військово-морській лікарні в Ньюпорті у віці 61 років, за день до початку занять 1957-го навчального року. Студенти і викладачі були приголомшені, оскільки він виглядав повністю здоровим[3]. Вітаючи нових студентів наступного дня, керівник штату Маккорміка та виконувач його обов'язки, контр-адмірал Томас Роббінс-молодший, заявив, що Маккормік не хотів би, щоб його смерть вплинула на розпорядок коледжу, заявивши: «Любов Адмірала і його відданість цьому коледжу не можна висловити словами»[21].