Вілія (Кременецький район)

Точно визначити походження назви села наразі не вдається. хоча усталеною версією є походження топоніму від гідроніму «Вілія». Перекази, які побутують серед місцевих мешканців, що ніби-то у роки невідомо якої війни тут залишився один віл і чоловік (віл і я), а тому й село має назву Вілія, не витримують жодної критики і є прикладом так званої «народної етимології», заснованої на випадковому співзвуччі.

На правому березі річки Вілії виявлено залишки двох стоянок первісних людей, що належать до періоду неоліту та енеоліту. Пізнішими мешканцями цієї території були, очевидно, представники слов'янських племен дулібів, які в VII-ІХ ст. розселились на цих землях.

Перша письмова згадка про село належить до 1545 року в реєстрі Кременецького замку в переліку сіл, що були приписані до замку, як маєток Мукосія Денісковича в Кременецькому повіті, розташований за 14 км на південний схід від Кременця. Село було куплене єпископом Янушем у Денісковича, у тому числі й 12 чоловік (тяглих).

До кінця XVIII століття Вілія перебувала у складі Речі Посполитої, а після Третього поділу Польщі разом з іншими населеними пунктами Півленної Волині увійшла до складу Волинської губернії Росйської імперії як село Борецької волості Кременецького повіту. Наприкінці ХІХ століття в селі було понад 100 будинків, у яких мешкало понад 800 жителів. В роки Першої світової війни на території села дислокувалися тилові частини Південно-Західного фронту російської армії. В січні 1918 року тут було проголошено радянську владу, яка протрималася дуже нетривалий час.

З 1920 по 1939 рік Вілія перебувала у складі Другої Речі Посполитої і належала до сіл Катербурзької гміни Кременецького повіту Волинського воєводства. У вересні 1939 року в ході реалізації таємних протоколів до Пакту Молотова — Ріббентропа разом з рештою земель Західної України село було приєднане до УРСР і увійшло до складу Велико-Дедеркальського району Тернопільської області.

У ході німецько-радянської війни село було окуповане німецькими військами наприкінці червня 1941 року. Окупація тривала до березня 1944 року. З відновленням радянського ладу розпочалася мобілізація юнаків та чоловіків до складу Червоної Армії. У заключний період війни (1944—1945 рр.) на її фронтах воювало 76 місцевих жителів, 27 з яких загинули, а 42 були відзначені орденами та медалями. Серед них — М. І. Садовський, що пішов на фронт навесні 1944 р., зазнав поранення і повернувся додому інвалідом, М. М. Галаган, який воював на II Українському фронті, і був поранений під Будапештом, Р.К Чуш, який пройшов дорогами війни в Чехії та Угорщині і дійшов до Німеччини. Повернувся додому інвалідом ІІ групи. Г. Н. Бейзим у 1942 р. був забраний німцями до Німеччини у табір Фонерталь, пізніше у Бельгію м. Швайцберг, де працював у вугільній шахті. Поранення отримав восени 1942 р. і повернувся додому. У 1944 р. був мобілізований до армії і відправлений до запасного полку в м. Омськ. Пізніше заарештований і покараний 10-ма роками заслання на 10 років у Якутії (Бухта Находка), також працював на шахті. У 1952 р. був звільнений достроково, але повернувся додому аж через 10 років.

Сім'я Шушварів, репресована у 1947 р., була вивезена до Сибіру (м. Осинники Кемеровської області). Батьки і семеро дітей працювали у шахтах. Повернулися додому лише у 1958 р. .

Із спогадів жителя села Вілія Бейзима Р. В.:

Під час війни в урочищі „Острів“ с. Вілія була ціла військова частина, яка залишила там техніку, зброю, бо не можна було її вивести. Німці робили напади на навколишні села, хто їх не зустрічав то вони палили село і вбивали людей. А жителі с. Вілія, для того, щоб зберегти себе і своє село, зустріли їх радо (хоч не до радощів було), вийшли до них з продуктами харчування, прикрасили браму сосновими гілками. Все зробили заради того, щоб німці не спалили села і не понівечили людей. Та все одно німці робили облави по селі, забирали людей до Німеччини, грабували мирний люд. Для захисту населення від німецького терору почали створюватися повстанські загони. Перші повстанці, які з'явилися в с. Вілія, були в уніформі німецьких поліцаїв. Німці поселялися в школі, а дітям не дозволили ходити до школи, тому вони вчилися підпільно.

Одного дня в селі спалили садибу Степана Салючка, а його сина Василя поранили в груди. На ранок над селом з'явився літак, після його появи горіло сусіднє село, на черзі була й Вілія. Але врятував село житель Семен Заєць, який знав німецьку мову, бо був у німецькому полоні під час Першої Світової війни. Він вийшов до них і сказав, що жителі с. Вілія у погромі с. Рибча участі не брали.

На початку березня 1944 р. фронт відійшов на захід від с. Вілія по лінії Плоске-Бонівка і тримали оборону 2 тижні. При наближені фронту Центральний Провід видав указ, щоб повстанці і жителі копали криївки. Саме завдяки криївкам, стала можлива боротьба, як відкрита так і підпільна, чоловіки переховувалися в криївках. На свято Вознесіння 1944 р. село оточила велика кількість війська. Облава пройшла через усе село. При цьому було виявлено декілька криївок і гарнізон закидав їх гранатами. Тоді загинуло багато односельців. Почастішали сутички між українськими повстанцями і енкаведистами. Так у Великодню суботу у 1945 р. в с. Вілія відбувся бій. Причиною його стало те, що під час облави «гарнізонці» викрили криївку. Один повстанець житель села Довгалюк Григорій здався в полон, а два інших підірвали себе гранатами. В цей час в лісах вілійських знаходився загін повстанців і командир прийняв рішення відвоювати побратима. Бій проходив через гору «Курган», «Жолобки» і закінчувався у районі цвинтаря, «гарнізонці» зайняли оборону по вулиці від магазину до церкви. Вони знаходились на дзвіниці, яка була пошкоджена кулями, «гарнізонці» злякались, що повстанці відіб'ють свого побратима і вбили його. Жителька с. Вілія Федорка вела гарнізон «бандерівців» у село Жолобки, щоб помститися за брата, якого вбили російські солдати.

Другий бій відбувся в с. Вілія восени 1946 року, коли в село приїхав обласний прокурор з охоронцями.. На зворотному шляху група потрапили у засідку, яку влаштували повстанці в Каліновському лісі. Коли повстанці з лісу відкрили вогонь, прокурор і вся його охорона втекли на саджавки в очерет.

Найдовше на Шумщині протримався сотник УПА з псевдо «Герасим» — Ананій Присяжнюк з Вілії

Після припинення національно-визвольної боротьби в 1949 році почалася колективізація сільського господарства, тобто створювалися колгоспи. Селом ходили ватаги оперуповноважених і примушували людей записуватись до колгоспу. Із селянських садиб почали забирати коней, інвентар, будинки.

Дуже важко було людям в перші роки колективізації. Техніки не було ніякої, все обробляли кіньми, а роботи збільшувалось втричі. Оплата праці була дуже низькою, одержували в день ЗО копійок і 300 грам зерна. Дуже величезні побори, не зважаючи на те, що землі селяни вже не мали. Лише після смерті Сталіна побори були зменшені вдвічі, а пізніше відмінені.

В жовтні 1959 р. за рішенням загальних зборів колгоспників колгоспу «Червона зірка» (с. Вілія) та імені Івана Франка (село Тетильківці) господарства були об"єднані в один колгосп — імені Івана Франка. Головою правління колгоспу був обраний Т.П. Благодир, В 1965 році головою колгоспу був обраний М. Г. Каплун, а у 1973 р. — М. П. Олексюк, під час керівництва якого було споруджено комплекс з дорощування молодняка ВРХ на 3000 голів. У 1988 році прибуток колгоспу становив 764 тис. карбованців. Середня кількість працюючих становила 495 чоловік, у колгоспі, який став багатогалузевим господарством, було майже 4500 голів худоби, вирощувалися зернові та технічні культури. У 1992 році колгосп було реорганізовано в колективне сільськогосподарське підприємство, яке очолив Ю. К. Нетребчук. Наприкінці 90-х років КСП припинило існування, а землі було розпайовано й приватизовано.

Виробничу діяльність у сфері сільського господарства зараз (2016 р.) здійснює підприємство по виробництву компостів для вирощування печериць «Мікоген Україна».

До 1950 р. у ВіліЇ була лише початкова чотирикласна школа., на базі якої у 1951 р. було відкрито семирічку. Першим директором школи було призначено П.К. Матевощука, Наступного року його змінив Д.Ю. Марковець, який обіймав посаду до 1956 року. У 1956-1960 роках директором був А.С  Ковальчук., а в 1960—1964 рр. — П.С. Якимчук. При ньому було побудоване нове приміщення школи, у якому навчалися учні 5-8 класів. Один навчальний рік (1964—1965) школу очолювала О.К. Соколова, яку змінив на посаді Б.І. Ковальчук. Він став і першим директором Вілійської середньої школи, яку було відкрито у 1966 році. Перший випуск учнів середньої школи відбувся 1968 року. З 1969 до 1996 року директором школи був Ф.С. Гненний. За час його перебування на посаді до школи було добудувано 8 класних кімнат (1969-1971 рр.), у 1976-1978 рр. — спортивний зал та їдальню. З 1996 до 2007 року директором школи працювала С.Л. Кукуріка. Від 2007 року і дотепер директором працює В.А. Омельчук.

2017 року у Вілійській загальноосвітній школі відбудеться ювілейний 50-й випуск.

У с. Вілія є бібліотека. Вона існувала з 1952 року, коли ще була хата-читальня, яка знаходилась в церковній хаті. Першим бібліотекарем був Кондратюк Олександр. Після нього прийшла Шпор тун Лідія, після закінчення культурно-освітнього училища в Теребовлі на клубному відділі. Фонд книг був невеликий близько 300 книжок.

Пізніше побудували клуб в с. Вілія. Із хати-читальні перейшла бібліотека в клуб. Зав. бібліотекою була Пасєка Тамара. Після неї прийняла Рожелюк Ганна і працювала десь до 1982 р. коли клуб розвалився то бібліотеку перенесли в сільську хату і працювала там Зоя з Тилявки.

А в 1985 році прийняла бібліотеку Галаган О.А. працює вже 21 рік. 14 років тому бібліотека перейшла в школу (1992), тому, що хата почала валитись. Тепер бібліотека знаходиться у Вілійській школі.

Фонд книг становить 10 тис. книжок. У наш час у с. Вілія нараховується 132 дворів і проживає 593 жителі.

• 
  Магазин місцевої торговельної мережі "Нон стоп".
• 
  Покинута будівля магазину
• 
  Придорожня каплиця