Дебора Фоґель

Дебора (Двойра) Фоґель народилась в сім'ї єврейських інтелігентів Галичини, батько — мовознавець, директор єврейської школи в Бурштині, а її мати була вчителькою. Крім того, її дідусь і батько були видавцями і публікували високими накладами тексти про Кабалу і єврейські погроми в Росії[2]. Першу світову війну сім'я прожила у Відні, де Дебора навчалась в німецькій гімназії. Атестат зрілості майбутня письменниця отримала вже після війни в польській гімназії Львова, закінчивши яку, працювала вихователем у сирітському притулку, де викладав її батько.

У 1919 почала вивчати філософію, психологію і полоністику в університеті Яна Казимира у Львові, де слухала лекції Казимира Твардовського, одного із засновників Львівсько-варшавської логіко-філософської школи, Казимира Гайдукевича, мовознавця, який досліджував логічні зв'язки між мовою і сприйняттям дійсності, з 1924 року продовжила навчання в Ягеллонському університеті в Кракові. Свою дисертацію про Геґеля Дебора Фоґель захистила 1926 р. у Краківському університеті. Після закінчення навчання стала викладати психологію й польську літературу в єврейській семінарії у Львові Один із її тодішніх студентів, Хоне Шмерук, описує ці лекції як важливий інтелектуальний досвід для себе, він був дуже вражений тим, як майстерно вона вплітала поезію на їдиш у загальноєвропейський літературний контекст[2].

Під час радянської окупації навчальний заклад було перетворено в семінар для вчителів їдиш і Фоґель також викладала там єврейську літературу.

Дебора Фоґель вільно говорила і писала польською мовою, добре знала іврит, а от їдиш вивчила самостійно, будучи вже дорослою людиною[3]. Писати почала по-польськи, проте в 1920-х роках також стала використовувати їдиш, і з часом цією мовою вийшла значна кількість її творів. Також перекладала художні тексти з їдиш на польську (власні тексти, а також твори єврейських поетів) і з польської мови на їдиш (головним чином власні тексти). У 1930-х роках співпрацювала з численними журналами, в тому числі «Хвилини», «Наша Думка», журналів на їдиш «Cusztajer» і «Inzich», а також львівського журналу «Сигнали» і варшавського «Літературні вісті». Була знавцем кубізму, конструктивізму, критиком-товаришем творчості єврейських художників, що слідували традиціям Фернанда Леже і пов'язаних з львівською групою «Артес», серед яких був ілюстратор її творчості Генріх Стренг. ЇЇ по праву вважають одним із засновників модернізму[2].

Дебора Фоґель 23 травня 1939 написала Аарону Ґлянц-Леєлесові, редакторові літературного часопису «In zikh» («У собі самому») написала наступне, розкриваючи свої політичні погляди:

«На додаток я надсилаю вам вірш, один із тих, які у Польщі бояться публікувати за „пацифістські тенденції“. Я і справді хвилююся за долю своєї поетичної збірки, яку планую видати і яка цілковито скерована у цьому небезпечному напрямку»[2].

В юності Дебора Фоґель захоплювалася сіоністськими ідеями і навіть входила на початку 1920-х рр. до молодіжної організації «Hashomer hatsair» («Юні охоронці»)[3]. Вона завжди пов'язувала себе з єврейською культурою, але після творчого дебюту єврейська культура не мала місця в її творчості. Вона не торкається важливих для національного чи релігійного пафосу тем, мотивів, не полемізує. Єдиним, що пов'язувало її із єврейським світом була мова. На їдиш Дебора пише не лише з ідеологічних, а й з естетичних міркувань, намагаючись довести єдність форми і змісту в літературному творі[2].

Дебора Фоґель вільно почувалася у польському, російському, німецькому, французькому та англійському літературних контекстах, по це свідчать її есеї та поодинокі листи. Письменниця друкувала рецензії, оглядаючи дитячу й підліткову літературу та культурологічні та психоаналітичні студії або книги із теорії мистецтва, що свідчило про її широкий кругозір та знання. Часто в її рецензіях книги слугували лише відправною точкою для детального аналізу таких проблем, як расизм чи антисемітизм («Людська екзотика», 1934), або стосунків інтелігенції та пролетаріату («Кілька зауваг про сучасну інтелігенцію», 1936). Найбільше її цікавила сама людина, яка за різними масками ховає свої почуття[2].

На думку Дебори Фоґель, лише абстрактне мистецтво позбавлене маски, це враження навіяне, ймовірно, Малевичем і світ складається з кубізму, конструктивізму і пуризму. У своїх нарисах вона досліджує проблематику фотомонтажу і фотомонтаж як літературний жанр[3]. Нею опубліковано ряд важливих досліджень про Станіслава Іґнаци Віткевича, Марка Шаґала і Бруно Шульца, але ці дослідження довгий час були недоступні дослідникам, бо побачили світ у марґінальних часописах, які не збереглися[2].

Дебора Фоґель називала фарби «душею і мовою речей». Це проявилось у її міській ліриці, де кольори виражають усі почуття читача:

Вони стають «кругловидими» і «пласкими», допасовуючись до речей, які можна побачити або до яких можна доторкнутися. Вона надає їм «фруктовости» — кольору помаранчі, цитрини, вишні, що дозволяє підключити також смакові та слухові асоціації. Тональність цієї поезії загалом підпорядковується «холоду», навіть найтепліший колір — жовтий, стає «кольором пласкої прохолоди». Загальний настрій та атмосферу збірки визначає охарактеризований Кандінським як «беззвучний і нерухомий» сірий колір. У поезії Фоґель можна знайти всі шари описаної Кандінським «безнадійної нерухомости. Що темнішим стає сірий, тим більшої ваги набуває безнадія і вступає в силу задуха. Якщо сірий світлішає, у фарби проривається трохи повітря, вони починають дихати і з'являється елемент прихованої надії»[2].

— Анна Майя Місяк

З цього можна зробити висновок, що меланхолія виступає виступає основним почуттям, станом, світоглядом, тобто є лейтмотивом поезії і прози Дебори Фоґель.

Серед її близьких друзів був письменник, художник і графік Бруно Шульц[4]. Все життя Бруно шукав співрозмовника, який би зрозумів його, і, як здавалося, знайшов його в особі Дебори Фогель, яка була молодша за нього на 10 років. Вони познайомилися на відпочинку в Закопані через Станіслава Ігнація Віткевича, з яким також дружила і який був автором її портрета, який, на жаль, не зберігся. Між ними зав'язався своєрідний роман у листах. Саме з листів, написаних коханій жінці (Шульц хотів одружитися з Деборою, але її рідня виявилася проти такого союзу), і народився його перший роман — «Sklepy cynamonowe» («Цинамонові крамниці»). Книга мала успіх, втім, у вузьких інтелігентських колах.

Листи Дебори Фоґель до Бруно Шульца — це єдина відома широкій публіці, крихітна, порівняно з рештою кореспонденції, яку вона вела кількома мовами. Шульц і Фоґель обмінюються думками про прочитане, про побут і про подорожі (до Парижа). Це закінчилось тим, що Її книгу «Акації цвітуть», яка вийшла 1936 року, чимало критиків неправильно потрактували як невдале наслідування Бруно Шульца і його «Цинамонових крамниць», які з'явилися двома роками раніше. З її листів можна довідатися, що її вірші і проза у першій половині 1930-х рр. залишилися поза увагою польського літературного середовища. Та сама вона доклала багато зусиль для друку віршів Шульца, що він надсилав їй у листах, розпізнавши його талант[2].

У листах Дебори Фоґель і Бруно Шульца не раз згадується особливий характер їхніх стосунків. Вона пише йому:

«Ти видав себе, і тепер я знаю, що тобі притаманне те, в чому я ніколи б тебе не запідозрила: що ти ревнуєш мене. Я мушу бути чесною: навіть дуже теплі і плідні інтелектуальні контакти, як, наприклад, із Мінковим, чи досить довго — із Ройтманом, усі вони мають інший характер, ніж наші з тобою стосунки, ні на що не схожі у своїй неповторности» (7. 12. 1938)[2].

Про їхнє знайомство вона згадує так:

«Наші тодішні розмови і стосунки були рідкісним щастям, яке трапляється лише раз у житті, а можливо, що і раз на кілька безнадійних, позбавлених кольору життів» (21. 11. 1938)[2].

Єврейський цвинтар у Бурштині

Дебора Фогель загинула у львівському гетто в серпні 1942 року разом з матір'ю, чоловіком (архітектором Шулімом Баренблютом) і сином Ашером під час нацистської акції масового знищення євреїв. Тіла письменниці та її родини упізнав потім Генрик Стренг, який пізніше брав участь у розборі тіл жертв серпневої акції. Архів письменниці не зберігся до наших днів, його спалили нові мешканці її львівського будинку[5].

• Фоґель Д. Фігури днів. Манекени / перекл. з їдишу Юрка Прохаська. — К.: Дух і Літера, 2015. — 176 с., з іл.
• Фоґель Д. Акації квітнуть. Монтажі / перекл. з польськ. Юрка Прохаська. — К.: Дух і Літера, 2018. — 80 с.
• Фоґель Д. Білі слова: Есеї, листування, рецензії та полеміки / переклад та упор. Анастасії Любас. — К.: Дух і Літера, 2019. — 288 с.
• Ганна Улюра. Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві. — Київ : ArtHuss, 2020. — 464 с. — ISBN 978-617-7799-43-5.

• Невловима Дебора
• Євген Клімакін. Львів Дебори Фоґель [відео]
• Анастасія Любас. Як наздогнати Дебору Фоґель? [стаття]
• Як наздогнати Дебору Фоґель: дискусія
• Войной расстреляные строки
• Дебора Фогель
• В тіні Бруно Шульца
• Дана Пинчевская: «И вновь цветёт акация…» О прозе Деборы Фогель
• Рец. на кн. : Фоґель Д. Акації квітнуть. Монтажі / Дебора Фоґель ; перекл. з польськ. Ю. Прохасько. – Львів : Дух і Літера, 2018. – 80 с. (опуб. 20.09.2018
• Рец. на кн.: Фоґель Д.. Білі слова : есеї, листування, рецензії та полеміки / Дебора Фоґель ; переклад та упор. Анастасії Любас. – К.: Дух і Літера, 2019. – 288 с. (опубл. 9.09.2019