Дож

Титул дожа (doge, doxe) відомий з 13 століття і є результатом зміни у венеційському діалекті стародавнього титулу герцога (dux, duca). За традицією усіх правителів Венеції ретроспективно називають дожами, хоч впродовж більш ніж десяти століть існування посади з VIII по XVIII століття лише половину цього часу вона саме так називалася. Виник в 697 році, у той час Венеція формально підкорялася Візантії. Першим дожем став Паоло Лучіо Анафесто. Імовірно перші дожі виконували функції намісників Візантійської імперії.

Дожі обиралися з найбагатших і впливовіших родин Венеції. До 1032 року дожі мали практично необмежену владу в державних, військових і церковних справах. Після цього влада дожів була обмежена введенням декількох альтернативних інститутів влади.

Після 1172 року голова держави обирається через складну процедуру. Комітет сорока обирав дожа з чотирьох кандидатів, вибраних зі складу Великої Ради. На виборах 1229 року Комітет сорока був збільшений до сорока одного, тобто непарної кількості членів.

З 1268 року і до кінця існування титулу діяла процедура вибору, що включає одинадцять голосувань. З тридцяти членів Великої Ради вибирали дев'ять. Дев'ять членів ради вибирали сорок чоловік, а з цих сорока вибиралося дванадцять чоловік, які у свою чергу вибирали двадцять п'ять чоловік. Ці двадцять п'ять відсівалися до дев'яти чоловік, дев'ять вибирали сорок п'ять виборців. Після цього сорок п'ять чоловік ще раз зменшувалися до групи з одинадцяти. І нарешті, одинадцять чоловік вибирали сорока одного виборця, які вибирали дожа. Подібний метод голосування був покликаний врахувати інтереси всіх сторін, і не допустити на вищу посаду в державі представника якої-небудь партії або клану, людини небезпечної або нездібної утримати в руках кермо влади.

Коли дож був обраний, він з'являвся перед народом зі словами «Це ваш дож, якщо це вас влаштовує». Після цього він складав присягу, в якій урочисто присягався діяти згідно з законами й на благо держави. Також з 1268 року була введена посада віцедожа або консультанта дожа. Цікавою деталлю є те, що чим меншою з часом ставала реальна влада дожа тим пишніший церемоніал його оточував і тим більше формально дож нагадував монарха. По суті з часом посада справжнього голови республіки ставала лише представницькою.

Влада дожа суворо обмежувалася різного роду розпорядженнями. Будучи дожем, він не мав права з'являтися на людях поодинці, не міг поодинці зустрічатися з головами іноземних держав або послами, не міг один розкривати офіційну кореспонденцію. У дожа не могло бути власності на території інших держав. Він не міг покидати територію Палацу дожів і базиліки Сан-Марко.

Зазвичай дожі керували до самої смерті, хоча були випадки розжалування. Доходи дожа на посту були невеликими. Після 1501 року була розроблена процедура посмертного відшкодування збитку, нанесеного дожем в період правління, наприклад в результаті розкрадань.

Один з церемоніальних обов'язків дожа полягав у здійсненні церемонії заручення дожа з морем. Дож кидав кільце до Адріатики з державного корабля — галери, яка носила назву Бучінторо або Букентавр. Традиція з'явилася після 1000 року, на знак завоювання Далмації 26-м дожем П'єтро Орсеоло II.

Головний убір дожа

Одяг дожа складався з шапки-ковпака особливої форми, меча, пурпурної або золотої мантії, з коміром з хутра горностая і червоних черевиків, схожих з черевиками візантійських імператорів. Щорічно до Великодня дож очолював процесію від Сан-Марко до жіночого монастиря Сан-Заккаріа, де настоятелька монастиря вручала йому нову шапку (corno ducale), зшиту черницями. Шапка мала форму рогу, була жорсткою, виготовлялася з парчі.

З часом обов'язки дожа все більше перекладалися на венеційських чиновників.

Титул був скасований Наполеоном в 1797 році. Венеція потрапила в залежність від Австрії, багато форм правління збереглося й після цього, але до інституту дожів Венеція більше не повернулася.