Мукачівська греко-католицька єпархія

Мукачівська єпархія тоді займала територію від Попраду до Білої Тиси та від вододілу Карпатського хребта до Великої угорської долини (площею 56800 кв. км), яка тепер розділена між 4 державами (Україною, Угорщиною, Словаччиною та Румунією), а тоді — між 13 комітатами Угорщини. На цій території мешкали 542 000 греко-католицького населення (русинів-українців, румунів, словаків, угорців, тощо), зорганізованих у 735 парафіях і 1660 філіях, які мали загалом 1310 храмів.

За адміністративним поділом за часів єпископа Андрея Бачинського Мукачівська єпархія була поділена на 11 архідияконатів (з яких два мали статус вікаріатів), а саме:

• Абово-Турнянський — 22 парафії;
• Березський — 76 парафій;
• Боршодський — 11 парафій;
• Земплинський — 131 парафія;
• Марамароський вікаріат — 132 парафії;
• Саболчський — 39 парафій;
• Списько-Гронський — 23 парафії;
• Сукмарський вікаріат — 127 парафій;
• Угочанський — 32 парафії;
• Ужанський — 68 парафій
• Шариський — 74 парафії.

Створення Мукачівської єпархії сприяло розвитку релігійно-культурного життя краю. 72 парафії Мукачівської єпархії прилучено до Велико-Варадинської єпархії (1815). Також з Мукачівської єпархії були відділені нові єпархії:

• Крижавецька (1777),
• Пряшівська (1818), яка стала основою до створення Словацької греко-католицької церкви, 22 вересня 1818 була виділена Пряшівська греко-католицька єпархія у складі: 194 парохій з близько 150 000 вірних, які від 1787 утворювали так званий Кошицький Римо-Католицький Вікаріат (з осідком у Кошицях, з 1792 — у Пряшеві).

Спершу за ініціативи мадярської влади були утворені Мармароський та Сукмарський вікаріати Мукачівської єпархії, а 1787 року на прохання Мукачівського владики Андрія Бачинського — Кошицький вікаріат на території сучасної Словаччини. Першим вікарієм став канонік Іван Пастелій. Пізніше осідок вікаріату був перенесений з Кошице до Пряшева. І хоча єпископ Бачинський виступав проти поділу самої єпархії, цей процес вже став невідворотним. За це виступали як певні сили в самій єпархії, так і мадярська адміністрація та церковне керівництво, що намагалось не допустити утворення греко-католицької митрополії в Угорщині. Внутрішні непорозуміння лише прискорили розділення. Утворення завершилось 1815 року рішенням цісаря Франца І, який на основі «верховного права патронату» своїм указом виділив із Мукачівської єпархії 194 парафії (150 000 вірних) і таким чином заклав основу Словацької Церкви. Офіційно єпархія була проголошена тільки в 1818 році, коли 22 вересня оприлюднили рішення Римського престолу. Пряшівська єпархія підпорядковувалася латинському митрополитові Естрегома. І лише 1937 року папа Пій ХІ своєю буллою Ad ecclesiastici підпорядкував Пряшівський престол безпосередньо Апостольській Столиці. Єпархія складалась головно з русинів-українців і словаків. Першим Пряшівським владикою став Григорій Таркович.

• Гайдудорозька (1912), яка в свою чергу стала основою до створення Угорської греко-католицької церкви.

8 червня 1912 року Папа Пій Х «у зв'язку з раптовим зростом греко-католиків-угорців та з надією на мир та єдність між вірними одного обряду, що говорять різними мовами», заснував Гайдудорозьку єпархію (сучасна Угорщина), до складу якої включено 68 парафій Мукачівської та вісім парафій Пряшівської єпархій. Тепер до складу Гайдудорозької єпархії належать переважно парохії, які входили колись до складу Мукачівської єпархії.

• Русинська греко-католицька церква США: наприкінці XIX століття русини, що емігрували у Пенсильванію (США) разом з українцями засновували там греко-католицькі парафії, а в 1913 виокремились в окремий русинський екзархат.

1888 року Папа Лев ХІІІ оприлюднив план об'єднання Мукачівської та Пряшівської єпархій із Галицькою митрополією. Угорський примас, кардинал Янош Сімор оголосив, що реалізація такого плану була б великою образою національних почувань угорців.

1898 року в Будапешті засновано «Краєвий комітет греко-католиків-мадярів», який поставив завдання перевести богослужіння на угорську мову, викреслити з церковного календаря імена св. Параскеви, св. Бориса, св. Гліба, св. Володимира, св. Теодосія та Антонія Печерських, бо вони — не мають нічого спільного із Закарпаттям.

2 вересня 1937 року Ватикан остаточно звільнив Пряшівську та Мукачівську єпархії від підпорядкування угорському Естергомському архієпископу, надавши їм статус «sui juris».

15 листопада 1938 року Ватикан призначив Крижівського єпископа (Югославія) Діонісія Няраді Апостольським візитатором Карпатської України.

Від часу свого заснування наприкінці XIV століття Мукачівська греко-католицька єпархія перебувала під безпосередньою юрисдикцією угорських єпископів та архієпископів, що оберталося для місцевого українського духовенства та звичайних вірних нещадним гнітом. Тому провідні церковні діячі Закарпаття завжди прагнули усамостійнити свою єпархію від негативного угорського впливу. Однак бажаний свій статус лат. sui juris (своє право) Мукачівська греко-католицька єпархія здобула лише 1937 року, коли вона була остаточно виведена з-під залежності угорського Естергомського архієпископа та безпосередньо підпорядкована Ватикану. Але після окупації Карпатської України військами хортистської Угорщини єпархія втратила статус «sui juris» і її негайно було повернуто під контроль Естергомського архієпископа.

Після насильницької ліквідації греко-католицької церкви на Закарпатті у 1948 проблема її безпосереднього підпорядкування втратила сенс. Але з легалізацією Української греко-католицької церкви в 1989-му та здобуттям Україною незалежності проблема підпорядкування цієї єпархії постала особливо гостро.[4]

Прихід радянської влади на Закарпаття восени 1944 року збігся з призначенням нового єпископа — владики Теодора Ромжі, який активно душпастирськи працював із вірними. Основною «сценою» для драми місцевої греко-католицької церкви став монастир святого Миколая, розташований на Чернечій горі поблизу Мукачева. 28 серпня 1946 року, на Успіння Богородиці, владика Ромжа проповідував тут для 50 тисяч вірних. Не маючи можливостей «переконати» владику та його священників, більшовики навесні 1947 року захопили монастир святого Миколая. Саме тут планувалося проголосити для вірних акт приєднання до російської церкви. З цією метою запросили православних єпископів та колишніх греко-католицьких священників із Галичини. Але під час чергової прощі, 28 серпня 1947 року, тисячі прочан пройшли повз монастир і рушили до Мукачівського храму.

Отримавши санкції найвищого партійного керівництва, 27 жовтня 1947 року МГБ здійснює замах на владику Ромжу. Коли він повертався з однієї із сільських парафій, на запряжену кіньми дерев'яну бричку єпископа на лісовій дорозі наїхала вантажівка. Незважаючи на потужний удар, а також на те, що співробітники МГБ залізними кілками побили пораненого єпископа, Теодор Ромжа вижив. Його привезли до лікарні. Щоб закінчити «справу», 1 листопада йому ввели смертельну ін'єкцію. Прикметно, що відкритий протест проти таких дій МГБ висловили навіть троє єпископів РПЦ.

Смерть єпископа не змусила греко-католицьких священників до співпраці, відтак на Закарпатті не вдалося «ліквідувати» церкву за львівським сценарієм. Двох найвпливовіших священників — Олександра Хіру та Миколу Муранію — засудили на 25-річні терміни, а 93 священики краю загинули в тюрмах та концтаборах.

Позбавивши Мукачівську єпархію керівництва, унію було ліквідовано шляхом підписання акту про перехід греко-католиків до православ'я. Цей процес очолив отець Кондратович, який, між іншим, був членом Комуністичної партії Угорщини. Формально акт зачитали знову ж таки на Успіння Богородиці, 28 серпня 1949 року в монастирі святого Миколая, що на Чернечій горі. Під актом підписалося менше половини закарпатського духовенства. Більшість із них згодом розкаялися й повернулися до підпільної греко-католицької церкви.

Окремої уваги заслуговує ще один закарпатський єпископ: Олекса́ндр Хіра (* 17 січня 1897, Вільхівці, нині Тячівського району Закарпатської області —† 26 травня 1983, Караганда, Казахстан) — український церковно-культурний діяч. 1943 призначений папою Пієм XII папським домашнім прелатом. 1944 призначений генеральним вікарієм Мукачівської єпархії новохіротонізованим єпископом Теодором (Ромжею). 19 грудня 1944 (1945) таємно хіротонізований владикою Теодором (Ромжею). Був репресований, 28 квітня 1989 реабілітований посмертно. Від січня 1957 працював на копальнях у Караганді Казахської РСР. Проживав там до самої смерті, душпастирював серед вірних в Казахстані, висвячував священників для Мукачівської єпархії та хіротонізував свого наступника — о. Івана Семедія (1978) під час своїх короткочасних поїздок в Україну.

Проживаючи в Караганді, владика Олександр продовжував бути духовним наставником осиротілої багатостраждальної Мукачівської єпархії. Вже немолодим, він, коли виникала потреба, долав відстань у понад 5 тисяч кілометрів від Караганди до Ужгорода. Є дані, що за період 1956—1983 владика Олександр для підпільної Мукачівської єпархії висвятив на священників майже 30 богословів і рукоположив трьох єпископів[5].

Після проведеного за ініціативою сталінського тоталітарного режиму Львівського церковного собору у 1946 р. Мукачівська греко-католицька єпархія разом з УГКЦ була оголошена розпущеною, її церковна організація насильно ліквідована.

Ужгородський кафедральний собор

На початку 1980-х років деякі священики та зацікавлена світська молодь вжили зусиль для розповсюдження за кордоном інформації про драматичне становище греко-католиків та їх дії для утвердження Церкви. У вересні 1982 Йосип Тереля організував Комітет захисту Української католицької церкви («Ініціативна Група в справі захисту прав віруючих та Церкви»), що ставив собі за мету домогтися її легалізації. Хоч у відповідь на це режим став заарештовувати її активістів, серед українців Галичини та Закарпаття відданість своїй давній церкві не втрачала сили.

Успенський собор (Мукачево)

Після арешту Терелі і засудження його до позбавлення волі на один рік у грудні 1982, керівництво перейшло до Василя Кобрина, який, у свою чергу, був засуджений до 3 років примусових робіт у листопаді 1984. Від початку 1984 група почала нерегулярно розповсюджувати бюлетень «Хроніка Католицької церкви на Україні», в основному підготовлений Йосипом Терелею. Однією з причин появи бюлетеню, крім негативної атмосфери довкола руху за легалізацію Української греко-католицької церкви, було почуття кризи, що поглиблювалася в підпільній Церкві. Джерелом цієї кризи було старіння та вимирання священників, які були навчені в «нормальних» умовах (перед нищенням Церкви), та не могли бути заміщені такою ж кількістю добре підготованих молодих священників. Іншим приводом було те, що протягом майже 40 років прибувало щораз більше «криптокатоликів», які відвідували православні храми. З ними працювала нова ґенерація ортодоксальних священників, які не виховувалися в греко-католицькій традиції та поступово відштовхувалися від Української греко-католицької церкви і могли не повернутися до неї, доки та була в підпіллі і не отримала визнання режиму.

З 1987 року рух за відновлення греко-католицької церкви набуває організованого динамічного характеру. Створений Комітет захисту Української католицької церкви звертається до державних органів влади, зарубіжних релігійних центрів, зокрема до Ватикану, до міжнародних організацій, вимагаючи визнання існуючої греко-католицької церкви. Згодом, у 1987—1988 роках, відкрито заявила про себе ієрархія ГКЦ, обнародувавши ряд звернень до Президії Верховної Ради СРСР і Папи римського Іоанна Павла ІІ з проханням легалізувати греко-католицьку церкву. Після цього відбулася зустріч у Римі Папи Іоанна Павла II і Президента СРСР М.Горбачова, що привело до встановлення дипломатичних відносин між СРСР і Апостольською Столицею. Усе це, звичайно, дало змогу поставити питання про легалізацію греко-католицької церкви в Україні та її реєстрацію на практичну основу.

Активізації західноукраїнських віруючих сприяло відзначення християнським світом у 1988 р. тисячолітнього ювілею хрещення Київської Русі. Радіо «Свобода» відзначало весною того ж року, що «серед віруючих Західної України відчувається велике піднесення, спонтанно люди збирають підписи і їдуть із зверненнями до Москви домагатися легалізації їхньої парафії», і що протягом трьох перших місяців 1988 р. в галицьких областях та Закарпатті було зібрано близько 10 тис. підписів на підтримку УГКЦ.

30 листопада 1988 р. Рада у справах релігій при Раді Міністрів УРСР зробила заяву про реєстрацію релігійних громад греко-католиків.

Після більш ніж 40-річної перерви греко-католицька церква офіційно відновила свої структури. За даними на 1 січня 1999 р. у Закарпатській області було відновлено 289 греко-католицьких парафій. Дискусії й суперечки щодо підпорядкування Мукачівської греко-католицької єпархії спонукали Апостольську Столицю спеціально розглянути ситуацію в ній. Конгрегація східних церков вивчила це питання і доручила апостольському нунцію в Україні архієпископу Антоніо Франко довести її рішення до зацікавлених сторін. Враховуючи різноманітність традицій, обрядів і культур населення Закарпаття, внутрішньо-конфесійні труднощі, Ватикан звернувся до єпископа Івана Семедія призначити помічних єпископів-синкелів Івана Маргітича для греко-католиків українського походження і Йосифа Головача — для тих, які не мають української ідентичності[6].

17 вересня 2011 року Преосвященний владика Мілан видав Декрет про поділ єпархії на Ужгородський, Мукачівський та Хустський архідияконати. Згідно з адміністративним поділом єпархія розділяється на архідияконати — керують якими архідиякони (від. грец. ἀρχι — головний, старший та διάκονος — диякон, служитель). Відповідно архідияконати розділяються на деканати керувати якими призначаються декани (від лат. decanus — десятник), яким довіряється керування кільканадцятьма парафіями.

Віддалені від центру архідияконати в своєму статусі підвищуються до вікаріатів, які очолюють єпископські вікарії (від лат. vicarius — заступник, намісник), яким надається більша управлінська влада над парафіями повіреного їм вікаріату та призначається окрема консисторія (від лат. consistorium — рада).

Звичайно поділ єпархії на архідияконати потреба часу, адже за 20 років після виходу з підпілля Мукачівська греко-католицька єпархія розрослася і для покращення управляння та для кращої духовної обслуги всіх вірників виникла потреба децентралізації управління єпархією.

Станом на липень 2012 року Мукачівська єпархія налічує 421 громаду по всьому Закарпаттю, 245 діючих єпархіальних священників, 11 священників-емеритів (на пенсії), 15 наших духовних отців працюють за кордоном. Діє понад двадцять монастирів та сотню семінаристів, частина з яких навчається за межами України. 167 новозбудованих церков і каплиць, не рахуючи тих, що діють у пристосованих приміщеннях. Крім того, служби відправляються ще в 130 старих церквах, які повернуті після легалізації греко-католицької церкви. Будуються 55 церков. Окрім того, є 14 храмів, де греко-католики моляться почергово із православними, і близько 20, які використовуються разом із римо-католиками.

Тож вірники Мукачівської єпархії є по всьому світі — крім Центральної Європи, сягнули і Сполучених Штатів. Сьогодні (2012) Русинська візантійська католицька церква складається з митрополичої архієпархії, на чолі якої стоїть митрополит Пітсбурзький Вільям Чарлз Шкурла та трьох єпархій — Пассейка (вакантна), Парми (правлячий єпископ — Джон Майкл Кудрик) і єпархія Покрови Пресвятої Богородиці в Фініксі (правлячий єпископ — Джералд Ніколс Діно). Остання єпархія раніше мала назву єпархії Вен-Найза, однак після руйнівного землетрусу 1994 року осідок цієї єпархії було перенесено з однойменного передмістя Лос-Анджелеса (Каліфорнія) у м. Фінікс (Аризона).

• 12 січня 2013 року в Ужгородському греко-католицькому Хрестовоздвиженському катедральному соборі відбулася хіротонія Преподобного о. Ніла Лущака, ЧБМ, викладача Ужгородської греко-католицької богословської академії ім. Блаженного Теодора Ромжі Мукачівської єпархії.

Головний святитель — Мілан Шашік СМ, єпарх Мукачівський; співсвятителі — Вільям Скурла, митрополит Пітсбургський (США) та архієпископ Циріл Васіль ТІ, Секретар Конгрегації для Східних Церков. (Східні католицькі церкви). Крім цього, на єпископській хіротонії були присутні 26 єпархів, серед яких Його Блаженство Владика Святослав (Шевчук), Верховний Архієпископ Києво-Галицький УГКЦ (Україна), Його Високопреосвященство Владика Едвард Галіксон, Апостольський нунцій та інші.

88000 • м. Ужгород, пл. А.Бачинського, 1

• Єпархіальний єпископ: Кир Ніл Юрій (ЛУЩАК), OFM, PhLic.
• Синкел, Хустський єпископський вікарій митр. прот. [[Володимир Бабич].
• Синкел у справах координації душпастирської праці: архімандрит Петро-Павло БЕРЕШ, д-р.
• Синкел у справах духовенства: митр. прот. Михайло БАНИК.
• Синкел у справах мирян: митр. прот. Сергій Слободянюк.
• Канцлер: архімандрит Петро-Павло БЕРЕШ, д-р.
• Секретар: ієромонах Макарій (МЕДВІДЬ), SEOLic.
• Віце-канцлер: прот. Юрій СИМЙОН.
• Церемоніар: архідиякон Микола БАГІРОВ.
• Секретар з питань проектів: п. Артур БУБНЕВИЧ.

Єпархія поділена на 21 деканат, що входять до трьох округів:

• Ужгородський архідияконат (очолює архідекан Володимир КОВТИК, став. прот.), до якого входять: деканат Ужгород-місто, деканат Ужгород-район, Берегівський деканат, деканат Берегово-район, Великоберезнянський деканат, Перечинський деканат та Середнянський деканат з усіма парафіями, що до них належать.
• Мукачівський архідияконат (очолює архідекан Мирослав СИПКО, став. прот.), до якого входять: деканат Мукачево-місто, деканат Мукачево-район, Іршавський деканат, Білецький деканат, Виноградівський деканат, Воловецький деканат, Свалявський деканат та Чинадіївський деканат з усіма парафіями, що до них належать.
• Хустський єпископський вікаріат (очолює синкел Володимир Бабич, митр. прот.), до якого входять: Хустський деканат, Великобичківський деканат, Міжгірський деканат, Рахівський деканат, Солотвинський деканат та Тячівський деканат разом з усіма парафіями, що до них належать.

• Літургійна.
• Церковно-архітектурно-мистецька.
• Катехитична.
• У справах молоді.
• У справах родини.
• У справах душпастирства у закладах охорони здоров'я.
• У справах екології.
• Постуляційний процес беатифікації Слуг Божих Владики Олександра Хіри, Петра Павла Ороса та інших Мучеників Мукачівської Єпархії ХХ ст.

• «КАРІТАС — CARITAS», с. Минай • Ужгородський район.
• Ім. Блаженного Теодора Ромжі, м. Ужгород.
• Притулок для пристарілих людей ім. Олександра Хіри, смт Усть-Чорна • Тячівський район.
• Дитячий садок «НАЗАРЕТ», смт Королево • Виноградівський район.
• Будинок сиріт «ЗЕРНЯТКО», смт Королево • Виноградівський район.
• Дитячий садок Св. Климентія, м. Перечин.
• Дитячий садок Св. Михаїла, с. Ботар (Братово) • Виноградівський район.

• Єпархіальний часопис «Благовісник».
• Мас-медійний центр.

• Ужгородська греко-католицька духовна академія ім. Блаженного Теодора Ромжі (с. Минай, Ужгородський район).
• Духовний колегіум Святих Кирила і Мефодія (м. Хуст).
• Греко-католицький єпархіальний ліцей ім. Олександра Стойки (с. Карачин, Виноградівський район).
• Єпархіальний духовний центр ім. Блаженного Івана Павла ІІ під покровом ікони Мукачівської Божої Матері, с. Анталовці, Ужгородський район.

Економічна рада, єпархіальний трибунал (суд першої інстанції), єпархіальні дорадники, Пресвітерська рада.

Питання церковної юрисдикції Мукачівських єпархів від заснування єпархії і до прийняття унії вважається дискусійним, адже є погляди на існування на Закарпатті двох центрів церковної влади — в Мукачеві та в Грушеві. У середині XV століття в Мукачеві згадується пресвітер Лука, який міг виконувати єпископські функції, підпорядковуючись Сербському митрополиту. Відома також грамота Константинопольського патріарха Антонія від 1391 про надання Грушевському монастирю ставропігії. У 1491 році в Мукачеві згадується єпископ Іоанн, який прагнув поширити свій вплив на всю територію Закарпаття.

Мукачівські владики, аж до смерти єп. Юрія Г. Бізанція, були одночасно архимандритами Святомиколаївського монастиря і їм підлягали всі закарпатські монастирі, хоч вони не були між собою тісно пов'язані. Спроба об'єднати закарпатські монастирі в одну Провінцію настала щойно після смерті згаданого Владики 1733 p., після похорону якого, ігумени монастирів: Березнянського, Імстичівського, Краснобрідського і Зачівського − признали «законное послушаніе» ігуменові Мукачівського монастиря, який був зобов'язаний їхні монастирі «ведлуг регули святой − посипати и о них попеченіе мати». Так першим протоігуменом став тодішній ігумен Святомиколаївського монастиря на Чернечій горі, о. Григорій Булко ЧСВВ († 1742), від якого властиво зачинається список Василіянських Протоігуменів на Закарпатті.

З часу укладення 24 квітня 1646 року Ужгородської унії єпископ Мукачева підпорядковувався Егерському єпископу, аж поки єпископ Андрій Бачинський (*1732 — †1809) (1773—1809) не добився незалежності від римо-католицького духовенства.