Газопровід Центральна Азія — Центр

У середині 1950-х в Узбекистані відкрили гігантське Газлінське газове родовище. У першій половині 1960-х його продукцію подали до Росії по трубопроводу Бухара — Урал, услід за чим взялись за спорудження системи транспортування узбецького газу до центрального регіону СРСР. Перша черга майбутньої системи «Середня Азія — Центр», виконана в діаметрі 1000 мм, стала до ладу в 1967-му. За три роки до неї долучилась друга черга, на якій використали труби діаметру 1200 мм. Маршрут обох черг починався з району Газлі та спершу прямував пустельними районами правобережжя Амудар'ї, потім переходив на її лівобережжя, поминав дещо південніше Хіву, перетинав Каракалпакію та західний Казахстан і досягав Олександрова-Гая (Саратовська область Росії). Звідси траса продовжувалась у напрямку Москви та сполучалась з її газопровідним кільцем в районі Воскресенська. Загальна довжина такого маршруту становила 2662 км, при цьому на ділянку до Хіви припадало 348 км, від Хіви до Олександрова-Гая 1396 км, а завершальна ланка російськими теренами мала довжину у 918 км.

В 1975-му стала до ладу третя черга, якою під'єднали прикаспійські родовища. Вона починалась у Окаремі неподалік від іранського кордону та спершу прямувала на північ до казахського Бейнеу, де сходилась з іншими чергами системи та йшла так до Олександрова-Гая. Звідси третя черга відхилялась на Острогозьк (Воронезька область), де сполучалась із системою Північний Кавказ — Центр. Діаметр САЦ-3 поступово зростав та перед Бейнеу досягав 1200 мм. Загальна довжина такого маршруту становила 2499 км, при цьому на ділянку до Бейнеу припадало 999 км, наступна відстань до Олександрова-Гая становила 756 км, а завершальна ланка мала довжину у 744 км.

У 1976-му стала до ладу четверта черга, яка починалась від розташованого на південному сході Туркменії гіганського Шатликського родовища. А в 1985-му, невдовзі після початку розробки супергігантського Довлетабадського родовища (дещо південніше від Шатликського, поблизу Серахса), ввели п'яту чергу системи. Траса САЦ-4 та САЦ-5 сходилась з маршрутом перших двох черг за три десятки кілометрів на південний схід від Хіви, після чого всі вони слідували в одному коридорі до Олександрова-Гая, звідки проклали нові нитки на Острогозьк. Загальна довжина такого маршруту становила 2737 км, при цьому на ділянку від Довлетабаду до Хіви припадає 597 км.

У підсумку подача блакитного палива до району Хіви могла здійснюватись по трьом ниткам діаметром 1400 мм (САЦ-4 та САЦ-5) та трьом ниткам в діаметрах 1000 мм і 1200 мм (САЦ-1 та САЦ-2). Від Хіви до Бейнеу прямувало п'ять ниток, з них одна діаметром 1000 мм, три з показником 1200 мм та одна в діаметрі 1400 мм.

Після приєднання у Бейнеу САЦ-3 на спільній для всіх черг ділянці блакитне паливо перекачувалось через шість ниток, в тому числі одну діаметром 1000 мм, чотири з показником 1200 мм та одну в діаметрі 1400 мм. Після Макату замість однієї нитки діаметром 1200 мм додавалась друга з показником 1400 мм.

Від Олександрова-Гая на Воскресенськ прямувало три нитки в діаметрах 1000 мм та 1200 мм, а на Острогозьк — три нитки по 1200 мм.

На території Росії систему також сполучили з газопроводами Союз і Оренбург — Новопсков.[2][3]

В 1985-му повна пропускна здатність системи досягла 80 млрд м³.[4]

Весь експорт узбецького та туркменського газу у європейському напрямку здійснюється через східну частину системи Центральна Азія — Центр. У другій половині 2010-х обсяги транспортування значно впали, чому сприяла повна відмова Росії від поставок із Туркменістану.

Прикаспійська частина системи (ділянка Окарем — Бейнеу черги САЦ-3) використовується Туркменістаном та Казахстаном для обслуговування місцевих підприємств.

У 2003 році покійний президент Туркменістану Сапармурат Ніязов запропонував оновити існуючі системи і побудувати паралельно до західного відгалуження новий трубопровід[5][6]. 12 травня 2007 року Володимир Путін з Росії, Нурсултан Назарбаєв з Казахстану і Гурбангули Бердимухамедов з Туркменістану підписали меморандум про реконструкцію і розширення західної гілки газопроводу[7]. 20 грудня 2007 року Росія, Туркменістан і Казахстан завершили угоду про будівництво Каспійського прибережного трубопроводу паралельно існуючому САЦ-3, між компресорними станціями «Белек» у Туркменістані і «Олександров-Гай» у Росіх[8]. Пропускна спроможність нового трубопроводу повинна була скласти 20-30 мільярдів кубічних метрів на рік, а ресурс на вихідну точку мав постачатися через трубопровід «Схід — Захід»[9][10]. Будівництво газопроводу повинно було початися у другій половині 2009 року[11], проте проект наразі законсервований[12]. 8 квітня 2009 року о 20 годині 18 хвилин за місцевим часом на газогоні стався вибух між компресорними станціями Ільяли та Дарьялик через зменшення об‘ємів газу, що приймала РФ. Розрив труби із займанням стався на повітряному переході газогону біля кордону на території Туркменістану.