Волтер Ліппманн

Уолтер Ліппманн (23 вересня 1889 – 14 грудня 1974)[4] – американський письменник, репортер та політичний коментатор. З кар’єрою в 60 років, він відомий тим, що одним із перших запровадив концепцію холодної війни, створивши термін «стереотип» у сучасному психологічному значенні, а також своєю критикою засобів масової інформації та демократії у своїй газетній колонці та декількох книгах, зокрема у його книзі 1922 року «Громадська думка» (англ. Public Opinion).[5]

Волтер Ліппманн
англ. Walter Lippmann
Народився (1889-09-23)вересня 23, 1889
Нью-Йорк, штат Нью-Йорк, США[1]
Помер грудня 14, 1974(1974-12-14) (у віці 85 років)
Нью Йорк, США
Країна  США
Діяльність журналіст, письменник, політик
Alma mater Гарвардський університет і Dwight Schoold
Мова творів англійська[2]
Членство Американська академія мистецтв і наук, Фі Бета Каппа, Американське філософське товариство[3] і Американська академія мистецтв та літератури
У шлюбі з

Фей Албертсон (одруж. 1917; розл. 1937)

Хелен Бірн (одруж. 1938)
Нагороди

Пулітцерівська премія, 1958, 1962

Президентська медаль Свободи, 1964
 Волтер Ліппманн у Вікісховищі

Ліппманн також зіграв помітну роль у слідчій комісії Вудроу Вілcона після Першої світової війни, будучи її керівником досліджень. Його погляди щодо ролі журналістики в демократії були протиставлені сучасним працям Джона Дьюї в тому, що було ретроспективно названо дискусією Ліппмана-Дьюї. Ліппманн виграв дві Пулітцерівські премії, одну за свою синдиковану газетну колонку «Сьогодні і завтра» (англ. "Today and Tomorrow"), а одну за інтерв'ю Микити Хрущова в 1961 році.[6][7]

Його також високо оцінили з титулами, які варіюються від «найвпливовішого» журналіста[8][9][10] XX століття до «батька сучасної журналістики».[11][12] Майкл Шудсон пише,[13] що Джеймс В. Кері вважав книгу Уолтера Ліппмана «Громадська думка» «основоположною в сучасній журналістиці», а також «основоположною в американських дослідженнях ЗМІ». [14]

Раннє життя

Ліппманн народився в нью-йоркському Верхньому Іст-Сайді, єдина дитина єврейських батьків німецького походження і, як пише його біограф Рональд Стіл, виріс у «позолоченому єврейському гетто».[15] Його батько Якоб Ліппманн був рантьє, який розбагатів завдяки текстильному бізнесу свого батька та спекуляціям на нерухомості свого свекра. Його мати Дейзі Баум, яка, як і її чоловік, походила із скромних економічних обставин, закінчила відомий Гантерський коледж. Заможна і впливова родина належала до вищого соціального класу, культивувала контакти у вищих колах і регулярно проводила літні канікули в Європі. Сім'я мала реформістську юдейську орієнтацію; не бажаючи «орієнталізму», вони відвідували храм Еману-Ел. Він мав свою реформу єврейського миропомазання замість традиційної Бар-Міцви у віці 14 років. Ліппманн був емоційно дистанційований від обох батьків – він мав тісніші стосунки з бабусею по материнській лінії. Політична спрямованість сім'ї була республіканською.[16]

З 1896 р. Ліппманн відвідував школу Сакса для хлопчиків, а потім Інститут Саксу (англ. Sachs Collegiate Institute, зараз Dwight School), елітарну і суворо світську приватну школу за традицією німецької гімназії, яку відвідували в основному діти німецько-єврейських сімей і якою керував класичний філолог д-р Юліус Сакс, зять Маркуса Голдмана з родини Голдман-Сакс. Заняття включали 11 годин давньогрецької та 5 годин латинської на тиждень.[17]

Незадовго до свого 17-го дня народження він вступив до Гарвардського університету, де писав для "The Harvard Crimson" [18] і навчався у Джорджа Сантаяни, Вільяма Джеймса та Грема Валласа, концентруючись на філософії, історії та мовах (він говорив німецькою та французькою мовами). Він був членом товариства Фі Бета Каппа, але важливі соціальні клуби відкидали євреїв як членів.[19]

Він залишив університет незадовго до здобуття ступеня магістра.

Ліппманн став членом Нью-йоркської Соціалістичної партії разом із Сінклером Льюїсом.[20] У 1911 році Ліппманн був секретарем Джорджа Р. Ланна, першого соціалістичного мера Скенектаді, штат Нью-Йорк, під час першого терміну Ланна. Через чотири місяці Ліппман подав у відставку, визнавши програми Ланна вартими самі по собі, але неадекватними як соціалізм.[21]

Кар'єра
Ліппманн у 1914 році, незабаром після створення Нової Республіки

Ліппманн був журналістом, медіакритиком та філософом-любителем, який намагався примирити напруженість між свободою та демократією у складному та сучасному світі, як у своїй книзі «Свобода та новини» (англ. Liberty and the News) 1920 року.[22] У 1913 році Ліппманн, Герберт Кролі та Вальтер Вейл стали головними редакторами Нової Республіки.

Під час війни Ліппманна було призначено капітаном армії США 28 червня 1918 року та було призначено до розвідувального відділу штабу AEF у Франції. У жовтні він був призначений на посаду Едварда М. Хауса та прикріплений до Американської комісії для переговорів про мир у грудні. Він повернувся до США в лютому 1919 р. і був негайно звільнений.[23]

Завдяки зв’язку з Хаусом, Ліппманн став радником Вілсона та допомагав у складанні промови Вілсона «Чотирнадцять пунктів». Він різко критикував Джорджа Кріла, якого Президент призначив очолювати зусилля з пропаганди воєнного часу в Комітеті з питань громадської інформації. Хоча він був готовий приборкати свої ліберальні інстинкти через війну, заявивши, що «не вірить доктринам у свободу слова», він, тим не менше, порадив Вілсону, що цензуру «ніколи не можна довіряти нікому, хто сам не є толерантним, і тим, хто не знайомий з довгою історією глупості, якою є історія придушення».[24]

Ліппманн проаналізував висвітлення газет і побачив багато неточностей та інших проблем. Він і Чарльз Мерц у дослідженні 1920 року «Тест новин» (англ. A Test of the News) заявили, що висвітлення у Нью-Йорк Таймс більшовицької революції було необ'єктивним та неточним. Окрім газетної рубрики «Сьогодні і завтра», він написав кілька книг.

Ліппманн першим ввів фразу «холодна війна» у поширенному значенні у своїй книзі 1947 року з однойменною назвою.[25][26]

Саме Ліппманн вперше визначив тенденцію журналістів до узагальнення щодо інших людей на основі фіксованих ідей. Він стверджував, що люди, включаючи журналістів, більш схильні вірити «картинам у них в голові», ніж доводити рішення до критичного мислення. За його словами, люди ущільнюють ідеї в символи, а журналістика, сила, яка швидко стає засобами масової інформації, є неефективним методом виховання громадськості. Навіть якщо журналісти краще працювали з інформуванням громадськості про важливі проблеми, Ліппманн вважав, що «маса читаючої публіки не зацікавлена в вивченні та асиміляції результатів точного розслідування». Громадяни, писав він, були занадто егоцентричними, щоб піклуватися про державну політику, за винятком тієї, що стосується нагальних місцевих питань. 

Подальше життя

Після усунення з посади міністра торгівлі (і колишнього віце-президента США) Генрі А. Воллеса у вересні 1946 р. Ліппманн став провідним громадським захисником необхідності поваги радянської сфери впливу в Європі, на відміну від стратегія стримування, яку в той час обстоював Джордж Ф. Кеннан.

Ліппманн був неофіційним радником кількох президентів США.[27] 14 вересня 1964 року президент Ліндон Джонсон вручив Ліппману Президентську медаль Свободи.[28] Пізніше у нього була досить відома суперечка з Джонсоном за його ведення війни у В'єтнамі, що Ліппманн надзвичайно критикував.[29]

Він виграв спеціальну Пулітцерівську премію за журналістику в 1958 році, будучи національним синдикованим колумністом, з посиланням на «мудрість, сприйняття та високе почуття відповідальності, з якими він багато років коментував національні та міжнародні справи».[6] Чотири роки потому він виграв щорічну Пулітцерівську премію за міжнародну звітність, з посиланням на «його інтерв'ю з радянським прем'єр-міністром Хрущовим у 1961 році як ілюстрацію довгого та визначного внеску Ліппмана в американську журналістику».[7]

Ліппманн звільнився зі своєї синдикованої колонки в 1967 році.[30]

Ліппманн помер у Нью-Йорку через зупинку серця в 1974 р.[31][4]

Про нього згадувалося в монолозі до запису Філа Окса на «Морські піхотинці висадились на березі Санто-Домінго» в альбомі Філ Окс на концерті 1966 року.

Журналістика

Хоча він був журналістом, Ліппманн не вважав, що новини та правда є синонімами. Для Ліппмана «функція новин – це сигналізувати про подію, функція істини – виявляти приховані факти, встановлювати їх у взаємозв'язку і складати картину реальності, на основі якої люди можуть діяти». Журналістська версія правди є суб’єктивною та обмежується тим, як вони будують свою реальність. Отже, новина «записана недосконало» і занадто крихка, щоб нести звинувачення як «орган прямої демократії».

На думку Ліппмана, демократичні ідеали погіршились: виборці в основному не обізнані у проблемах та політиці, не мають компетенції брати участь у суспільному житті і мало дбають про участь у політичному процесі. У «Громадській думці» (1922) Ліппманн зазначив, що сучасні реалії загрожують стабільності, яку уряд досяг під час ери заступництва XIX століття. Він писав, що «керівний клас» повинен постати перед новими викликами.

Основною проблемою демократії, за його словами, була точність новин та захист джерел. Він стверджував, що спотворена інформація властива людському розуму. Люди вирішуються перед тим, як визначити факти, тоді як ідеалом було б зібрати та проаналізувати факти, перш ніж робити висновки. Побачивши перше, стверджував він, можна дезінфікувати забруднену інформацію. Ліппманн стверджував, що тлумачення як стереотипи (слово, яке він ввів у цьому конкретному значенні) підпорядковує нам часткові істини. Ліппманн назвав поняття громадськості, компетентної керувати державними справами, «помилковим ідеалом». Він порівняв політичну кмітливість пересічного чоловіка з відвідувачем театру, який входив у виставу в середині третьої дії та йшов перед останньою завісою.

Зауваження щодо Франкліна Д. Рузвельта

У 1932 році Ліппманн сумно відкинув кваліфікацію та поведінку майбутнього президента Франкліна Д. Рузвельта, написавши:

Франклін Д. Рузвельт не є хрестоносцем. Він не трибун народу. Він не є ворогом закріплених привілеїв. Це приємна людина, яка, не маючи жодної важливої кваліфікації для цієї посади, дуже хотіла б бути президентом.

Незважаючи на пізніші досягнення Рузвельта, Ліппман стояв на своїх словах, кажучи: «Те, що я збережу до свого дня смерті, відповідало дійсності Франкліна Рузвельта 1932 року».[32] Він вважав, що його судження було точним підсумком кампанії Рузвельта 1932 року, сказавши, що вона була «на 180 градусів протилежною Новому курсу. Справа в тому, що Новий курс був повністю імпровізований після обрання Рузвельта».[33]

Масова культура

Ліппманн був раннім і впливовим коментатором масової культури, який відзначався не критикою або неприйняттям масової культури, а обговоренням того, як з нею можна працювати урядовою ліцензованою «пропагандистською машиною», щоб підтримувати функціонування демократії. У своїй першій книзі на цю тему «Громадська думка» (1922) Ліппманн сказав, що масовий чоловік функціонував як «розгублене стадо», яким повинен керувати «спеціалізований клас, інтереси якого виходять за межі місцевості». Елітний клас інтелектуалів та експертів повинен був стати механізмом знань, щоб обійти основний дефект демократії, неможливий ідеал «всемогутнього громадянина». Це ставлення відповідало сучасному капіталізму, який зміцнився завдяки більшому споживанню.

Пізніше, у «Фантомній публіці» (1925), Ліппманн визнав, що клас експертів у більшості випадків також був стороннім у якійсь конкретній проблемі, а отже, не здатним до ефективних дій. Філософ Джон Дьюї (1859–1952) погодився з твердженнями Ліппмана про те, що сучасний світ стає занадто складним, щоб кожен громадянин міг зрозуміти всі його аспекти, але Дьюї, на відміну від Ліппмана, вважав, що громадськість (сукупність багатьох «публік» у суспільстві) могла б сформувати «Велику спільноту», яка могла б здобути освіту з питань, приймати судження та знаходити рішення соціальних проблем.

У 1943 р. Джордж Сельдес описав Ліппмана як одного з двох найвпливовіших колумністів США.[34][35]

З 30-х до 50-х років Ліппман став ще більш скептичним до класу «керівництва». У «Громадській філософії» (1955), на завершення якої пішло майже двадцять років, він представив витончений аргумент, що інтелектуальна еліта підриває рамки демократії.[36] Книга була дуже погано сприйнята в ліберальних колах.[37]

Спадщина

Будинок Уолтера Ліппмана при Гарвардському університеті, в якому розміщений Фонд журналістів Німана, носить його ім'я.

Консенсус між Алмондом і Ліппманном

Схожість між поглядами Ліппманна та Габліелем Алмондом породило те, що стало відомим як консенсус Алмонд-Ліппманн, який базується на трьох припущеннях:

  1. Громадська думка нестабільна, змінюється хаотично у відповідь на останні події. Масові вірування на початку XX століття були «занадто пацифістськими в мирі і занадто войовничими на війні, занадто нейтралістичними або спокійними на переговорах або занадто непоступливими»[38]
  2. Громадська думка є некогерентною, їй бракує організованої або послідовної структури до такої міри, що погляди громадян США найкраще можна було б охарактеризувати як «неналежність» [39]
  3. Громадська думка не має відношення до процесу вироблення політики. Політичні лідери ігнорують громадську думку, оскільки більшість американців не можуть ні «зрозуміти, ні вплинути на ті самі події, від яких, як відомо, залежить їхнє життя та щастя».[40][41]

Ліберальна /неоліберальна дискусія

Французький філософ Луї Руж'є скликав у Парижі зустріч переважно французької та німецької ліберальної інтелігенції в серпні 1938 р., щоб обговорити ідеї, висунуті Ліппманном у його праці «Добре суспільство» (1937). Вони назвали зустріч на честь Ліппманна, назвавши її Колоквіумом Уолтера Ліппмана. Зустріч часто вважається попередницею першого засідання Товариства Мон Пелерін, скликаного Фрідріхом фон Гаєком у 1947 році. На обох засіданнях дискусії зосереджувались на тому, як повинен виглядати новий лібералізм, або неолібералізм.

Приватне життя

Ліппманн був одружений двічі, вперше з 1917 по 1937 рік на Фей Альбертсон (*23 березня 1893 – 17 березня 1975). Фей Альбертсон була дочкою Ральфа Альбертсона, пастора Церкви конгрегацій. Він був одним із піонерів християнського соціалізму та руху соціального євангелія в дусі Джорджа Геррона. Під час навчання в Гарварді Уолтер часто відвідував маєток Альбертсонів у Західному Ньюбері, штат Массачусетс, де вони заснували соціалістичний кооператив, кооперативну колонію (Сайрус Філд) Віллард. Фей Альбертсон вийшла заміж за Джессі Хітлі після розлучення в 1940 році.

Ліппманн був розлучений з Фей Альбертсон, щоб мати можливість одружитися на Хелен Бірн Армстронг в 1938 році (померла 16 лютого 1974), дочці Джеймса Бірна. Того ж року вона розлучилася зі своїм чоловіком Гамільтоном Фішем Армстронгом, редактором Закордонних справ і близьким другом Ліппманна.[42] Дружба та участь у Закордонних справах закінчилися любовними стосунками з дружиною Армстронга.

Ліппманн був дуже розсудливий в особистих справах. Немає записів про листування з першою дружиною. Він рідко мав справу зі своїм особистим минулим.

Див. також

Примітки
  1. Німецька національна бібліотека, Державна бібліотека в Берліні, Баварська державна бібліотека та ін. Record #118780131 // Німецька нормативна база даних — 2012—2016.
  2. Bibliothèque nationale de France Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  3. NNDB — 2002.
  4. Wooley, John T. and Gerhard Peters (14 грудня 1974). Gerald R. Ford: Statement on the Death of Walter Lippmann. The American Presidency Project (англ.). Процитовано 9 листопада 2008.
  5. Lippmann, Walter (1922). Public Opinion. New York: Harcourt, Brace and Company. Процитовано 3 травня 2016.
  6. "Special Awards and Citations". The Pulitzer Prizes. Retrieved 2013-11-01.
  7. "International Reporting". The Pulitzer Prizes. Retrieved 2013-11-01.
  8. Blumenthal, Sydney (31 жовтня 2007). Walter Lippmann and American journalism today.
  9. Drucker Gives Lippmann Run As Most Influential Journalist. Chicago Tribune. 1998.
  10. Walter Lippmann and the American Century. Foreign Affairs (Fall 1980). 1980.
  11. Pariser, Eli (2011). The Filter Bubble: How the New Personalized Web Is Changing What We Read and How We Think. New York: Penguin. ISBN 978-0143121237.
  12. Snow, Nancy (2003). Information War: American Propaganda, Free Speech and Opinion Control Since 9/11. Canada: Seven Stories. с. 30–31. ISBN 978-1583225578.
  13. Schudson, Michael (2008). The "Lippmann-Dewey Debate" and the Invention of Walter Lippmann as an Anti-Democrat 1985–1996. International Journal of Communication 2.
  14. Carey, James W. (March 1987). The Press and the Public Discourse. The Center Magazine 20.
  15. Riccio, Barry D. (1 січня 1994). Walter Lippmann: Odyssey of a Liberal (англ.). Transaction Publishers. ISBN 978-1-4128-4114-6.
  16. Steel, Ronald (29 вересня 2017). Walter Lippmann and the American Century (англ.). Routledge. ISBN 978-1-351-29975-6.
  17. Steel, Ronald (2017). Walter Lippmann and the American century. Abingdon. ISBN 978-1-351-29974-9. OCLC 1005226083.
  18. Bethell, John T.; Hunt, Richard M.; Shenton, Robert (30 червня 2009). Harvard A to Z. Cambridge, Mass.: Harvard University Press. с. 183. ISBN 978-0-674-01288-2. Процитовано 4 січня 2018.
  19. Petrou, Michael (19 вересня 2018). Should Journalists Be Insiders?. The Atlantic (амер.). Процитовано 25 грудня 2019.
  20. Lingeman, Richard R. Sinclair Lewis: Rebel from Main Street pp. 40
  21. George R. Lunn and the Socialist Era In Schenectady, New York, 1909-1916. by Kenneth E. Hendrickson Jr. New York History, Vol. 47, No. 1 (January 1966), pp. 22-40, https://www.jstor.org/stable/23162444
  22. Lippmann, Walter (1920). Liberty and the News. New York: Harcourt, Brace and Howe. Процитовано 2 лютого 2018.
  23. Mead, Frederick Sumner (14 березня 1921). Harvard's Military Record in the World War. Harvard Alumni Association. с. 584.
  24. Steel, 125–26.
  25. Thompson, Nicholas (31 липня 2007). Opinion - A War Best Served Cold. New York Times.
  26. Bernard Baruch coins term 'Cold War,'. POLITICO. 16 квітня 2010.
  27. McPherson, Harry C. Jr. Review of "Walter Lippmann and the American century" by Ronald Steel Foreign Affairs, originally published Fall 1980
  28. Remarks at the Presentation of the 1964 Presidential Medal of Freedom Awards - The American Presidency Project. www.presidency.ucsb.edu.
  29. McPherson, Review of "Walter Lippmann and the American century"
  30. Writings of Walter Lippmann. C-SPAN. Процитовано 30 червня 2011.
  31. Whitman, Alden (15 грудня 1974). Walter Lippmann, Political Analyst, Dead at 85. The New York Times. Процитовано 2 лютого 2018.
  32. Harris, John F. Trump's Breakdown. POLITICO.
  33. Whitman, Alden (15 грудня 1974). Walter Lippmann, Political Analyst, Dead at 85.
  34. Culver, John; Hyde, John (2001). American Dreamer: A Life of Henry A. Wallace. W. W. Norton & Company. с. 482. ISBN 978-0393292046.
  35. Seldes, George (1943). Facts and fascism. с. 260.
  36. Lippmann, Walter (1955). Essays on the Public Philosophy. Boston: Little, Brown and Company. с. 179. Процитовано 11 жовтня 2019.
  37. Marsden, George (2014). The Twilight of the American Enlightenment: The 1950s and the Crisis of Liberal Belief. New York: Basic Books. с. 56. ISBN 978-0465030101. «'...Lippmann's conception of natural law, for all its nobility, cannot help seem an artificial construct.' (quoting Arthur Schlesinger, Jr.)»
  38. Lippmann, Walter. 1955. Essays in the Public Philosophy. Boston: Little, Brown.
  39. Converse, Philip. 1964. "The Nature of Belief Systems in Mass Publics." In Ideology and Discontent, ed. David Apter, 206–61. New York: Free Press.
  40. Almond, Gabriel. 1950. The American People and Foreign Policy. New York: Harcourt, Brace.
  41. Kris, Ernst, and Nathan Leites. 1947. "Trends in Twentieth Century Propaganda." In Psychoanalysis and the Social Sciences, ed. Geza Rheim, pp. 393–409. New York: International University Press.
  42. Walter Lippmann's Wife Dead; Learned Russian to Assist Him. The New York Times. 18 лютого 1974. Процитовано 2 лютого 2018.

Рекомендована література

Статті

Відгуки про книги

Книги

Першоджерела

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.