Духнович Олександр Васильович

Церква в Біловежі, де служив Духнович

Олександр Духнович народився 24 квітня 1803 року в селі Тополя, поблизу Снини. Батьками його були греко-католицький священник Василь Дмитрович Духнович і Марія Іванівна, в дівоцтві Гербер. За сімейним переказом, який Олександру Духновичу в дванадцятирічному віці розповів його дід, їх рід мав російське походження. Дід повідав Олександру, що їх предок походив з Москви і мав прізвище Черкаський. Він був одним із ватажків Стрілецького бунту, після придушення якого йому вдалося втекти з кількома товаришами, серед яких були Гербер і Брилла. Через Польщу він відправився в Угорщину, де оселився в селі Тополя під Буковськими горами, назвавшись Духновичем. Там він став співаком місцевої дерев'яної церкви, а згодом був помічений місцевими священниками, які переконали його одружитися і стати ієреєм. Взявши у дружини дочку одного зі священників, попрямував в Мукачівський монастир, де був посвячений у ієреї і отримав парафію в селі Тополя, яка переходила до його нащадків.

Незабаром після народження Духновичі переїхали в село Стакчин, де Олександр провів своє дитинство. Крім нього в сім'ї був ще один син і чотири дочки. У шість років Олександр почав вчитися грамоти, першим його вчителем став дядько, Дмитро Гербер, що навчав його з букваря, псалтиря та часослова. Олександр Духнович був старанним учнем, і навчання доставляло йому велику радість.

У дев'ять років Олександр Духнович продовжив навчання в Ужгородській школі, угорською мовою. Юний Духнович піддавався глузуванням і знущанням, оскільки погано говорив по-мадярськи. Але незабаром він навчився мови так, що говорив нею не гірше ніж на своїй рідній говірці. Закінчивши навчання в Ужгороді в 1823 році, він ще два роки навчався в гімназії в Кошицях. Звідти він був переведений в Ужгородську семінарію, де вивчав богослов'я до 1827 року.

Після закінчення семінарії був висвячений на священника і за пропозицією єпископа Тарковича направлений до Пряшівської консисторії, де вступив на службу в єпархіальну канцелярію, під начальство секретаря та єпархіального нотаріуса Василя Поповича, який згодом став Мукачівським єпископом. В 1830 році, не ужившись з єпископом Тарковичем, що мав важкий характер, Духнович залишив службу в Пряшеві й переїхав до Ужгорода, де влаштувався домашнім учителем сина піджупана Ужгородської столиці Стефана Петрова. Але життя в будинку цього великосвітського чиновника обтяжувало Духновича, і через два роки він прийняв рішення повернутися на службу в канцелярію. А вже в 1833 році його призначили парохом у село Хмелева (тоді Комлоша або Комлошпатак), наступного року він був переведений в село Біловежу близько Бардейова. В 1838 році О. Духновича призначили нотаріусом Ужгородської консисторії Мукачівської єпархії, де він отримав доступ до багатих бібліотек, в яких містилося багато літератури російською мовою. Захоплення читанням послужило для нього стимулом до письменницької діяльності. Духнович зайнявся вивченням історії рідного краю, богослов'я, драматургією, історією права, педагогікою, став складати вірші. У 1843 році був призначений каноніком в Пряшівський собор, де і служив до своєї смерті. У 1848 році він був призначений благочинним у Пряшеві[3].

На старість у Духновича почала розвиватися водянка, і він сім місяців пролежав у ліжку. 18 (30) березня 1865 Олександр Духнович помер, причастившись перед смертю з рук єпископа Йосифа Гаганця.

Творити літературні тексти почав угорською і латиною. Відколи зорієнтувався на Росію, писав «язичієм». Він перейнявся ідеями освіти селян шляхом поширення російської літературної мови, яку вважав загальним надбанням всього російського народу, як в Російській імперії, так і в «Карпатській Русі». Літературна діяльність Духновича почалася в період його керівництва парафією в Біловежі. Там він почав вивчати церковнослов'янську і російську мови, збирати народні пісні. В 1847 році він видав свою першу книгу — карпаторуський буквар під назвою «Книжица читалная для начинающих».

Пам'ятник Духновичу у Мукачеві

Літературну діяльність розпочав у 1829 р. Належав до так званих будителів. Прогресивне значення їх культурно-освітньої роботи дещо зменшується тим, що, протестуючи проти мадяризації русинів, вони ігнорували живу народну мову, писали здебільшого язичієм. Лише в окремих журналах найталановитіші з них, як О. Духнович, О. Павлович, зверталися до народної мови. Заснував 1850 року в Пряшеві «Литературное заведение», навколо якого об'єдналися тодішні літературні сили, видав кілька альманахів та календарів, буквар «Книжица читальная для начинающих» (1847), підручник з географії, «Историю Пряшевской епархии» (Петроград, 1877), «Истинную историю карпато-росов» (Москва, 1914), був організатором і видавцем періодики.

Видавав російською мовою газету «Церковная газета» (1856–1857, Пешт), з 1858 р. — «Церковный Вестник для русинов Австрийской державы». Перша українська газета на Закарпатті (друкувалася язичієм) — «Світ» (1867–1871), але до її виходу в світ О. Духнович не дожив.

О. Духнович — автор багатьох віршованих творів, двох п'єс «Добродетель превышает богатство» (1850), «Головний тарабанщик» (1863). Свої статті і вірші друкував у «Зорі Галицькій» (Львів), «Віснику» (Відень), «Церковній газеті» (Будапешт), «Слові» (Львів). Все, що написав народною мовою, є найкращим з його спадщини (поезії «Вручаніє», «Піснь простонародна», «Голос радості», «Піснь земледільця весною», «Мирослав у Будині», «Жизнь русина», «Руський марш», «Послідняя моя піснь», твори для дітей — «О ділах шкільських», «О спровованню дітей в школі», «Надгробноє вепру», «Жаба», «Муха» та численні інші). У більшості поетичних творів використовував характерний для української поезії XIX ст. коломийковий вірш. Народна мова (лемківський говір) переважає також у його п'єсах.

В 1862 році заснував у Пряшеві освітньо-допомогове товариство «Общество св. Йоанна Хрестителя».

Іван Франко називав його «людиною, без сумніву, доброї волі і не малих здібностей, хоч і заплутаною у мовні та політичні доктрини». Москвофільські погляди Духновича (що закарпатці, як і галичани, є частиною великого «русского» народу) нині відкинуті самою історією. Зате його гаряча переконаність, що обабіч Карпат живуть одні й ті самі люди, той самий народ — підтвердилася.

Зв'язок просвітителя з Галичиною

Пам'ятник Духновичу у Пряшеві. Скульпторка Олена Мондич-Шиналі

Важко знайти серед закарпатців іще одного такого «галичанофіла», яким був Духнович. Своїх адресатів у Галичині він називав не інакше, як «братами», «приятелями», хоча побував там лише двічі за життя. Вони відплачували закарпатському будителеві такою самою приязню.

Деякі факти з життя греко-католицького священника-просвітника:

• Перша стаття Олександра Духновича побачила світ у часописі «Зоря Галицька» (1849).
• Перший народний календар Духновича вийшов у Галичині («Поздравленіе русинов на Новий год» 1850).
• Перша і єдина друкована за життя п'єса Духновича «Добродітель превишает багатство» вийшла в Галичині (Перемишль, 1850).

У Галичині вийшли такі основоположні праці Духновича, як «Народная педагогія в пользу училищ і учителей сельских», «Краткій землепис для угорських Русинов», «Состояніе Русинов в Угорщині», «Правила чина св. Василія Великого в Угорщині». Найпопулярнішу книжку Духновича «Хліб душі» (молитви і пісні для християн східного обряду) за 25 років перевидавали вісім разів. Із них шість разів — у Галичині.

Найтісніше листування в Духновича було з відомим галицьким діячем Яковом Головацьким. Свої основні рукописи Духнович заповів на зберігання саме галичанам. Зокрема, збірку прозових та поетичних творів, етнографічне дослідження «О народах Крайнянских, или Карпатороссах угорских», філософську працю «Естественно духовния рассужденія», які подарував Руському народному дому в Львові, про що свідчить і його власноручний напис. Великою мірою завдяки цьому вони збереглися й дійшли до наших днів.

Галичанам Духнович подарував єдиний свій прижиттєвий портрет.

Найбільше некрологів на смерть Духновича опублікували галицькі часописи. Чотири повідомлення вийшли у Львові, три — у Відні і два — у Будапешті.

Найбільше нарисів і досліджень про Духновича у перші 25 років по його смерті з'явилось у Галичині. Таким чином, саме тамтешня громадськість стала першим популяризатором закарпатського будителя.

«Вибрані твори» Духновича видало першим створене за галицьким зразком в Ужгороді товариство «Просвіта» 1922 року. Це вже потім, після Першої світової війни, політичні біженці з царської Росії підняли його на свій триколірний прапор, адже виходили з його москвофільських поглядів.

Пам'ятник О. Духновичу на його батьківщині, в селі Тополя (Словаччина).

Автор багатьох віршів, драми «Добродетель превышает богатство» (1850), комедії «Головний тарабанщик» (1863), повісті «Милен и Любица» (1851); підручників «Книжица читальная для начинающих» (1847), «История Пряшевской епархии» (Петроград, 1877), «Истинной истории карпато-росов» (1853, 1914); видавець альманахів і календарів.

• Книжица читальная для начинающих. — Будапешт, 1847.
• Corpus Juris Canonici — Пряшів, 1847
• История Пряшевской епархии. — 1848.
• Месяцеслов. — Пряшев, 1850, 1851, 1854, 1857.
• Истинная история карпатороссов. — 1853.
• Сокращенная грамматика письменного русского языка. — Буда, 1853.
• Народная педагогия. — Львів, 1857.
• Короткий землепис. — 1857.
• Литургический катехизис. — 1857.
• Хлеб души. — 1857.
• Духнович О. Твори в 4-х томах. — Т. 1. / Вступ. стаття «О. Духнович. Життя i діяльність О. Рудловчак» — с. 15—168; упоряд. — О. Рудловчак, В. Микитась; коментарі та словник О. Рудловчак, В. Микитась. — Пряшів: Словацьке педагогічне видавництво у Братиславі. Відділ української літератури в Пряшеві (далі: СПВ — ВУЛ), 1968. — 791 с.
• Духнович О. Твори в 4-х томах. — Т. 2. / Вступ стаття «О. В. Духнович i його педагогічні погляди» — с. 9—94. — Ф. Науменка, М. Ричалки; примітки, словник, покажчик I. Мацинського. — Пряшів: СПВ — ВУЛ, 1967. — 735 с.
• Духнович О. Твори в 4-х томах. — Т. 3. /Упоряд., вступ. стаття «Невтомний оратай закарпатоукраїнського журналістського поля» — с. 11—108, примітки, коментарі, додатки О. Рудловчак. — Пряшів: СПВ — ВУЛ, 1989. — 608 с.
• Духнович О. Твори /Упоряд. О. Рудловчак; вступ. ст. Ю. Бача; прим. Д. Федака, — Ужгород: Карпати, 1993. — 250 с.
• Духнович О. Вибрані твори / Упорядкування, вступна стаття «Сходинки у безсмертя: життєвий і творчий шлях Олександра Духновича» (5-16), підготовка текстів та примітки Д. М . Федаки. — Ужгород: ВАТ «Видавництво „Закарпаття“, 2003. — 568 с.)

• С. В. Віднянський. Духнович Олександр Васильович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 503. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.
• Біографія, вірші, листи
• Августин Волошин. Пам'яті Олександра Духновича. — Ужгород: Вид-во товариства „Просвіта“, 1923.
• Микитась, В. Л. Духнович: літературно-критичний нарис. — Ужгород: Закарп. обл. вид-во, 1959.
• Іван Поп Podkarpatská Rus — osobnosti její historie, vědy a kultury — Прага: Libri, 2008. — С. 66, 67, 68. — 1200 прим. — ISBN 978-80-7277-370-1.
• Колектів авторів Краєзнавчий словник Русинів-Українцив Пряшівщина — Пряшів: Союз русинів-українців Словацької Республіки, 1999. — С. 126, 127. — ISBN 80-85137-15-1.
• Духнович Олександр // Енциклопедія Українознавства: Словникова частина / Голов. ред. В. Кубійович. Репринт. відтворення. — Львів, 1993. — Т. 2. — С. 607.
• Микитась В. Л. Духнович Олександр Васильович // Українська літературна енциклопедія: У 5 т. — К.: Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1990. — Т. 2. — С. 128—129.
• Федака Д. Сходинки у безсмертя: життєвий і творчий шлях Олександра Духновича» //Духнович О.Вибрані твори. — Ужгород: ВАТ "Видавництво «Закарпаття», 2003. — С. 5-16.
• Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В. А. Просалової. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2012. — 516 с.
• Федака, Д. М. Олександр Духнович: сходинки у безсмертя / Дмитро Федака. — Ужгород: Видавництво TIMPANI, 2013. — 132 с.
• О. Яковлєв. Духнович Олександр // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — С. 232. ISBN 978-966-611-818-2