Головне управління Національної поліції у місті Києві

Співробітник Київської поліції XIX століття

Як державний орган з охорони правопорядку поліція безпосередньо в Києві, була заснована у 1733 році.

Штат київської поліцейської контори в той час складався з поліцмейстера, унтер-офіцера, капрала, восьми рядових з платнею з доходів губернії від гарнізонних сум і двох канцелярських служителів з грошовим утриманням з доходів від сум, зібраних поліцією.

У 1782 році був прийнятий «Статут благочиння або поліцейський», відповідно до якого в місті почала діяти Управа благочиння, очолювана городничим. Управа відповідала за поліцейсько-виконавчі та дрібні судові справи. У 1799 році вона була замінена поліцейським присутствієм (Міською поліцією) на чолі зі старшим поліцмейстером, якого призначав військовий губернатор. Разом з тим, для зручності контролю і нагляду Київ ще в 1790 році був поділений на дільниці та квартали. Справами дільниці став займатися пристав, кварталу — квартальний наглядач. А утримувалася поліція за рахунок міських доходів.

Після поділу Києва на дільниці функції поліції розширилися. Вона почала вести слідство і розшукувати злочинців, доглядати за підозрілими особами, втікачами, в'язницями, примушувати до сплати податків і виконання повинностей. Крім того, поліція несла відповідальність за справність мостів, доріг, тротуарів, дотримання встановлених цін на базарах і ярмарках, контролювала корчмарство.

У 1834 році стався новий поділ території міста. Київ був поділений на шість дільниць: Печерську, Либідську, Двірцеву, Старокиївську, Подільську і Плоську. Кожна з них ділилася на п'ять кварталів. У той час в місті діяло чотири арештантських будинки, повсюдно споруджувалися поліцейські будки.

Київська міська поліція створена в 1858 році, шляхом реформування правоохоронних органів, у зв'язку із зайвою численністю її функцій і недостатністю фінансових ресурсів для введення необхідної кількості штатних одиниць, відповідного виконання завдань підтримки громадського порядку, адекватного протистояння злочинності.

У лютому 1858 року міністерствам юстиції, державного майна і внутрішніх справ імперії була доручена розробка пропозицій по реорганізації поліції. Це ж завдання було поставлене і перед особливою нарадою, яка складалася з губернаторів. Міністр внутрішніх справ вніс на розгляд імператора початкові пропозиції про перетворення поліції, які були схвалені 4 липня 1858 року. У них йшлося про необхідність змінити склад міських поліцій, порівнюючи його з територією і населенням кожного міста, а також з його промислово-торговельним і культурно-просвітницьким потенціалом. Рекомендувалося скоротити число поліцейських інстанцій і поліпшити особовий склад поліції шляхом посилення числа нижчіх чинів. Пропонувалося чітко і однозначно визначити точні обов'язки міських поліцій. У пропозиціях особлива увага приділялася збільшенню грошового утримання поліцейських чинів, віднісши частину витрат на їх утримання (в розмірі до 1,5 млн рублів) на рахунок загальних державних доходів.

У грудні 1862 року почалася нова поліцейська реформа, яка передбачала збільшення штатної чисельності чинів поліції, поліпшення їх фінансового змісту, звуження виконуваних функцій. У поліції створили два підрозділи — «Стіл кримінальних справ» (складався з арештантського і слідчого відділів) і «Стіл цивільних справ» (у складі виконавчого, розшукового, вексельного і військового відділів). Весь особовий склад міської поліції нараховував 312 чоловік.

У 1875 році відбулося чергове зміна в назві поліції — міське поліцейське управління стало називатися Київським управлінням поліцмейстера. Воно складалося з секретаря, журналіста, скарбника, архіваріуса, п'яти столоначальників, які вели цивільні справи, займалися стягненням податків і штрафів, перевіряли подвірні книги, доводили до відома міщан розпорядження влади, здійснювали організацію поліцейського нагляду, пересилання арештантів, боролися з грабіжниками

У 1879 році, на тлі розширення міста, Київ був знову поділений на дільниці — цього разу їх було вісім: Печерська, Двірцева, Либідська, Старокиївська, Подільська, Плоська, Бульварна і Лук'янівська. На поліцію поклали і додаткові обов'язки — відтепер вони повинні були збирати статистичні дані про населення, стан і кількості заводів і фабрик. Одночасно при поліції були створені нові підрозділи: кінна варта у складі 40 вершників і розшукова частина.

Визначну роль в професійний розвиток київської поліції внесли Мастицький Леонід Порфирович та Рудий Георгій Михайлович, за їх сприяння в Києві поліція стала застосовувати дактилоскопію, службове собаківництво і «слідчу валізу», були підготовлені перші службові інструкції чинам сискної поліції.

Процес формування міліції в Києві, як і по всій Україні, був непростим. Нова більшовицька влада взялася активно створювати правоохоронну систему.

9 лютого 1919 Рада Народних Комісарів УРСР оприлюднила декрет «Про організацію міліції», після чого її органи були створені в найбільших містах республіки, щоб згодом заснуватися структурно і в дрібних населених пунктах. Були розроблені напрямки і сфера діяльності органів, серед яких на першому місці стоять боротьба зі злочинністю, спекуляцією, самогоноварінням, розкраданням державної власності.

У грудні 1930 українські правоохоронні органи були виведені з-під контролю місцевої влади і підпорядковані безпосередньо Державному політичному управлінню України. Міліція тридцятих років робила все, щоб в Україні панував спокій, щоб земля горіла під ногами кримінальників. Не стояли осторонь від всеукраїнського процесу і працівники правоохоронних органів Києва, незважаючи на істотне попереднє скорочення. У самому місті замість 19 районів в 1921 році було утворено лише 5 — Старокиївський, Подільський, Печерський, Деміївський і Шулявський. Районні відділи міліції було ліквідовано, як і промислову міліцію — прямого нащадка загонів Червоної гвардії, створених революційними робітниками на заводах і фабриках.

Однак історія залишила нам чимало прикладів успішної роботи правоохоронців, зокрема карного розшуку Києва тих років. Незважаючи на відсутність чіткої державної системи боротьби зі злочинністю, недостатнє фінансування і брак високоосвічених кадрів, талановитим оперативним працівникам вдавалося успішно боротися з правопорушниками.

Коли Київ повернув собі статус столиці України в 1934 році, увага до міліції в ньому посилилася. У системі тривали постійні реорганізації, покликані вдосконалити її роботу. У тому ж році поновлюється ліквідований в 1930 році НКВС України, до складу якого входять управління державної безпеки і управління міліції та карного розшуку, які до того були незалежними структурами при Раді народних комісарів України.

Відповідно в Києві концентруються вищі владні структури, виробляється стратегія і тактика їх діяльності, місту надається особливий статус. У 1936 році створюється відділ Державтоінспекції, наступного року — відділ боротьби з розкраданням соціалістичної власності (ВБРСВ). І якщо в першому при тодішньому мізерному автопарку міста і республіки робочі перевантаження не загрожували, то другий в кількості тринадцятти чоловік на чолі з талановитим слідчим Михайлом Мацейком, який увійшов в історію міліції України, доводилося нелегко. Однією з перших справ ВБРСВ було викриття небезпечних груп фальшивомонетників Трояновського, Куриленко і Барабус. Останній, зокрема, раніше був двічі засуджений за вбивство і за крадіжку з церкви. Звільнившись, він навчився граверному мистецтву і, повернувшись до Києва, влаштувався працювати в друкарню Академії наук України, звідки викрав матеріали та інструменти, необхідні для виготовлення кліше. Реалізацією фальшивих грошей займалися його дружина, брат і сестра. Цю групу працівники ВБРСВ знешкодили за допомогою співробітників Держбанку і внаслідок великої роз'яснювальної роботи серед продавців та касирів магазинів.

Поява нових служб вимагала підвищення статусу столичної міліції, і в 1938 році створюється Управління робітничо-селянської міліції Києва. Одночасно створюється дев'ять районних відділень міліції, штат яких складався з начальника і двох-трьох оперуповноважених. Згодом вони стали називатися міськими відділеннями та іменуватися по номерах.

• Управління карного розшуку
• Слідче управління
• Відділ правового забезпечення
• Управління організаційно-аналітичного забезпечення та оперативного реагування
• Управління боротьби зі злочинами, пов'язаними з торговлею людьми
• Управління «Корпусу оперативно-раптової дії»
• Управління зв'язку та телекомунікацій
• Відділ комунікації
• Управління превентивної діяльності
• Відділ забезпечення прав людини
• Управління фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку
• Відділ документального забезпечення
• Управління інформаційної підтримки та координації поліції «102»
• Відділ внутрішнього аудиту
• Вибухотехнічне управління
• Відділ Укрбюро Інтерполу
• Управління логістики та матеріально-технічного забезпечення
• Управління кадрового забезпечення
• Управління режиму та технічного захисту інформації
• Відділ спеціальної поліції
• Сектор міжнародних зв'язків

1. Кінологічний центр
2. Центр обслуговування підрозділів
3. Батальйон конвойної служби
4. Ізолятор тимчасового тримання
5. Полк поліції особливого призначення № 1 (колишній ПМОП «Беркут» ГУ МВС в м. Києві)
6. Тренінговий центр
7. Приймальник-розподільник для дітей
8. Полк поліції особливого призначення № 2
9. Рота з підбору та транспортування трупів у морг
10. Полк патрульної служби поліції особливого призначення «Київ»

• Дуров Федір (?-1825-1826-?)
• Івенсен Федір Васильович (1858—1866)
• Гюббенет Борис Якович (1866—1882)
• Мастицький Леонід Порфирович (1882—1884)
• Живоглядов Антон Іванович (1884—1898)[2]
• Цихоцький В'ячеслав Іванович (1898—1906)
• Мартинов Петро Іванович (1907—1909)
• Скалон Олексій Олександрович (1909—1911)
• Горностаєв Сергій Олександрович (?-1917)

• Калачевський Володимир Костянтинович (1917)
• Лепарський Олександр Миколайович (1917—1918)
• Квасніков Н. С. (кінець січня 1918-?; 18 грудня 1918 — ?)

• Хануков Олександр Павлович (1918)
• Маршалк Карл Петрович (1918)

• Розанов Олександр Борисович (1934—1935)
• Шаров Микола Давидович (1935—1938)
• Федоров Микола Миколайович (1938)
• Долгушев Олексій Романович (1938—1939)
• Романчук Микола Данилович (1939—1941)
• Череватенко Іван Михайлович (1941)[3]
• Руденко Кирило Романович (1943—1948)
• Лізін Іван Дмитрович (1948—1953)
• Рижков Микола Петрович (1954—1963)
• Буланенков Василь Тимофійович (1963—1964)

• Дегтярьов Іван Леонтійович (1964—1967)
• Рижков Микола Петрович (1967—1973)
• Захаров Віталій Федорович (1973—1980)
• Титаренко Юрій Леонтійович (1980—1985)
• Василишин Андрій Володимирович (1985—1990)
• Недригайло Валентин Михайлович (1990—1991)
• Розенко Віталій Іванович (1991)

• Розенко Віталій Іванович (1991—1992)
• Старовойт Володимир Карпович (1992—1994)
• Піддубний Микола Олегович (1994—1997)
• Корнієнко Михайло Васильович (1997—2000)
• Смирнов Юрій Олександрович (2000—2001)
• Опанасенко Петро Микитович (2001—2003)
• Міленін Олександр Леонідович (2003—2005)[4]
• Ярема Віталій Григорович (2005—2010)
• Крикун Олексій Олексійович (2010—2012)
• Коряк Валерій Володимирович (2012—2014)
• Мороз Юрій Леонідович (02.2014-03.2014)
• Гуцал Олександр Олександрович (03.2014-07.2014)
• Терещук Олександр Дмитрович (2014—2015)

• Терещук Олександр Дмитрович (2015)
• Крищенко Андрій Євгенович (2015-2021)
• Вигівський Іван Михайлович (з 2021)[5]