Грузинська Демократична Республіка

Меморіальна табличка: «26 травня 1918 року у цій залі Національна рада Грузії прийняла декларацію про незалежність, тим самим відновивши грузинську державність»

10 (23) лютого 1918 року в Тифлісі було скликано Закавказький сейм. До цього законодавчого органу увійшли депутати, обрані від Закавказзя до Установчих зборів, та представники місцевих політичних партій. 3 (16) березня було укладено Брестський мир, за яким до Османської імперії відходили від Росії населені грузинами та вірменами області Батума, Карса й Ардагана. Грузинські та вірменські представники у Закавказькому сеймі відкинули Брестський мир, оголосивши, що вважають себе у стані війни з Османською імперією.

Османські війська після тривалого перемир'я, що продовжувалось із 5 (18) грудня 1917 року, перешли у наступ. 11 березня пав Ерзерум, 13 квітня — Батум. Воєнні невдачі змусили закавказький уряд прохати про відновлення мирних перемовин, але Османська імперія як попередню умову зажадала офіційного проголошення незалежності Закавказзя й виходу його зі складу Росії. 9 (22) квітня Сейм ухвалив резолюцію про проголошення Закавказзя незалежною Закавказькою Демократичною Федеративною Республікою (ЗДФР). Тим часом османи продовжували просування, зайнявши упродовж двох місяців Карс, Ардаган, Батум, Озурґеті, Ахалцихе. Уряд ЗДФР, не мав сил для відсічі османському наступові й був змушений піти на мирні перемовини (за посередництва Німеччини).

Акт про державну незалежність Грузії

Перемовини, що тривали у Батумі з 11 (24) травня до 26 травня, виявили гострі зовнішньополітичні протиріччя між Національними радами Грузії, Вірменії й Азербайджану, що врешті-решт призвело до створення окремих національних держав. На переговорах Османська імперія висунула ще більш важкі умови, ніж передбачала Брестська угода, — Закавказзя мало поступитись Османській імперії двома третинами території Ериванської губернії, Ахалциським та Ахалкалакським повітами Тифліської губернії, а також контролем над Закавказькою залізницею.

У цій ситуації Національна рада Грузії звернулась по допомогу й зверхність до Німецької імперії. Німецьке командування охоче відгукнулось на це звернення, оскільки Німеччина ще у квітні 1918 підписала з Османською імперією таємну угоду про розподіл сфер впливу у Закавказзі, відповідно до якої Грузинська Демократична Республіка й без того перебувала у сфері впливу Німецької імперії. Німецькі представники порадили Грузинській Демократичній Республіці негайно проголосити незалежність й офіційно прохати Німецьку імперію про допомогу, щоб уникнути османської навали й загибелі.

24-25 травня 1918 року на засіданні виконкому Національної ради Грузії цю пропозицію було прийнято. 26 травня Закавказький сейм оголосив про саморозпуск. Того ж дня свою незалежність проголосила Грузія (Грузинська Демократична Республіка), 28 травня[1] (10 червня) — Азербайджан. 28 травня (10 червня) Вірменська національна рада у Тифлісі оголосила себе «верховною та єдиною владою вірменських повітів».

Головою першого (коаліційного) уряду Грузинської Демократичної Республіки був обраний меншовик Ной Рамішвілі. До його складу увійшли грузинські меншовики Євген Ґеґечкорі, Ной Жорданія, Акакій Чхенкелі, Іраклій Церетелі й ін., а також соціалісти-федералісти й націонал-демократи; пізніше в уряді, який очолив Н. Н. Жорданія, залишились тільки меншовики.

ГДР на карті розпаду Російської імперії (вересень 1918)

Вже 28 травня Грузія та Німеччина підписали угоду, за якою тритисячний експедиційний корпус під командуванням Фрідріха Кресса був перекинутий морем із Криму до грузинського порту Поті; у подальшому він був підсилений німецькими військами, які було переведено сюди з Української держави та Османської Сирії, а також звільненими німецькими військовополоненими й мобілізованими німцями-колоністами. Об'єднані німецько-грузинські гарнізони були дислоковані у різних частинах Грузії; воєнна допомога Німецької імперії дозволила у червні 1918 року ліквідувати загрозу з боку більшовиків, що проголосили Радянську владу у Абхазії. Таким чином виявилась порушеною угода, підписана 9 лютого 1918 року між Національною радою Грузії та Народною радою Абхазії, що зафіксувала кордон Абхазії з Грузією річкою Інгурі й констатувала, що «форма майбутнього політичного устрою єдиної Абхазії має бути вироблена відповідно до принципу національного самовизначення на Установчих зборах Абхазії».

Грузинська кавалерія у 1918 році

В результаті дипломатичного демаршу Берліна османський наступ у Грузинській Демократичній Республіці був зупинений. 4 червня у Батумі була підписана угода, відповідно до якої Грузія відмовлялась від претензій на Аджарію (Батумська область) з переважно мусульманським населенням, а також міста Ардаган, Артвін, Ахалцихе й Ахалкалакі. Підписання Німеччиною угод з урядом Грузії означало фактичне визнання грузинського уряду, однак до юридичного визнання справа так і не дійшла — багато в чому через негативне ставлення до цього з боку Радянської Росії.

Наприкінці 1918 року, зазнавши поразки у Першій світовій війні, Німеччина була змушена вивести свої війська з Грузії. Їм на зміну прийшли британці.

17 листопада 1918 року до Баку з Персії прибули британські війська під командуванням генерала Томсона. Упродовж листопада-грудня ними були зайняті стратегічні пункти Закавказзя — Баку, Тифліс, Батум, що дозволило контролювати Закавказьку залізницю й поставки нафти й гасу з Баку. До кінця грудня чисельність британських військ у Грузинській Демократичній Республіці досягла приблизно 25 тис., у всьому Закавказзі — 60 тис.

Міністри Грузинської Демократичної Республіки

Народна гвардія Грузинської Демократичної Республіки

Карта кордонів Грузії 1919

У лютому у Грузії були проведені загальні вибори та за їхніми результатами сформований однопартійний уряд меншовиків, який очолив Н. Жорданія.

Грузинський уряд вів перемовини з представниками США, сподіваючись на отримання статусу підмандатної території будь-якої з великих держав, однак цього так і не сталось. Упродовж 1919 року країни Антанти відмовлялися визнавати незалежність Грузії та інших закавказьких республік, розраховуючи на те, що армії генерала Денікіна вдасться взяти гору у Громадянській війні.

Лише 12 січня 1920 року, коли стало відомо про розгром Денікіна та наближення Червоної Армії до Кавказу, Верховна рада Антанти (Французька республіка, Велика Британія й Королівство Італія) визнала де-факто незалежність Грузинської Демократичної Республіки та Азербайджанської Демократичної Респубілки, а у подальшому й Вірменії, які мали стати буферними державами між РРФСР і країнами Сходу. Пізніше до цього рішення приєдналась Японська імперія. Що ж стосується США, то вони відмовились ухвалити постанову Верховної ради Антанти.

6 січня 1920 року РРФСР запропонувала Грузії та Азербайджану вступити у перемовини про укладення військової угоди проти Денікіна, однак Грузія не пристала на цю пропозицію, посилаючись на політику нейтралітету й невтручання, та запропонувала почати перемовини з політичного врегулювання стосунків із Радянською Росією.

17 березня В. І. Ленін поставив Кавказькому фронту задачу заволодіти Баку та встановити в Азербайджані Радянську владу.

28 квітня, після встановлення в Азербайджані Радянської влади, у грузинських газетах було опубліковано звернення голови грузинського уряду Н. Жорданія про оголошення мобілізації, започаткування Ради оборони, призначення головнокомандувача й оголошення Східної Грузії на воєнному стані. Ці дії були спричинені побоюваннями, що XI-а Армія вже готова продовжити наступ на територію Грузії.

У той самий час, однак, у Москві вже тривали конфіденційні перемовини грузинського представника Г. Уратадзе про укладення мирної угоди. До того ж Радянській Росії саме у ці дні довелось відбивати напад польських військ. Радянське керівництво категорично заборонило своїм військам в Азербайджані рухатись у бік Грузії.

7 травня 1920 року у Москві була підписана мирна угода між РРФСР та Грузією. РРФСР стала першою великою державою, що визнала Грузинську Демократичну Республіку де-юре та встановила з нею дипломатичні відносини. За її умовами Радянська Росія безумовно визнавала незалежність та самостійність Грузії та зобов'язувалась не втручатись до її внутрішніх справ.

Відповідно до таємного додатку до угоди Грузія зобов'язувалась легалізувати комуністичні організації, визнавши за ними «право вільного існування й діяльності, зокрема, право вільних зборів і право вільного видання (в тому числі органів друку)».

Сторони обмінялись дипломатичними представниками (радянським повноважним представником у Грузії став Сергій Кіров).

Одразу ж після цього Грузія спробувала з'ясувати можливість вступу до Ліги Націй.

16 лютого 1921 радянські війська перетнули південний кордон Грузії. 25 лютого частини 11-ї армії увійшли до Тифліса. До міста прибув Грузинський ревком, перетворений того ж дня на РНК Грузинської РСР. До конфлікту втрутилась також Туреччина. 17 березня в Кутаїсі міністр оборони Грузії Грігол Лордкіпанідзе та повноважний представник радянської сторони Авель Єнукідзе уклали перемир'я, а 18 березня — угоду, що дозволяла Червоній Армії зайняти Батум. Таким чином, влада у Грузії перейшла до рук більшовиків.